Зовнішня політика Турецької Республіки у контексті внутрішніх та зовнішніх взаємовпливів

Буза К. А. Зовнішня політика Турецької Республіки у контексті
внутрішніх та зовнішніх взаємовпливів. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Одеський національний університет імені
І.І.Мечникова, МОН України, 2021. – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, МОН України, 2021.
У дисертації здійснено дослідження внутрішніх та зовнішніх чинників
зовнішньої політики Турецької Республіки.
Вибір теми було зумовлено тим, що після активізації турецької
зовнішньої політики за Р. Т. Ердогана змінюється регіональна та глобальна
динаміка міжнародних відносин, й це стосується кожного, у тому числі
України, для якої Туреччина є одним з найбільш важливих сусідів та
стратегічних партнерів. Однак, попри підвищену увагу до політики Турецької
Республіки у міжнародних відносинах, узагальнюючі праці з цієї проблематики
в Україні відсутні, оскільки її динаміка постійно змінюється.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на підставі
опрацювання джерельно-документальної бази, досліджень та аналітичних
матеріалів вітчизняних і зарубіжних науковців вперше проведено цілісне
дослідження зовнішньої політики Туреччини з 2002 р. до сьогодення, в якому
виявлено взаємовплив внутрішніх та зовнішніх чинників. За результатами
дисертаційної роботи сформульовано авторські основні положення, що
виносяться на захист і містять елементи наукової новизни. Основними з них є
такі:
Уперше: запропоновано комплексний підхід до дослідження сутності
взаємовпливу зовнішніх та внутрішніх чинників у зовнішній політиці
Туреччини; системно проаналізовано роль США, РФ, ЄС у зовнішній політиці
турецької держави; виявлено спільні та відмінні риси у стратегічних інтересах


3



великих держав та регіональних лідерів, залучених у регіональні конфлікти за
участю Турецької Республіки; проаналізовано залучення Туреччини у
сирійську війну як проблему, пов’язану для країни з курдським питанням, та
проблему окупованого Криму, пов’язану з кримськотатарським питанням;
розглянуто розвиток сучасної ролі Туреччини у міжнародних відносинах, що
дозволило визначити особливі риси феномену внутрішньо-зовнішнього
«кордону»; досліджено основні тенденції еволюції зовнішньої політики
Турецької Республіки у ХХІ ст., що надало підстави для прогнозування її
подальшого розвитку.
Набули подальшого розвитку: наукове тлумачення засад зовнішньої
політики Туреччини, що є необхідним для розуміння глобалізованих
політичних процесів та світової політики; дослідження реалій турецького
політичного життя після 2002 р., без чого неможливо зрозуміти специфіку,
сучасний стан та перспективи розвитку зовнішньої політики Турецької
Республіки; дослідження специфіки ідеологічних засад та практичної діяльності
Партії справедливості та розвитку; виявлення інтересів меншин у Туреччині (на
прикладі курдів); дослідження ходу міжнародних перемовин за участю
турецької держави із вирішення регіональних проблем (на прикладі кіпрської,
курдської, сирійської та кримської проблем); аналіз міжнародної реакції на
новий феномен – військові операції Туреччини у ХХІ ст.
Уточнено: поняття «державо-центричний світ», «мульти-центричний
світ», «суверенітет», «неоосманізм», «туркоцентричність».
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони
можуть бути використані у науково-дослідній сфері, оскільки наукові
положення, сформульовані в роботі, уможливлюють подальше вивчення
стратегії й тактики зовнішньої політики як великих держав, так і лідерів
Близького Сходу; практичні висновки та рекомендації дисертації можуть бути
використані у діяльності Ради національної безпеки й оборони України,
Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади при
розробці та впровадженні зовнішньої політики України, двосторонніх відносин


4



з Турецькою Республікою, ЄС, РФ та США. Деякі висновки, зроблені автором
дослідження, можуть бути враховані у процесі врегулювання найбільш
складних протиріч сучасних міжнародних відносин.
Теоретична база поданого дослідження базується насамперед на ідеях
Дж. Розенау, який увів у науковий обіг поняття умовного «внутрішньо-
зовнішнього кордону», що наразі визначається як «пористий», тобто звичні
географічні, соціальні, культурні, економічні чи політичні кордони набули
характеру взаємопроникності. Запропонована дослідником модель
турбулентності, що має властивість фокусуватись одночасно на внутрішніх та
міжнародних вимірах політичних процесів сьогодення, застосовується для
висвітлення наслідків виборів для країн, в яких вони проводяться, навіть якщо
вона концентрується на них як на прикладах глобальних динамік. За
Дж. Розенау, це потреба національних держав у зосередженні на внутрішній
політиці, тоді як регіональні держави (як Туреччина) концентруються на
світовій економіці.
У формуванні та реалізації зовнішньополітичного курсу Турецької
Республіки особливу роль відіграють ідейно-політичний, релігійний та
курдський чинники. По-перше, в XXI ст. відбувається посилення впливу
ідейно-політичного чинника у світовій політиці. За правління Партії
справедливості і розвитку на чолі з чинним президентом Турецької Республіки
Р. Т. Ердоганом країна почала поступовий перехід від кемалізму, що містить в
собі світськість, прозахідні демократичні цінності і поступовий відхід від
османської спадщини, до більш консервативного внутрішньо- і
зовнішньополітичного курсу, що характеризується посиленням ісламістських і
націоналістичних настроїв, а також переходом до політики «неоосманізму» та
«неопантюркізму». По-друге, розгляд ролі ісламу як основного прискорювача
зовнішньої політики Партії справедливості і розвитку буде надмірним
спрощенням зовнішньої політики Анкари, що призведе до неправильного
трактування відносин із Заходом, Ізраїлем, Росією та мусульманським світом.
По-третє, курдське питання є суттю пошуків Туреччиною внутрішньої безпеки,


5



крім того, воно конфліктує як з доктриною пантюркізму, так і з доктриною
неоосманізму. Антикурдська політика Анкари стала головною причиною
втягування Туреччини в сирійську війну, а також опосередковано вплинула на
роль держави в усіх інших регіональних конфліктах, а також на відносини з
міжнародними акторами. Таким чином, курдський чинник є одним з
найсуттєвіших компонентів формування зовнішньої політики Туреччини.
США не прагнули до створення незалежного Курдистану, плануючи
війну в Іраку, але можливість його виникнення на відміну від Туреччини
політично сприймалася Америкою. Не враховуючи реальні інтереси свого
«стратегічного партнера» та не розуміючи настрої у суспільстві і в правлячих
колах, Сполучені Штати вдалися до своєї традиційної політики «батога і
пряника». Таким чином, чергова «криза довіри» в американо-турецьких
відносинах змусила Туреччину відповісти для себе на питання, чи є США
дійсно надійним партнером або ж загрозою для національної безпеки в умовах
нового світового порядку. Існує широке коло проблем, які можуть довго
ігноруватися обома сторонами, проте у момент кризи довіри вийти на перший
план і погіршити й без того нестійкі відносини до критичного стану (так зване
«вірменське питання» щодо визнання масових вбивства вірмен у часи Першої
світової війни геноцидом з боку турецької влади; курдське питання; закупівля
російського ракетного комплексу С-400; проблема прав людини, проблема
Чорноморських протоків). Спроба «державного перевороту» 15 липня 2016 р.
створила сприятливий ґрунт для погіршення відносин Турецької Республіки та
США.
Відносини між Туреччиною та Росією можуть характеризуватися як
«дружба-ворожнеча». З одного боку, поділ економічних та політичних відносин
став центральним для турецько-російських відносин. Відмежування
економічної співпраці від політичних питань дозволило партнерству
поширитися на стратегічні сектори економіки, зокрема на енергетичний сектор.
Важливі геополітичні кризи, особливо війна в Сирії, також визначають хід
турецько-російських відносин. Росія використовує стурбованість Туреччини


6



курдською проблемою і постійно досягає важливих поступок від Анкари, що
чітко вказує на слабкість позиції останньої.
Аналіз трансформації зовнішньополітичного курсу Туреччини в рамках
ключових геополітичних процесів XXI ст. з урахуванням посилення ролі
регіональних акторів у прийнятті ключових геополітичних рішень, визначення
тактик і механізмів їх впливу на світове політичне середовище є необхідним
для прогнозування подальшої трансформації міжнародної системи і
вибудовування зовнішньополітичної стратегії України щодо Турецької
Республіки. Беручи до уваги налагодження політичного діалогу між двома
країнами, вбачається необхідним окреслення основних ідей і цінностей, які
поширюються керівництвом Туреччини, для їх вивчення та подальшої
нейтралізації. Також важливим аспектом дослідження є спроба визначити, які з
вищезгаданих чинників є більш впливовими для формування зовнішньої
політики Анкари та прогнозування дій Туреччини у дво - та багатосторонніх
відносинах. Для України сучасний стан турецько-російських відносин має в
основному негативний вимір. Хоча Туреччина заявляє, що підтримує
територіальну цілісність України і не визнає анексію Криму, вона відмовилася
за прикладом західних країн уводити санкції проти Росії. Більш того, Анкара
скористалася українською кризою та домовилася про будівництво TurkStream,
що підриває позицію України як транзитної держави. Туреччина вдається до
риторики підтримки України здебільшого у періоди, коли турецько-російські
відносини переживають кризу, тому вона лише використовує українське
питання як важіль дій проти Росії і цим ставить під сумнів надійність
Туреччини як партнера для України.
Ключові слова: Турецька Республіка, зовнішня політика, курдський
чинник, РФ, США, ЄС.