Релігійна складова суспільно-політичного конфлікту кінця 2013-2017 рр. в Україні

АНОТАЦІЯ
Калениченко Т.А. Релігійна складова суспільно-політичного конфлікту
кінця 2013-2017 рр. в Україні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Національний педагогічний
університет імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України, Київ,
2018.
Дисертація присвячена дослідженню релігійної складової у суспільно-
політичному конфлікті в Україні з кінця 2013 по 2017 роки, що включає у себе
протести на Майдані, анексію Кримського півострова та бойові дії на сході
країни. Дослідження зроблене в межах якісного підходу соціології релігії та
розкриває аналіз проявів і впливу релігійної складової як суспільної підсистеми
на інші соціальні інститути й самі релігійні організації.
Об'єктом дисертаційного дослідження є релігійна складова в межах
суспільно-політичних конфліктів, а предметом обрано специфічні прояви
релігійної складової актуального суспільно-політичного конфлікту в Україні з
кінця 2013 року до середини 2017 року.
Автор розглядає релігійну складову та її прояви у публічному просторі,
звертається до десекуляризаційних тенденцій, а також зупиняється на
можливому використанні або незалученні релігійного фактору з метою
деескалації конфлікту.
В межах роботи представлено міждисциплінарну методологію, яка
базується на синтезі якісної соціології, антропології та конфліктології релігії;
доведено користь інструментально-конструктивістського підходу, який вказує
на ресурсний характер конфліктів із релігійною складовою, а також як
деструктивний (через маніпуляцію етнорелігійним чинником і посилення
релігійної конкуренції, а також консервативний шлях), так і конструктивний
вплив (через миротворчість, соціальне служіння та спільні проекти з
громадянським суспільством) релігійного компоненту на суспільну динаміку. 3



Особливістю дисертаційної роботи є використання авторського
матеріалу, зібраного протягом вказаного періоду дисертаційного дослідження.
Це дозволяє, на відміну від інших робіт, опиратись на дійсний соціологічний
матеріал, аби дослідити специфічні прояви релігійної складової у поточному
суспільно-політичному конфлікті. Додатково у цій роботі адаптовані
методологічні напрацювання західних вчених, зокрема П. Бейера, П. Бергера та
Р. Апплебі, які розробляли методології вивчення релігійного фактору в
конфліктах. З метою дослідження десекуляризаційних проявів в українському
контексті використовується методологія В. Карпова та В. Єленського, найкраще
адаптована до пострадянських суспільств.
У дисертаційному дослідженні вперше в українському релігієзнавстві
здійснено цілісний аналіз релігійної складової суспільно-політичного конфлікту
в Україні у 2013-2017 роках, з урахуванням можливої практичної імплементації
отриманих результатів. Зокрема проаналізовано основні підходи до вивчення
релігійної складової в контексті суспільно-політичного конфлікту з метою
адаптації до українського контексту; доведено, що роль релігії в суспільстві
зростає, каталізатором чого стали суспільно-політичні події з кінця 2013 року,
що вважаємо проявом загальних десекуляризаційних процесів.
Результатом роботи є також пропозиція до використання
концептуалізованого поняття релігійної складової конфлікту, що відрізняється
від релігійного конфлікту за своїм характером і розуміється як частина загально-
суспільного конфлікту, яка може мати різний вплив та наслідки для суспільства
і при цьому обертатись впливом на релігійне середовище, яке залучене до
зіткнення певних інтересів.
Додатковою новизною дисертації є комплексний аналіз розвитку
капеланського служіння у 2013–2017 роках, яке є виразним прикладом релігійної
складової у соціальних процесах. На основі зібраного матеріалу доведено, що
діяльність капеланів призвела до тісної співпраці релігійно мотивованих і
громадських ініціатив, яка розвивалась спершу у вигляді волонтерства, пізніше 4



вийшла на рівень розвитку в межах власних конфесій, а тепер має вузьку
професійну спрямованість, проте досі без остаточного законодавчого підґрунтя.
На основі проаналізованого українського матеріалу доведено, що тісне
поєднання націоналістичної та релігійної риторики призводить до підсилення
ідентичності різних соціальних груп, що призводить до ескалації конфлікту й
поділу суспільства на «своїх» і «чужих», що має поодинокі прояви в
українському контексті, але слугує чинником ескалації суспільних протистоянь.
Водночас автор простежує, що за останні роки співпраця набуває більш
тісного характеру, що може призводити як до збільшення кредиту довіри до
релігійних інституцій, так і до окремих суспільно-політичних конфліктів через
межі перетину суспільного й релігійного.
Дослідження специфіки постсекулярних концептів у контексті України
запропоновано робити з використанням та доведенням маркерів
десекуляризаційних процесів в Україні за методологією В. Карпова, а саме:
через аналіз зближення з секулярними інституціями та релігійними нормами;
відродження релігійних практик; повернення релігії в публічну сферу;
відновлення релігійного змісту в різних культурних субсистемах, включаючи
мистецтво, філософію та науку; пов’язані з релігією зміни в соціальному
субстратумі. Проте, проблематика десекуляризації вимагає додаткового
дослідження для визначення подальших тенденцій.
Теоретична модель громадянської релігії як оновленої релігійності
українського суспільства в контексті соціально-політичної кризи може мати
більший потенціал для подальшого дослідження і може поєднати у собі
особливості українського контексту, які не можуть повноцінно бути відображені
через західноєвропейські теоретичні концепти. Додатково перспективним є
обґрунтування адаптованої імплементації концепції консервативного та
ліберального шляхів прояву релігійного залучення до суспільних процесів за
Н.Луманном та П.Бейером. Доведено, що ліберальна модель поведінки для
релігійної організації гарантує ширшу співпрацю з громадськими ініціативами


та зростання кредиту довіри з боку суспільства до релігійних організацій через
сферу соціального служіння.
У дослідженні також наведені певні практичні напрацювання у сфері так
званого релігійного миротворництва, які відображені у практичних
рекомендаціях, що потенційно зможуть поглибити та розширити процес
деескалації конфлікту або ж його незагострення у майбутньому, через розуміння
і розкриття практичних рекомендацій стосовно миротворчого потенціалу
релігійної складової в контексті суспільно-політичного конфлікту, що
проявляється у використанні релігійних організацій як посередників або
нейтрального майданчику для діалогу. Апробовано застосування діалогового
підходу разом із методиками фасилітованого діалогу, медіації,
ненасильницького спілкування та методики «Не нашкодь» у співпраці місцевих
релігійних активістів разом із громадянським активом, показано, як це може
давати позитивні миротворчі результати для конкретної громади або соціальної
групи.
Практичними рекомендаціями дисертаційного дослідження є, зокрема:
звернення уваги на залучення етнонаціонального чинника, який може
призводити до ескалації; потреба парарелігійних формувань, які будуть
співпрацювати з громадянським суспільством на місцевому рівні, впроваджуючи
довготривалі зміни; звернення уваги на потребу легітимації державних
інститутів зі сторони релігійних спільнот, а не заміщення їхніх функцій, що
прямо відображається на якості функціонування держави за часів кризи.
Дослідження релігійного компоненту суспільно-політичного конфлікту в
окремих проявах та у динаміці часу, а саме: в контексті застосування
культурного ресурсу релігійного середовища для миротворництва та стабілізації
пост-конфліктних суспільств – можна розглядати як перспективний напрямок
досліджень.
Ключові слова: соціологія релігії, релігія, релігія і конфлікт, релігійна
складова, збройний конфлікт, десекуляризація, постсекулярне, публічна релігія,
громадянська релігія, релігійне миротворництво.