Вичурки по-баранинськи

Можливо, декого здивує, коли скажу, що пропоновану книжку написано по-українськи. Прошу читача дуже не дивуватися, бо саме так, як бачите, звучить жива розмовна українська мова в устах автохтонних українців на крайньому заході Закарпаття, а точніше - в кількох селах під Уж­городом. Звичайно, немало слів і виразів, ужитих у віршах для вихідців із інших областей України (ба навіть для уродженців інших районів За­карпаття) можуть виявитися нерозумілими. Передусім, це стосується слів, запозичених від угорців, словаків та німців, з якими закарпатці вже віками контактують (див. Словник незрозумілих слів). У цьому відношенні розмовна мова закарпатців принципово не відрізняється від живомовної стихії інших периферійних регіонів України, які рясніють лексичними румунізмами, полонізмами чи русизмами або білорусизмами.
Відносно високий процент запозичених та архаїчних слів, як і наявність специфічних граматичних форм та місцевих фонетичних особ­ливостей, у моїх віршах декого може спонукати до думки, начеб-то представлена у віршах говірка настільки далека від української мови, що її треба кваліфікувати як окрему мову. Дехто з за­карпатців уже й назву заготував для цієї мови - "русинська". Маю на увазі тих "фахівців", які за всяку ціну хочуть довести, що розмовна мова за­карпатців зовсім відмінна від української.
Цією книжечкою хочу показати, що подібних "окремих русинських мов" на Закарпатті десятки, а на всій Україні - сотні, бо трохи не кожне село має свою, йому тільки властиву говірку із своїм специфічним набором слів, форм і конструкцій. Так, наприклад, для загального поняття "штани" в різних районах Закарпаття нині вживаються такі назви, як ногавіці, нагавиці, надраги і пачмаги. Для загального поняття "картопля" закарпатці нині мають такі назви, як буля, бульба, бараболя, ріпа, гарбудз, крумпля, кромпля, кумпітера. Стверджувальна частка "так" по різних районах має такі відповідники, як ай, айно, йо, гий. Загаль­нонаціональному виразові "Іди сюди!" в різних районах Закарпаття відповідають такі еквіваленти, як"Ходи сюди”, ”Подь сюди!", "Подь сюда", "Пой сюда!", ”Пой гев!", ”Пой ту!".
Намагання створити такий закарпатський наддіалект, який зрозуміли б і прийняли усі за­карпатці, дотепер були марними. А нині зовсім і потреби в цьому немає, бо цю інтегруючу роль успішно (без додаткових затрат інтелектуальних зусиль та величезних коштів на створення регіональних словників, граматик, правописів...) уже не перше десятиріччя підряд на Закарпатті виконує загальнонаціональна українська літературна мова, яка однаковою мірою влашто­вує не тільки киянина, одесита, полтавця і львів’янина, але й ужгородця і іршавця, перечинця і міжгірця, хустянина і рахівця, тобто кожного з 50 мільйонів українців.
Пропонованими віршами я хочу тільки наочно показати, що у кожної говірки (навіть якщо нею розмовляє всього два чи три села) є своє багатство і своя специфіка виражальних засобів. При чому цими засобами можна передавати не тільки інтелектуальне, але й емоційно-естетичне життя людини. Отож, як бачимо, користуючись говіркою, можна читача і розсмішити, і розжалити, і налякати, і заспокоїти. Однак це зовсім не означає, що з кожної говірки варто робити літературну мову (чи готувати вінегрет із шести-семи говірок) для закарпатських гайналів, верховинців, боб’яників, хріняшів, шишкарів, гарінгашів, годьмашіїв, дичок, капустяників, жабарів, блях...; придумувати на цій основі окремі культури, створювати автономії чи зони, висувати власних президентів і патологічно вимагати підтримки в Організації Об’єднаних Націй. Не варто.