Українська православна ієрархія ранньомодерного часу: інтелектуальний та духовний виміри (2021)

Кагамлик С.Р. Українська православна ієрархія ранньомодерного часу:
інтелектуальний та духовний виміри. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2021.
В роботі на основі комплексного аналізу опублікованих та нововиявлених
архівних матеріалів уперше розкрито освітньо-інтелектуальний рівень та
духовні цінності українських православних архієреїв ранньомодерного часу.
Актуальність дисертаційної роботи визначена потребою комплексного і
об’єктивного висвітлення діяльності української православної ієрархії
ранньомодерного часу та переосмислення її місця і ролі в усіх сферах життя
суспільства.
Одним із важливих чинників, які мотивують необхідність даного
дослідження, є відсутність цілісної картини діяльності українських
православних ієрархів ранньомодерного часу. Висновки про роль проводу
Православної Церкви як правило базувалися на прикладах лише найвідоміших
постатей, переважно Петра Могили, Феофана Прокоповича і Стефана
Яворського, причому палітра оцінок їх діяльності доволі суперечлива.
Поодинок і узагальнюючі праці церковно-історичного характеру обмежувалися
лише короткими біограмами ієрархів. У працях із історії української культури
творчість письменників-ієрархів здебільшого розглядалася без згадки про їх
духовний сан. Водночас історики Церкви часто обходили увагою сферу
богословської та літературної творчості як важливої складової діяльності
церковних ієрархів.
Сучасна російська церковно-історична традиція у світлі ідеології
«русского мира» трактує діяльність переважної частини українських ієрархів
XVIІ–XVIII ст. виключно під кутом зору неоімперського централізму. Це




3



пов’язано з тим, що вся «руська ієрархія» з легкої руки російських ідеологів
ототожнюється з ієрархією Російської Православної Церкви. Тому існує
нагальна потреба виокремлення ієрархів-українців із загальноросійського
історичного контексту.
Мета дослідження – проаналізувати інтелектуальний та духовний виміри
української православної ієрархії ранньомодерного часу.
Робота складається з вступу, шістьох розділів, 24 підрозділів, висновків,
списку використаних джерел і літератури (1223 найменування) та 5 додатків.
Загальний обсяг тексту дисертації складає 882 с., з них основний текст – 368 с.
Наукові результати дослідження знайшли відображення у 62 публікаціях,
з них: 45 наукових праць, у яких опубліковані основні результати дисертації (3
монографії, з них 1 авторська; 37 статей у фахових виданнях, з них 10
індексуються у наукометричних базах, у тому числі 3 – Web of Science; 5 статей
в іноземних виданнях); 11 публікацій, які засвідчують апробацію матеріалів
дисертації; 6 публікацій, які додатково відображають основні результати
дисертації (2 авторські монографії, 2 довідкові видання, 20 біографічних статей
у двох енциклопедичних виданнях).
В даному дослідженні українська православна ієрархія розглядається як
церковна еліта з високим освітньо-інтелектуальним рівнем, когорта провідників
українського суспільства ранньомодерної доби у сфері духовного та
культурного життя. У контексті дослідження відрізняється українська
православна ієрархія від ієрархії Православної Церкви в Україні, до якої
можуть відноситися лише ієрархи, які очолювали єпархії на теренах
українських земель. У рамках зазначеного періоду аналізується діяльність
зверхників Київської митрополії та українських єпархій (Чернігівської,
Бєлгородської та Переяславської), а також архієреїв українського походження,
які масово очолювали єпархії в Російській імперії, проте не втрачали зв’язку з
українськими землями (щодо них вжито термін «архієрей-українець» або
«архієрей українського походження»).




4



Практичне значення роботи знайшло своє відображення в публікації
біографічних довідок про українських православних ієрархів у низці
енциклопедичних видань. Матеріали дисертації можуть знайти практичне
застосування у підготовці посібників, навчальних курсів та спецкурсів, інших
наукових і навчально-методичних праць з історії України ранньомодерного
часу, історії Православної Церкви, української філософії, різного роду
культурологічних досліджень. Положення та висновки роботи стануть в нагоді
сучасним церковним діячам у науковій і практичній діяльності, духовному
вихованні вірних.
Основні висновки дисертаційного дослідження, що мають наукову
новизну, є такими:
Життя і творчий доробок українських православних ієрархів XVII–XVIII
ст. неодноразово поставали предметом наукових зацікавлень дослідників різних
галузей – світських і церковних істориків, філософів, релігієзнавців та
літературознавців. Проте біографічні розвідки, присвячені окремим церковним
діячам, які досягли архієрейського сану, відрізнялися крайньою
нерівномірністю, існуючим дослідженням бракувало комплексності, а на
деяких позначилися оціночні стереотипи. Це обумовило необхідність
синтетичного наукового дослідження на міждисциплінарних засадах, яке б
містило цілісний аналіз внеску українських ієрархів в українську і світову
культурну спадщину.
Встановлено, що освітньо-інтелектуальний рівень українських архієреїв
ранньомодерного часу відповідав високим європейським критеріям. Основою
формування майбутніх ієрархів як високоосвіченої еліти тогочасного типу
послужила система освіти Київської Академії з її особливостями викладання
навчальних дисциплін. Інтелектуальному вдосконаленню майбутніх
преосвященних сприяло навчання в європейських освітніх закладах, яке
налаштовувало на новий тип світогляду.




5



Досліджено освітні стратегії майбутніх архієреїв, сфери їхньої
інтелектуальної самореалізації до архієрейської хіротонії, коло читацьких
інтересів та склад приватних книгозбірень.
Змодельовано загальну картину освітнього рівня українських
православних ієрархів, яка засвідчує, що переважна частина українських
ієрархів (83 із 101) здобула освіту в Київській Академії (включно з етапами її
функціонування як братської школи і колегіуму), не менше 20 вдосконалювало
свій освітній рівень в католицьких навчальних закладах Європи (єзуїтських
колегіумах і академіях Речі Посполитої та Італії, протестантських закладах
Німеччини), 5 навчалося в Московській академії, 4 – в Харківському колегіумі
й 3 – в Чернігівському.
Визначено характерні освітні стратегії майбутніх ієрархів: у першій
половині XVII ст. вони здобували освіту переважно в братських школах, у
середині – другій половині XVII ст. спочатку навчалися у Київському
колегіумі, а далі вдосконалювали свій освітній рівень у Речі Посполитій,
причому з кінця XVII ст. напрям їхніх освітніх мандрівок спрямувався в бік
західноєвропейських навчальних закладів (Італії та Німеччини) у намаганні
знайти більш продуктивні способи наукової освіченості. На початку XVIII ст.
освітні стратегії майбутніх ієрархів кардинально змінилися у напрямку на Схід
у зв’язку із запровадженням на українських землях у складі Російської імперії
православних колегіумів та реорганізацією у 1700 р. місцеблюстителем
патріаршого престолу Стефаном Яворським Московської слов’яно-греко-
латинської академії за київським зразком.
Розкрито щаблі ієрархічного та інтелектуального зростання майбутніх
ієрархів. З’ясовано, що внутрішній устрій Київської Академії, її навчальний і
виховний процес, система й характер освіти значною мірою налаштовували її
вихованців на чернече подвижницьке життя в монастирській обителі та духовне
служіння на рівні, яке відповідало їхній різносторонній освіченості.




6



Аналіз діяльності українських церковних діячів на шляху до
архієрейської хіротонії визначив головні сфери їхньої інтелектуальної
самореалізації: викладання, проповідництво, літературна праця, переклад та
правлення книг. Найпривабливішим для майбутніх ієрархів було викладання у
Київській Академії: понад чверть із них (28 осіб) займалися у ній педагогічною
діяльністю, 9 досягло посади ректора і 14 – префекта.
Аналіз бібліотечних реєстрів українських архієреїв переконливо
засвідчує, що попри наявність богослужбових книг слов'янською мовою,
значну їх масу становили польсько-латиномовні книги переважно
західноєвропейських і польських католицьких авторів. Особливо потужними за
кількістю латиномовних видань були зібрання ієрархів українського
походження, які перебували на духовній службі в Росії: Феофана Прокоповича,
Феофілакта Лопатинського, Симона Тодорського, Стефана Яворського, Кирила
Ляшевецькиого, Лаврентія Горки та ін. Склад бібліотек відображав творчі
зацікавлення та потреби їх власників, передусім як письменників та
перекладачів. Особливістю книжкових колекцій української церковної еліти
також була наявність у них значної кількості творів праць світського характеру,
зокрема античних та італійських мислителів-гуманістів.
Розкрито мотивацію обрання майбутніми ієрархами сфери духовного
служіння, їх власне бачення свого архієрейського покликання. Здійснена на
документальній основі історико-філософська реконструкцію духовного світу
українських ієрархів окреслила програму їх архіпастирської діяльності та
систему ціннісних пріоритетів. Визначено, що основні світоглядно-філософські
орієнтири українських ієрархів базувалися на орієнтації на досконалу
особистість і трактувалися ними відповідно до належності до «науково-
освітнього» чи «етико-антропософського» світоглядних напрямів. Важливим
доробком української церковної еліти було вчення про інтелект,
взаємозалежність розуму та духовного вдосконалення людини, яким вони
додатково ствердили усвідомлення себе як інтелектуальної еліти суспільства.




7



З’ясовано, що місійна діяльність українських преосвященних як
керівників посольств серед народів Сибіру, Поволжя, Камчатки а також
Монголії і Китаю носила масштабний характер. Архієреї з київських
академістів започаткували місійну справу в Російській імперії, реалізуючи
програму Петра наставити в християнську віру і зробити вірнопідданими
численні народи колонізованих земель. Українські місіонери діяли в
напружених умовах ворожнечі корінного населення, нестачі кадрів і коштів,
водночас докладали зусиль для повноцінної діяльності місій, розвитку
шкільництва, створювали проекти церковно-просвітницьких центрів для
новонавернених народів.
Встановлено, що проповідь була однією із найважливіших сфер реалізації
інтелектуального потенціалу української церковної еліти. Українські архієреї
створили і розвинули на українських, білоруських і російських теренах школу
церковного проповідництва, яка в процесі своєї еволюції виявила головні
напрями ораторського мистецтва ранньомодерної доби. З’ясовано, що у своїй
просвітницькій діяльності українські архієреї діяли згідно з стійкими
установками, сформованими у Київській Академії. Діяльність українських
архієреїв служила чинником консолідації українського народу, яка набирала
особливої ваги за недієздатності національної еліти в умовах російського
централізму.
Визначено, що на теренах духовного служіння у складі ієрархії Російської
Православної Церкви від часів Петра І представники української церковної
еліти були носіями західної, європейської цивілізації. Резиденції українських
архієреїв в Росії, як і на українських землях, служили осередками згуртування
української еліти і центрами впливу на тогочасне російське суспільство.
Водночас, змушені піднімати культурний рівень Російської держави за рахунок
українських освічених кадрів, українські архієреї об’єктивно сприяли
інтелектуальному знекровленню України.




8



З’ясовано, що українські архієреї були головними авторами церковно-
історичних та суспільно-політичних концепцій, які упродовж доби суттєво
еволюціонували. Концепції багатоступінчатого хрещення Русі спрямовувалася
на підсилення культу українських святих, зростання інтересу до Києва як
історичного центру руського християнства. Внаслідок літературної діяльності
київських православних ідеологів Іова Борецького, Ісайї Копинського та
Ієзекіїля Курцевича постала концепція «руського народу», що стало яскравим
виявом етнічної і конфесійної самосвідомості української церковної еліти.
Водночас патріотичні за своїм характером державницькі ідеї українських
ієрархів 20–х років XVII ст. в умовах російського централізованого режиму
початку XVIII ст. поступово переросли в монархічно-абсолютистську теорію
освіченого абсолютизму у версії її головного теоретика Феофана Прокоповича,
який, на відміну від більшості українських ієрархів, виходив з позицій
верховенства світської влади над церковною.
Зауважено, що у пошуках своєї ролі в Російській імперії українська
церковна еліта демонструвала неоднозначність позицій, що знайшло
відображення в авторській типології ідентичності церковної ієрархії (архієреї-
реформатори і архієреї-консерватори), в основу якої закладено установки
головних ідеологів кожної із груп на характер взаємовідносин зі світською
владою, місця в імперії, визначення церковного устрою і т. і. Запропоновано
певні маркери ідентичності, які вказують не лише на етнічну і конфесійну
належність ієрархів до православної української спільноти ієрархів, але й
визначають рівень їх українськості.
Епістолярна спадщина українських архієреїв окреслила особливості
функціонування «могилянського інтелектуального простору», який формувався
вихованцями Київської Академії різних рівнів і поколінь.
Встановлено, що творча спадщина українських православних ієрархів
демонструє багатогранність їх інтересів, яка виявилася у різноманітних за
обсягом, жанром і тематикою творах. Їм належать головні богослужбові праці,




9



яких вимагало зміцнення основ православ'я. У них ставилися актуальні питання
богословського, догматичного і обрядового характеру, що виникали в процесі
міжконфесійної полеміки. Церковні письменники – архієреї створили важливі
агіографічні твори, які піднімали престиж київських святинь і авторитет
українського православ’я загалом.
Доведено, що українська православна ієрархія, сформована Київською
Академією, стала яскравим феноменом в історії України ранньомодерного часу.
Ключові слова: Православна Церква, українська православна ієрархія,
Київська Академія, освітньо-інтелектуальний рівень, духовні цінності,
культурно-просвітницька діяльність, соціально-релігійні практики, творча
спадщина.