Становище Римо-католицької та Греко-католицької церков в УРСР у 1953–1964 рр. (на прикладі Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей)

АНОТАЦІЯ
Дідух Т. Г. Становище Римо-католицької та Греко-католицької церков
в УРСР у 1953–1964 рр. (на прикладі Львівської, Дрогобицької,
Станіславської і Тернопільської областей). – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 – «Історія України». – Тернопільський
національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,
Тернопіль, 2021.
У дисертаційній роботі на основі комплексного аналізу наукової
літератури, опублікованих та архівних матеріалів досліджено становище РКЦ
та ГКЦ в УРСР у 1953–1964 рр. (на прикладі Львівської, Дрогобицької,
Станіславської і Тернопільської областей). Висвітлення особливостей
політики радянської влади щодо католицьких конфесій в окреслений період
здійснено шляхом опрацювання спеціальних досліджень на тему державно-
церковних відносин в СРСР, зокрема праць радянських науковців,
представників української діаспори та зарубіжних вчених і сучасних
українських дослідників.
Доведено, що в сучасній історичній науці відсутнє цілісне й
неупереджене наукове дослідження становища РКЦ та ГКЦ в УРСР у 1953–
1964 рр. (на прикладі Львівської, Дрогобицької, Станіславської і
Тернопільської областей). Дослідниками вивчено окремі аспекти
досліджуваної проблеми, що актуалізує дисертаційну роботу, підвищує її
наукове та суспільне значення. На основі детального аналізу архівних
матеріалів, значна кількість яких уперше введена до наукового вжитку,
досліджено становище РКЦ та ГКЦ в УРСР упродовж окресленого часу на
прикладі вказаних областей, які в радянський період опинилися перед
складними викликами тоталітарної держави, що дало змогу розкрити
механізми впровадження політичних рішень, скерованих на знищення або


3
максимальну локалізацію цих релігійних інституцій в соціальних, політичних
та економічних обставинах часу.
Теоретико-методологічна база дисертаційного дослідження ґрунтується
на дослідницьких принципах історизму, об’єктивності, позаконфесійності,
толерантності, системності, соціального підходу та багатофакторності. В
основі методики дисертаційного дослідження покладено комплекс
загальнонаукових (абстрагування, узагальнення, індукції, дедукції),
емпірико-теоретичних (аналізу, синтезу) і спеціально-наукових (історико-
генетичного, історико-системного, компаративного, статистичного,
діахронного, синхронного, бібліографічної, джерелознавчої і архівної
евристики) методів, які взаємно доповнюють один одного.
Автором у дисертації обґрунтовано використання низки термінів, які
відображають окремі аспекти теми дослідження й вимагають уточнення його
понятійно-категоріального апарату: термін «Греко-католицька церква»
відображає сутність діяльності цієї інституції у радянський період (наявність
ієрархічної структури, парафій, церковних рад, монаших чинів, семінарій
тощо), яка не обмежувалася проведенням підпільних богослужінь і
виконанням треб; терміни «невозз’єднане духовенство», «невозз’єднані
священники», «невозз’єднані громади» вжито для означення греко-католиків,
які перейшли у підпілля, натомість щодо колишніх греко-католицьких
священників і громад, які визнали юрисдикцію РПЦ, вживається термін
«возз’єднані»; самовизначення конфесійної належності православного
духовенства відображено в документах державних органів влади терміном
«староправославні», який використано нами у тексті дисертації.
Встановлено, що 1953–1958 рр. є періодом формування урядової
політики у сфері державно-церковних відносин, домінантним змістом якої
стало поєднання ідеологічних засобів формування атеїстичного світогляду
громадян з жорстким адмініструванням релігійних організацій і
репресивними методами. Постанови та рішення ЦК КПРС, ЦК КПУ
впродовж 1953–1958 рр. визначальним чином впливали на діяльність та


4
становище громад РКЦ і ГКЦ у Львівській, Дрогобицькій, Станіславській і
Тернопільській областях, що дало змогу автору виокремити наступні
підперіоди:
• березень 1953 р. – листопад 1954 р. – пожвавлення релігійного
життя віруючих внаслідок амністії та звільнення з ув’язнення репресованих
радянською владою римо-католицьких і греко-католицьких священників.
• листопад 1954 р. – червень 1957 р. – повернення на батьківщину
більшої частини репресованого духовенства, припинення кримінальних
переслідувань, послаблення ідеологічного та адміністративного тиску на
РКЦ і ГКЦ. Активізація підпільної діяльності ГКЦ, відновлення її
структурних одиниць та проведення напівлегальних богослужінь. Поява
феномену подвійної юрисдикції для «возз’єднаних» священників.
• липень 1957 р. – жовтень 1958 р. – посилення адміністративного,
кримінального та ідеологічного тиску на РКЦ і ГКЦ, яке призвело до
скорочення чисельності римо-католицьких священиків, переважно через
вимушений виїзд у Польщу. Застосування кримінальної відповідальності до
греко-католицького духовенства, активізація антиуніатської і
антиватиканської пропаганди.
Досліджено основні форми та методи ідеологічного впливу радянської
влади на віруючих з метою перешкоджання їхній участі в релігійному житті
РКЦ. Ставлення радянської влади до РКЦ у повоєнний період формувалося у
контексті протистояння між СРСР і Святим Престолом. У Ватикані не були
зацікавлені в поширенні радянської ідеології на територіях проживання
католиків. У сфері міжнародної політики інтереси цих суб’єктів також не
мали точок дотику. Тому РКЦ розглядалася радянським керівництвом як
політична сила, яка протистоїть СРСР у питаннях внутрішньої і міжнародної
політики.
З’ясовано, що результатом посилення контролю за діяльністю
релігійних організацій з боку радянської влади стало об’єднання духовенства
і віруючих РКЦ та ГКЦ у боротьбі за збереження своїх інституцій.


5
Духовенство надавало духовну опіку віруючим обох католицьких конфесій,
що мало наслідком збільшення відвідуваності костелів та виконання
релігійних обрядів. Право священників здійснювати пастирські обов’язки в
парафіях інших областей, зазвичай, уповноважені РСРК відхиляли,
прискіпливо ставилися до особи священника, беручи до уваги його
громадянську позицію, політичні уподобання, професійну підготовку.
Особливо активних священників не реєстрували або зволікали з реєстрацією,
переміщували у віддалені парафії, ревних віруючих позбавляли посад тощо.
Виокремлено причини активізації підпільної діяльності ГКЦ: політика
лібералізації в СРСР на тлі згортання масових репресій, амністії та
реабілітації сотень тисяч ув’язнених, серед яких було чимало священників,
посилила серед греко-католиків очікування легалізації ГКЦ; важливим
стримуючим чинником інтеграції віруючих у православ’я була підпільна
діяльність греко-католицького духовенства. Діяльність незареєстрованих
громад свідчила про системність духовної опіки з боку підпільного
духовенства; засоби ліквідації «уніатського підпілля» мали переважно
контрольно-інформаційний і заборонний характер (заборонялося церковним
радам відкривати храми для проведення нелегальних відправ; на голів
райвиконкомів і секретарів райкомів КПУ покладався контроль над
незареєстрованими церквами та обов’язок повідомляти про нелегальні
богослужіння; заборона відправ; попередження духовенству і віруючим,
контрольні перевірки на місцях тощо). Заборона греко-католицьким
священникам здійснювати відправи і треби не мала законодавчого
обґрунтування; повільна інтеграція у православ’я «возз’єднаного»
парафіяльного духовенства, яке дотримувалося греко-католицької
літургійно-обрядової практики.
Визначено особливості антирелігійної політики радянської влади щодо
РКЦ і ГКЦ упродовж 1958–1964 рр., принципи якої формувалися ухвалами й
постановами центральних партійно-державних органів влади,
закріплювалися низкою законодавчих й нормативно-правових актів, які


6
визначали й регулювали діяльність релігійних організацій, їх взаємини з
органами влади, трудові відносини, майновий і правовий статус духовенства,
умови освіти і виховання дітей віруючих сімей тощо.
Під час реалізації партійних і урядових рішень щодо релігійних
організацій, РСРПЦ і РСРК та їх уповноважені на місцях, координували свою
діяльність з КДБ та брали до уваги рекомендації його співробітників. У
нових суспільно-політичних умовах їх завдання та функції були значно
розширені. Спостерігалося поступове обмеження прав віруючих і релігійних
об’єднань на території досліджуваних областей, суттєве скорочення мережі
діючих громад і храмів. Одночасно з правовими й адміністративними
обмеженнями щодо релігійних об’єднань і духовенства, органи влади
активно скорочували мережу діючих громад і храмів.
Окреслено механізми обмеження функціонування і переслідування
римо-католицьких та греко-католицьких громад: спонукання до еміграції
етнічних поляків і римо-католицького духовенства; заборона служити в
громадах, де не було священника; зняття з реєстрації священників;
кримінальне переслідування підпільного духовенства; переміщення
священників у віддалені парафії; блокування реєстрації священників та
громад; позбавлення церковних посад ревних віруючих; адміністративний
тиск на ініціаторів звернень про реєстрацію громад і храмів; передача
культових споруд на баланс державних організацій з подальшим їх
переобладнанням під господарські приміщення, заклади освіти і культури.
Проводилася політика ізоляції римо-католицького кліру від Святого
Престолу.
У результаті антирелігійної кампанії в УРСР на 1964 р. залишилося
лише 100 офіційно зареєстрованих громад РКЦ у 8 областях, у яких
налічувалося приблизно 60500 віруючих. З них у Львівській області
функціонувало 13 громад, у Тернопільській – 6, а в Івано-Франківській
області не залишилося жодної діючої римо-католицької громади.


7
Охарактеризовано особливості переслідування ГКЦ у Львівській,
Дрогобицькій, Станіславській і Тернопільській областях. Значні терміни
покарання і позбавлення права проживати в західних областях України стали
серйозним попередженням для греко-католицьких священників, які помітно
знизили свою активність, проте не припинили душпастирської праці.
Активною підпільною діяльністю займалися владика В. Величковський,
вікарний єпископ А. Зафійовський, канонік С. Рудь, отці Г. Богун,
М. Вінницький, В. Грицай (ієромонах), Є. Котик, Ф. Курчаба (ігумен),
Г. Мисак, С. Ратич, Є. Смаль (ієромонах), А. Цегельський, монахи-
редемптористи В. Стернюк, Куцах, Якимович та інші священнослужителі.
Основні положення, висновки дисертаційного дослідження, введені до
наукового вжитку документи та матеріали, можна використовувати при
написанні праць з історії України, державно-церковних відносин.
Ключові слова: Римо-Католицька Церква, Греко-Католицька Церква,
Ватикан, Львівська область, Дрогобицька область, Станіславська (Івано-
Франківська область), Тернопільська область, державно-церковні відносини,
лібералізація, антирелігійна кампанія.