Типологія псевдоморфних персонажів української та російської літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ СТ. у контексті європейської традиції

Ніколова О. О. Типологія псевдоморфних персонажів української та російської
літератур кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. у контексті європейської традиції.
– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за
спеціальністю 10.01.05 «Порівняльне літературознавство» – Бердянський державний
педагогічний університет, Бердянськ, Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, Київ, 2018.
Дослідження присвячене створенню типології псевдоморфних
персонажів/псевдів (від давньогрец. псевдо – обман, вигадка, помилка та морфо –
форма), визначальною ознакою яких є несправжність, зумовлена неприродним
порушенням відповідності між їхньою сутністю та її формальною
презентацією/рецепцією: такі персонажі тимчасово набувають чужої подоби,
видають себе за інших, неадекватно сприймаються.
У праці системно схарактеризовано основні наукові орієнтири визначення
специфіки та укладання типології псевдоморфних персонажів. Критерієм для
розмежування напрямків розвідок, що прямо чи опосередковано стосуються
проблеми функціонування псевдів та пов’язаних із ними мотивів, є спосіб
виникнення псевдоморфності, на якому зосереджують увагу вчені (крос-ґендерне/
крос-статусне перевдягання, перетворення, оманна словесно-поведінкова
презентація, ситуативні неузгодженості – невпізнання, підміни, плутанина тощо). У
діахронічному аспекті умовно диференційовано основні етапи розвитку питання,
позначені поступовим переходом від студій окремих міфо-фольклорних варіацій,
джерел походження феномена до спроб його системного осмислення й
інтерпретацій у світлі сучасних методологічних концепцій. 3

Значущими для визначення сутності псевдоморфних персонажів та засад
їхнього типологічного впорядкування стають теорії універсально-символічної
природи «коду несправжності» як відображення уявлень про перманентний
коловорот життя й смерті, а також – його спорідненості з інверсійними процесами в
межах базових категорій верх – низ/свій – чужий. Ідеї загальнолюдського бінаризму
світосприйняття вказують на доцільність розмежування псевдів за принципом
співвідносності сутності таких персонажів та її формального вираження/рецепції зі
складовими дериватів цих бінарних антиномій у різних смислових площинах та
врахуванням особливостей аксіологічної системи суспільства, на культуру якого
скеровує свій погляд дослідник: формальний перехід псевдів з одного полюса на
інший, протилежний, зримо простежується в аспектах соціальної статусності
(«принц-жебрак» – 1А, самозванець – 1В, «псевдогерой» – 1С та
«псевдонаречений(-а)» – 1D), ґендерної ієрархії («псевдожінка», «псевдочоловік» –
2А, В), морально-інтелектуальних координат («псевдоправедник»,
«псевдогрішник», «псевдорозумник», «псевдодурник», «псевдосміливець» – 3А, В,
С, D, Е), антропності («псевдопредставник флори/фауни», «псевдолюдина» – 4А, В),
родинно-етнічної приналежності («шлюбний дублер», «сват-заступник»,
«псевдосторонній», «псевдородич», «псевдоспіввітчизник», «псевдоіноземець» –
5А, В, С, D, Е, F, G), вітальності («псевдомрець», «псевдосуб’єкт дії» – 6А, В), через
протиставлення потойбічного та земного (антропоморфне вище створіння інкогніто,
«псевдопредставник сакральної сфери», олюднена демонічна істота інкогніто,
«псевдоінфернал» – 7А, В, С, D).
Уперше запропоновано типологію псевдоморфних персонажів (розподіл на
групи відповідно до виділених вище аспектів у контексті визначеного тематичного
діапазону з диференціацією їхніх інваріантів та вказівкою на провідні тенденції
наративно-образної варіації останніх); окреслено також чимале коло конкретних
«мандрівних» мотивів, пов’язаних із певними псевдами; доведено перспективність
псевдоморфних персонажів як предмета наукового аналізу загалом та
компаративних розвідок зокрема, зумовлену специфікою феномена, яка детермінує
його активне функціонування в мистецтві різних часів та країн. 4

У роботі обґрунтовано доцільність використання для компаративних
досліджень псевдоморфних персонажів у межах обраного об’єкта методологічного
інструментарію як типологічного, так і контактно-генетичного підходів, урахування
теоретико-методологічних концепцій «ритуалізму», архетипної міфокритики, ідей
М. Бахтіна, О. Фрейденберг, Є. Мелетинського. Порівняльні студії української та
російської літератур к. ХVІІІ – І п. ХІХ ст. у європейському контексті здійснюються
на ґрунті наявних напрацювань у цій галузі та водночас із настановою на критичне
переосмислення певних догм радянських часів (зокрема, ідеологічно заангажованої
«впливології», орієнтованої на затвердження принципів «етнічної ієрархії» та
«антикосмополітизму»).
За художніми функціями, жанровими пріоритетами використання псевдів
розподілено на комічних та екстракомічних: перші задіяні в межах карнавально-
пародійного вектора розвитку літератури, другі – фантастичного та авантюрно
забарвленого дискурсів.
У праці представлено коло інваріантних типів та різновидів псевдів,
пов’язаних із ними традиційних мотивів, призначених для створення комічного
ефекту у творах української та російської літератур к. ХVІІІ – І п. ХІХ ст.,
висвітлено проблеми їхнього походження, жанрового діапазону, специфіки творчої
реалізації в континуумі європейської традиції. Виділено та проаналізовано образні
варіанти «принца-жебрака» (правителі інкогніто, «псевдослуги», ситуативні кліше
знатна особа вдає бідняка заради любові, пан та слуга міняються ролями),
самозванця («псевдочиновники/-ревізори», «псевдобагатії», «псевдодворяни»,
«титуловані іноземці», «каліфи на годину», псевдоцарі тощо); псевдожінки та
псевдочоловіки (крос-ґендерні травестії/метаморфози); псевдоправедники
(онаціональнені тартюфи), псевдорозумники (пихаті дурники, «псевдофілософи/-
реформатори», псевдовчені шарлатани), псевдодурники (мудрі простачки),
псевдосміливці (комічні хвальки); псевдоіноземці та псевдородичі; антропоморфні
вищі створіння інкогніто (олюднені боги пародійного епосу), псевдоінфернали
(солдат-псевдочаклун, «псевдонечисть», «псевдопровидці» тощо). Окрему увагу
приділено чарівним метаморфозам людини на тварину (4А), підмінам на побаченні 5

або весіллі (1D), «мандрівним» мотивам людину переконують, що вона померла,
покійник приходить до коханої (6А), ляльку/автомат видають за живу істоту,
матеріальна подоба мислиться як живе (6В).
Пояснення поширення подібних комічних псевдоморфних персонажів,
наративів за їхньої участі в українській та російській літературах досліджуваної
доби, характерних також і для європейської традиції, потребує врахування як
типологічних подібностей, так і міжкультурних зв’язків. У першому випадку
особливо значущими є співвідносність псевдів із архетипом трікстера та
інверсійними ритуалемами, їхня семіотична сутність, що відповідає природі
комічного, заснованого на суперечностях, «мандри» відповідних фольклорних
мотивів. У другому випадку вказується на результати колективної рецепції
здобутків європейської традиції українською та російською літературами в період
оформлення їхніх національних жанрових систем, індивідуально-авторські зв’язки
на рівні сюжетних запозичень.
Окремо диференційовано та розглянуто провідні інваріанти й різновиди,
шляхи поширення, жанрові межі, особливості трансформації, функціонування
екстракомічних псевдів і співвідносних із ними «мандрівних» мотивів
фантастичного й авантюрного дискурсів української та російської літератур обраної
доби через порівняння із відповідним матеріалом європейської культурної
скарбниці. Висвітлено наративи, пов’язані з тимчасовим переходом до нижчого
соціального прошарку (варіанти типу 1А), у поєднанні з мотивами персонаж
подорожує в подобі бідняка, аби уникнути небезпеки, таємниця походження
нащадка заможної родини, чоловік на весіллі своєї дружини, «мандрівними»
сюжетами про Бову-королевича, правителя, позбавленого влади перевертнем-
самозванцем, «шляхетного розбійника», охочого до численних травестій тощо.
Проаналізовано образи історичних правителів-самозванців, казкових псевдогероїв
та самозваних наречених, псевдогрішників, псевдоіноземців, невпізнаних родичів
(5D), ситуації, пов’язані з тимчасовою візуальною зміною статі – 2А, В (дівчина в
чоловічому костюмі слідує за своїм коханим, дівчина подорожує в чоловічому
вбранні, маскарадна крос-ґендерна травестія, «жінка-чернець», «дівчина-воїн»), 6

метаморфозами (закляттями, обертаннями), шпигунством (псевдоспіввітчизники –
5F), різноманітними містифікаціями, рецептивними ілюзіями, що спонукають до
плутанини на рівні уявлень про «земне» та «потойбічне» (7D), мотивами покійник
приходить до коханої, чоловік кохає ляльку (6В), боги інкогніто винагороджують
та карають (7А), угоди людини з олюдненим дияволом, зустрічі людини з
олюдненим інферналом інкогніто (7С).
Поширення псевдоморфних персонажів у фантастичних (казки, балади,
готична проза, «страшні оповідання») і авантюрних (романи, повісті, поеми,
драматургія) сюжетах української та російської літератур зумовлене типологічними
й контактно-генетичними чинниками. У першому випадку йдеться про
загальнолюдські засади міфомислення, реалізовані в процесах художньої
реміфологізації, роль міжнародної фольклорної традиції та архетипу трікстера,
універсальне розуміння сутності «страшного» та авантюрного, гротескну природу
«чудесного» та незвичайного. У другому – потрібно враховувати результати
колективних рецепцій філософських та художніх принципів європейських
літературних напрямків к. ХVІІІ – І п. ХІХ ст., тенденцію онаціональнення сюжетів,
тематики й композиційних прийомів жанрів європейської літератури авантюрного
та фантастичного дискурсів.
Представлена в дисертації типологія демонструє дві основні тенденції. З
одного боку, звернення письменників різних літератур до певних інваріатів псевдів,
відповідних мотивів засвідчує подібність загальнолюдських уявлень та плідні
результати культурних зв’язків. З іншого боку, тенденції наративно-образної
варіації поширених зразків (осучаснення, онаціональнення, пародіювання тощо)
вказують на існування значущих відмінностей, детермінованих вимогами
національної дійсності. Російські автори значно частіше запозичують готові сюжети
з європейської літературної скарбниці, виявляють більшу цікавість до
белетристичного та готично-літературного векторів розвитку традиції обігравання
ситуацій із сутнісними та формально-рецептивними неузгодженостями. При цьому
поруч з оригінальними трансформаціями простежуються чимало «відображень»,
«адаптацій», перекладів. Українські майстри слова насамперед прагнуть до 7

затвердження самобутності власної культури, зокрема й через підпорядкування
узвичаєних художніх засобів певних жанрових форм відповідній меті. У творах
І. Котляревського, Я. Кухаренка, В. Гоголя, С. Александрова, Г. Квітки, Є. Гребінки
та ін. активно відтворюється етнічна специфіка, зокрема, через зображення побуту
(під час обігравання фабульних кліше за участі псевдів інваріантів 1А, 1В, 1D, 4А,
6А, 7D), значущих соціальних реалій (викриття самозванців, псевдосвятенників,
псевдорозумників), особливостей світосприйняття (онаціональнення типу трікстера
– солдат-москаль або циган), фольклорних здобутків свого народу (мотиви живого
мерця, покійник приходить до коханої, метаморфози). Спостерігається потужна
тенденція розробки за допомогою створення псевдоморфних персонажів тих
аспектів, які надають найбільше можливостей для образного віддзеркалення
цінностей, проблем тогочасного українського суспільства (характерно також і для
російськомовних авторів українського походження): акцентується морально-етична
та соціальна проблематика в їхньому народному розумінні, виражаються
аксіологічні домінанти народного світобачення (1В, 2В, 3В, 1С, 5F), історичне
минуле, козаччина (1А, 1В, 2В), здійснюється популяризація фольклорного спадку,
образів та уявлень, типових для народної демонології (4А, 6В, 7С). Показовою в
цьому плані є творчість О. Бодянського, П. Білецького-Носенка, Я. Кухаренка,
М. Костомарова, Л. Боровиковського, Г. Квітки, М. Гоголя, В. Наріжного,
О. Сомова, Х. Купрієнка, Є. Гребінки, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.
В аспекті обраної проблематики продемонстровано фундаментальну єдність
нової української літератури від самого початку становлення з європейськими
традиціями та іманентні їй тенденції до образного самовираження народного начала
в ключових вимірах, що визначають художню специфіку.
Основнi положення та пiдсумковi матерiали дослiдження можуть бути
використанi в монографіях та навчальних посібниках, курсах та спецкурсах з iсторiї
української, російської літератур к. ХVІІІ – І п. ХIХ ст., теорії літератури,
компаративістики.
Ключові слова: псевдоморфні персонажі/псевди, інваріант, варіант, типологія,
бінарні антиномії, традиція, трансформація, осучаснення та онаціональнення,
типологічні сходження, контактно-генетичні зв’язки, рецепція, архетип, трікстер,
мотив.