Становлення та розвиток технократизму як напряму політичної думки ХХ століття

Дідух Л.В. Становлення та розвиток технократизму як напряму політичної
думки ХХ століття. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. - Київський
національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки
України, Київ, 2017.
У дисертаційному дослідженні вперше узагальнено теоретичні та
методологічні засади становлення технократизму як напряму політичної думки,
з’ясовано співвідношення понять «раціональність», «експерт», «техніка»,
«технократ», «технократія», «технобюрократ», «технократизм», систематизовано
концептуальні підходи до розуміння сутності та сформульовано авторське
визначення технократизму. Розкрито особливості етапів розвитку технократизму в
ХХ столітті з урахуванням особливостей трансформації сприйняття сутності та ролі
технократів, а також їх впливу на сферу політичного, у межах класичного
технократизму та неотехнократизму. Встановлено, що розвиток технократизму як
напряму політичної думки не обмежується періодом ХХ століття, а знаходить
переосмислення у ХХІ столітті, дискурс щодо ролі технократів у працях науковців
продовжується донині.
Актуальність дослідження пояснюється тим, що роль науково-технічного
прогресу в особливостях перебігу сучасних політичних процесів обумовлює
необхідність пошуку релевантної новим викликам системи функціонування
публічної влади та трансформації ролі й механізмів діяльності політичних акторів.
Зростанння ролі технократів у процесі прийняття політичних рішень та визначення
орієнтирів суспільно-політичного розвитку розглядається у якості одного з
перспективних шляхів розв’язання визначених проблем. Відповідно, з’являється
необхідність ґрунтовного аналізу феномену технократії як такої, що потребує не
лише розгляду даного концепту відповідно до сучасних підходів щодо його
трактування, але і в більш широкому контексті – у розрізі становлення
технократичного дискурсу в політичній науці та технократизму як окремого
3
напряму політичної думки.
Основними методами дослідження є історичний, структурно-
функціональний, системний та порівняльний, а також принцип технологічного
детермінізму. Докладніше зазначені методи характеризуються у відповідному
розділі роботи.
Наукова новизна полягає у тому, що у дослідженні запропоновано авторське
визначення технократизму як напряму політичної думки, що сформувався на
початку ХХ століття на основі розповсюдження в суспільно-політичних концепціях
принципу технологічного детермінізму, згідно з яким техніка і технологічні зміни
спричиняють докорінне переформатування політичної реальності, появу нових
акторів та формування якісно нового типу політичних процесів, перебіг яких
визначається превалюванням ролі знань та технологій.
Уперше у вітчизняній політичній науці узагально та систематизовано ключові
теоретичні передумови виникнення технократизму, до яких віднесено соціал-
утопічні доктрини, марксизм, роботи апологетів філософії техніки та теорії
управління.
Набула подальшого розвитку обґрунтування доцільність виокремлення в
розвитку технократизму як напряму політичної думки двох етапів: класичного (Т.
Веблен, Дж. Бернхем та ін.) та неотехнократизму (Р. Арон, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт,
Д. Белл, Е. Тоффлер, Зб. Бжезинський, П. Дракер, Й. Масуда та ін.) на противагу
поширеному в історико-філософських дослідженнях підходу щодо виокремлення
трьох етапів, де штучно виділяють постнеотехнократизм.
Уточнено особливості класичного технократизму, які визначають його
подальшу еволюцію: концептуалізація ідеї правління технократів пропонується
через перенесення технічної раціональності індустрії на сферу політичного;
наділення технократів груповим етосом, що передбачає визнання існування
спільних ціннісних установок; здійснення технократами врядування на основі
принципів раціональності, ефективності, кваліфікованості, планування та
контролю.
4
Уперше виявлено специфіку теорій, що складають неотехнократизм:
технологія, у широкому трактуванні даного терміну, розглядається як самодостатня
сила, що визначає спрямування та перебіг політичних процесів; за технократами
закріплюється розширений потенціал політичного впливу, а не проголошується
об’єктивація політичного панування в їх особі; відхід від персоніфікації технократів
як носіїв влади у контексті класових чи професійних характеристик (інженери,
менеджери тощо) до розуміння технократії через механізми, канали та методи
прийняття політичних рішень; зростання значення в технократичних теоріях даного
етапу нових політичних акторів (мозкові центри, ТНК тощо) як на
внутрішньодержавній, так і міжнародній аренах.
Практичне значення отриманих результатів полягає у систематизації
технократичних теорій ХХ століття у політичній науці, що може бути використане
шляхом включення їх до навчальних курсів з історії політичних вчень і загальних
курсів політології, а також використане представниками політичних організацій
задля здійснення власної діяльності.
Ключові слова: технократія, технократизм, раціональність, управління,
експерт, постіндустріальне суспільство.