Радянські виборчі кампанії як чинник радянізації західних областей УРСР (1939–1953 рр.)

Стасюк О. Й. Радянські виборчі кампанії як чинник радянізації
західних областей УРСР (1939–1953 рр.) – Кваліфікаційна наукова робота
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальностями 07.00.01 – історія України. – Інститут українознавства ім.
І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. Львів,
2021.
У дисертації вперше в українській історіографії на основі широкої
джерельної бази та досягнень вітчизняних та зарубіжних вчених комплексно
досліджено роль представницької гілки влади в системі суспільно-політичних
та економічних перетворень у західноукраїнських областях за часів
сталінщини. Виявлено та описано концептуальні підходи більшовицької
правлячої верхівки до організації виборів представницьких органів влади у
регіоні, «особливі» технології активізації виборчого процесу, специфічні
форми та методи проведення агітації. Показано форми та методи спротиву
населення урядовим виборчим кампаніям, висвітлено причини несприйняття
західними українцями демократії радянського зразка.
Внаслідок аналізу сукупності наукових праць на вказану тематику
виокремлено два концептуальних підходи до досліджуваної проблеми ‒
радянський і модерний. Радянський ‒ представлений передовсім працями
науковців СРСР, а також їхніми апологетами з країн т. зв. соціалістичного
табору ‒ полягає у глорифікації радянської політичної системи як
«найдемократичнішої у світі». Модерний погляд на проблему заступають
сучасні вітчизняні науковці, а також зарубіжна, у тому числі й діаспорна
історіографії, що позиціонують СРСР як тоталітарну державу з
диктаторською партократичною формою правління, позбавлену будь-яких
ознак демократії.
Джерельна база дослідження представлена кількома видово-
тематичними блоками документів і матеріалів, які відклалися у результаті


2



діяльності вищих і місцевих органів влади СРСР і УРСР, партійних та
силових структур. Під цим оглядом використані в дисертації джерела
поділено на кілька груп: законодавчі, керівні та директивні документи вищих
органів влади та управління СРСР і УРСР; директивні вказівки ЦК КП(б)У та
ВКП(б), а також місцевих парткомітетів; нормативно-правові акти;
статистичні зведення; документи силових структур; пресові видання;
матеріали націоналістичного підпілля; епістолярій, мемуарна література.
У роботі насамперед докладно проаналізовано радянську модель
організації влади та політичного представництва із залученням праць
відомих совєтологів (Х. Арендт, С. Кульчицький, М. Хайдегер, Р. Піхоя,
А. Авторханов, Т. Снайдер та інш.), що визначає є концептуальний підхід до
досліджуваної проблеми. Констатовано, що виборча система СРСР, яка
формувалася на початку 20-х років, на законодавчому рівні була позбавлена
елементів демократії, а демократичне виборче право, закріплене
Конституцією 1937 року, залежало від реалізації на практиці більшовицької
моделі соціалізму. Командно-адміністративна система, яка утвердилася в
СРСР у 1930-х роках, спотворювала інститут виборчого права,
перетворюючи механізм його реалізації у політико-декоративну процедуру,
позбавлену практичного змісту. Вибори в Радянському Союзі не виконували
своєї основної функції з формування нового складу верховних та місцевих
органів влади і ніяк не впливали на ротацію керівних кадрів, яка зазвичай
відбувалася з волі вузької групи партійних діячів. Це була надзвичайно
дороговартісна імітація виборчого процесу, націлена на створення
привабливого демократичного іміджу СРСР на міжнародній арені та в очах
власного суспільства. Виборчі кампанії в усіх республіках Союзу РСР
відтворювали певну загальну модель політичного життя за сталінізму,
символічну взаємодію між владою та виборцями.
Авторкою розглядається механізм насадження радянських політичних
практик у західноукраїнському регіоні під час першого етапу радянізації та у
повоєнний період. Зауважено, що Вибори до Народних Зборів Західної


3



України, як і Західної Білорусії, а також «прохання» населення Північної
Буковини про приєднання до УРСР були невід’ємним інструментом політики
Кремля, спрямованої на розширення меж імперії, та не відображали
реального ставлення місцевих мешканців до територіальних змін у регіоні
через керівництво процесом з Москви, застосування адміністративного тиску
на виборців та діяльність спецслужб, які з перших днів окупації розгорнули в
краї широкомасштабні політичні репресії. Влада докладала максимум зусиль
для успішного проведенні виборів, адже вони повинні були засвідчити
«добровільність» входження західноукраїнських територій до складу СРСР та
легітимізувати тут радянську присутність. Однак, західні українці виявляли
неоднозначне ставлення як до предмету скликання Народних Зборів, так і
радянських стандартів життя, широко рекламованих партійними агітаторами
у рамках передвиборчої кампанії. Вагомою перешкодою на шляху залучення
місцевого населення до офіційних політичних церемоніалів та радянізації
регіону загалом стали досвід місцевого населення, отриманий у
парламентських структурах Австро-Угорщини, міжвоєнної Польщі, Румунії
та Чехословаччини, а також власних державних утвореннях (УНР, ЗУНР),
який робив більшість з них індиферентними до радянської пропаганди і
агітації та підштовхував до особливих моделей електоральної поведінки.
У дисертації також висвітлено особливості підготовки та проведення
виборчих кампаній до Верховних Рад СРСР, УРСР та місцевих Рад впродовж
окресленого періоду під оглядом дій влади та реакції населення. Зауважено,
що вибори представницької гілки влади у західноукраїнських областях
розглядалися владою як невід’ємний чинник радянізації регіону і були
покликані завершити перебудову державного апарату, зламавши стару
політичну систему та створивши мережу представницьких інституцій,
тотожних радянським. Формування радянської гілки влади в західному
регіоні УРСР відбувалося у два етапи: вперше впродовж 1939‒1941 рр. та у
1946‒1953 рр., коли виникла потреба поновлювати управлінські структури,
сформовані тут під час першого етапу радянізації. Окреслені етапи


4



відрізнялися суспільно-політичною та економічною ситуацією, поведінкою
владної еліти, змушеної застосовувати у повоєнний період значно жорсткіші
методи радянізації регіону, що вплинуло на конструювання виборчих
технологій, а також реакцією населення, яке від пасивних методів протесту
перейшло до збройного опору окупантам. Авторкою висвітлено законодавче,
ідеологічно-пропагандистське, організаційно-технічне, кадрове та
матеріальне забезпечення виборчих кампаній. Вказано на складність
реалізації владою виборчих процедур через спротив місцевого населення, яке
виявляло критичне ставлення до демократії радянського зразка та
радянського режиму загалом. Констатовано, що найбільший спротив
мешканці західноукраїнських областей вчинили під час виборів до ВР СРСР
у лютому 1946 р., організувавши масовий бойкот «сталінській виборчій
комедії». Обернути ситуацію на свою користь владі вдалося лише за
допомогою військової сили, репресій, адміністративного та психологічного
тиску на виборців. Попри поширені у регіоні настрої абсентеїзму, а у окремі
періоди ‒ масову відмову населення від участі у виборах, офіційні результати
голосування завжди свідчили про «блискучу перемогу блоку комуністів і
безпартійних», що було наслідком примусових дій влади та численних
фальсифікацій під час підрахунку голосів. Аргументовано доведено, що
радянська партократична система не лише не зупиняла порушення
законодавства організаторами процесу, а фактично узаконювала примус та
свавілля чиновників під час виборів. Застосування неправових регуляторів
виборчого процесу в західних областях набули характеру негласних норм,
адже політичні цілі радянського керівництва неможливо було зреалізувати в
рамках існуючих конституційних порядків. Це стало наслідком
неправомірних дій органів державної влади та окремих посадових осіб, які
фактично сформували в державі специфічне поле обмеженої законності, в
якому не діють або зумисне не застосовуються чинні нормативно-правові
акти. У результаті механізм проведення виборів, який на всій території СРСР
мав не надто конституційний характер, ще більше розходився з буквою


5



закону. Масові, системні порушення представниками більшовицького режиму
виборчого законодавства, прописаних у ньому засад і процедур
доповнювалися службовими порушеннями та діями, що виходили далеко за
межі існуючого правового поля, силових та армійських структур. Зневажання
законів самою владою створювало підстави для правового нігілізму місцевих
мешканців, які й без того вважали радянську політичну й соціально-
економічну систему окупаційною, імперською, антиукраїнською.
Зауважено, що виборчі кампанії 1950‒1951 рр. проходили у значно
спокійнішій обстановці та за активнішої участі населення. На шлях
конформізму людей штовхала втома від безплідного протистояння з
представниками режиму, майже повна ліквідація учасників національно-
визвольного руху, втрата ілюзій стосовно розв’язання ситуації на
західноукраїнських землях за допомогою міжнародно-політичних чинників.
Відносна стабілізація ситуації з виборами у регіоні знижувала увагу
чиновників до їх проведення, що оберталося численними недотягненнями в
роботі виконкомів та додатково дискредитувало виборчу систему в очах
громадян. Окреслені тенденції мали місце не лише в західноукраїнських
областях, а й на всій території УРСР, що посилювало настрої абсентеїзму та
приховані форми протесту серед виборців. Вкрай незначна роль інституту
виборів у державі призвела до поширення у наступні роки явища соціальної
апатії та недовіри до існуючої системи влади.
У дослідженні проаналізовано роль і завдання Рад депутатів трудящих
та їхніх виконкомів у процесі утвердження сталінського тоталітарного
режиму в західноукраїнських областях. Авторкою підкреслено, що
насадження владних структур у регіоні впродовж 1939‒1941 рр., а також у
повоєнний період мало імпортований характер й лише дотично залежало від
виборів представницької гілки влади. Засилля радянських емісарів в
управлінських структурах краю було наслідком недовіри представників
режиму до місцевого населення, а також небажання західних українців
співпрацювати з чужою їм окупаційною владою. Документально доведено


6



повну або часткову бездіяльність Рад у сталінський період через
формальність їхнього становища в управлінській ієрархії, слабку фінансову
базу та підпорядкованість парткомітетам. Несамостійність та неефективність
функціонування представницьких органів влади в СРСР, що виявлялася у
порушенні конституційних строків скликання сесій місцевих Рад, низькій
явці депутатів на засідання сесій та небажанні брати участь у обговоренні
питань, незадовільній роботі депутатських комісій та груп тощо, у
західноукраїнських областях посилювалася внаслідок низької фахової та
моральної культури партфункціонерів, надісланих у регіон чинити радянські
зміни, насильницьких методів радянізації та спротиву з боку місцевого
населення населення, адже на відміну від інших регіонів республіки, у її
західних областях радянські органи влади стали не просто бюрократичною
надбудовою, а апаратом насильства чужого, кремлівського окупанта.
Підсумовано, що ні виборчі кампанії, ні діяльність місцевих органів влади у
західноукраїнських областях у вказаний період не лише не сприяли
закріпленню тут радянської влади, а й спричинили її дискредитацію. Як
наслідок, суспільно-економічні перетворення у регіоні мали неоднозначний,
а часом суперечливий характер.
На основі аналізу політичних настроїв населення західноукраїнських
областей під час проведення урядових виборчих кампаній констатовано
наявність широких опозиційних кіл до радянської політичної системи та
влади загалом, що зумовлювалося загальним ворожим сприйняттям
радянського режиму, а також віддзеркалювало непросту суспільно-політичну
ситуацію у регіоні, де влада, не зумівши приборкати самостійницьких
прагнень населення, жорстоко розправлялася з учасниками національно-
визвольного руху. Вперше у вітчизняній історіографії стратифіковано кілька
груп виборців у середовищі західноукраїнського суспільства під оглядом
політичних переконань та мотивації електоральних дій; встановлено
справжні масштаби спротиву населення радянським урядовим кампаніям.
Докладно висвітлено форми та методи протистояння влади і цивільного


7



населення, а також учасників ОУН і УПА під час виборчих кампаній. Після
ліквідації національно-визвольного руху та утвердження радянської системи
влади ставлення населення до представників режиму можна
схарактеризувати як внутрішню опозицію, у якій значна частина
західноукраїнського населення перебувала аж до розвалу СРСР. Стан
подвійної свідомості на довгі роки став для радянських громадян
визначальною характеристикою їхньої ментальності, яка, з одного боку,
деформувала національну свідомість людей, з іншого, ‒ була чи не єдиним
способом її збереження в умовах тоталітарного суспільства.
Результати дослідження можуть бути використані у навчальних курсах
політичної історії України, історії держави та права УРСР, для написання
узагальнюючих праць з історії радянського суспільства, зокрема його
політичної культури. Висновки та узагальнення, асоціації та порівняння,
зроблені в процесі дослідження, є придатними для оптимізації
функціонування представницької гілки влади сучасної України та подолання
негативних явищ, які вона успадкувала від радянської управлінської системи,
подальшого осмислення шляхів розвитку українського парламентаризму.
Дослідження матиме певне значення для розвитку електоральної географії,
що дасть змогу чіткіше структурувати українське суспільство за політичними
орієнтаціями та сприятиме зниженню регіональних протиріч.
Ключові слова: західні області Української РСР, сталінський період,
представницька гілка влади, виборчий процес, політичні настрої населення.