Зовнішня культурна політика Італійської Республіки

Глібова С.О. Зовнішня культурна політика Італійської Республіки. –
Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Київський національний університет імені Тараса
Шевченка, МОН України. – Київ, 2017.
Наукова новизна дослідження полягає в реалізації першої спроби у
вітчизняній політичній науці, загального аналізу зовнішньої культурної
політики Італії, на основі широкого кола джерел, які до цього не були об'єктом
спеціального наукового дослідження. В роботі розглянуто зовнішню культурну
політику та класифіковано підходи до вивчення ролі культурного чинника на
національному, регіональному та глобальному рівнях.
В дослідженні встановлено, що зовнішня культурна політика Італійської
Республіки впроваджується в рамках функціонування загальнодержавної
ініціативи з практичного забезпечення взаємодії всіх інституцій та органів
держави, що отримала назву «системо-країна». Відзначено, що зовнішня
культурна політика Італії спрямована на забезпечення національних інтересів
держави шляхом просування культурних цінностей, культурної привабливості
та формування і пропагування привабливого образу країни на міжнародній
арені. Відповідно окреслено основні напрямами зовнішньої культурної
політики Італії, якими виступають: висвітлення феномену «італійського стилю
життя» та концепту «солодкого життя»; пропагування бренду«зроблено в
Італії»; поширення культури, культурної спадщини, мистецтва та
мови;популяризація передових досягнень італійської освіти та науки;
формування туристичної привабливості; сприяння розвитку італійського
дизайну, кіно, продуктів харчування та гастрономії як інструментів м'якого
впливу держави.
Наголошено, що практична реалізація зовнішньої культурної політики
Італії відбувається в рамках загальнодержавної програми «Орієнтир − Італія» 3

(«Destinazione Italia») та стратегії МЗС«жити по-італійськи». Головні риси
зовнішньої культурної політики Італії обумовлюються багатим культурним
капіталом, який вимагає належного управління, захисту та забезпечення.
Зазначено, що особливістю нормативно-правового забезпечення зовнішньої
культурної політики Італії є відсутність єдиного акту увигляді концепції чи
єдиної стратегії, яка б визначала її основи формування. Положення про окремі
напрями зовнішньої культурної політики містяться документах, стратегіях та
програмах міністерств та відомств.
Зазначено, що зовнішня культурна політика відповідає
загальнодержавним пріоритетами зовнішньої політики Італії та реалізується в
межах атлантичного (США, країни Латинської Америки), європейського
(країни ЄС та Східної Європи), середземноморського (країни Північної Африки
та Перської Затоки) напрямів, а також в рамках співробітництва з Індією,
Китаєм, Російською Федерацією та Японією.
В контексті визначення інструментарію зовнішньої культурної політики
Італії встановлено вплив бренду «зроблено в Італії» в межах забезпечення
«системо-країни» Італії; проаналізовано потенціал використання політики зі
збереження культурної спадщини та наукових здобутків у сфері археології
Італії як особливих інструментів впливу Італії на різні країни; відзначено
важливу роль політики з поширення та пропагування італійської мови –
італофонії; окреслено вплив діаспори на забезпечення просування італійських
інтересів за кордоном; зазначено роль комунікаційних та освітніх технологій.
В роботі проаналізовано особливості трансформації інституалізації
зовнішньої культурної політики, що знайшло своє відображення в
реформуванні зовнішньополітичних інститутів Італії. В результаті чого було
обґрунтовано тезу про те, що децентралізація і трансформація
зовнішньополітичного відомства Італії та розширення функцій послів на місцях
спрямована на більш ефективне забезпечення зовнішньої культурної політики
Італії. 4

Встановлено, що керівна роль в процесі здійснення зовнішньої
культурної політики належить МЗС Італії, яке координує, у співробітництві із
зацікавленими міністерствами та установами, відповідний напрям зовнішньої
політики. На практиці дипломатичні представництва Італії й представництва
при міжнародних організаціях та Інститути культури Італії, іноді у
співробітництві з приватними організаціями та фондами, займаються
поширенням італійської мови та культури.
В дослідженні окреслені основні формати, які характеризують
двостороннє культурне співробітництво Італії: односторонній (заходи,
спрямовані на пропагування власної культури) та двосторонній (заходи в
рамках взаємодії та гармонізації культури Італії та приймаючої сторони).
Зазначені заходи можуть мати комплексний або спеціалізований характер.
На основі аналізу основних напрямів та ролі багатостороннього
міжкультурного співробітництва Італії на міжнародній арені, підтверджено тезу
про визнання взаємопов’язаності італійської та європейської культурної
політики та дипломатії, зокрема в рамках членства Італії в РЄ та ЄС та
положення про пріоритетність діяльності Італії у ЮНЕСКО. Підкреслено, що
Італія сприймає свою участь в рамках багатосторонньої дипломатії в контексті
посилення своїх міжнародних позицій, у зв'язку з чим актуалізується участь у
розробці концептуальних основ, спільних завдань та планів провадження
культурної політики пропагуючи свої інтереси; залучення на керівні посади в
міжнародних організацій представників Італії та сприяння розміщенню
головних штаб-квартир міжнародних організацій в Італії.
В роботі обґрунтовано твердження про формування італійської моделі
зовнішньої культурної політики, для якої характерна централізація контрольних
функцій на рівні МЗС з децентралізацією повноважень глав
зовнішньополітичних представництв, при чому її важливою характерною
рисою є багатий культурний капітал.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони
можуть бути використані при підготовці науково-освітніх курсів та дисциплін у
вищих навчальних закладах. Прикладний аспект проявляється в тому, що
інформація даного дослідження може бути використана при практичному
застосуванні представництвами України за кордоном та зацікавленими
органами державної влади при практично-політичній діяльності, а також при
розробці та реалізації стратегії культурної політики України.
Ключові слова: дипломатія діаспори, зовнішня культурна політика,
«зроблено в Італії», «італофонія», культурна дипломатія, культурний капітал,
культурна спадщина, «системо-країна» Італії, «м'яка сила» Італії.