Політичний терор воєнно-політичних режимів у Херсонській та Одеській губерніях (січень 1918 р. - березень 1922 р.)

Шишко О. Г. Політичний терор воєнно-політичних режимів у Херсонській та Одеській губерніях (січень 1918 р. - березень 1922 р.). - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Одеський національний університет імені 1.1. Мечникова, Одеса, 2020.
У роботі розглядається процес здійснення політичного терору воєнно- політичними режимами Херсонської та Одеської губерній протягом 1918-1922 рр. У результаті проведеного дослідження до наукового обігу було введено новий корпус архівних джерел, які знаходяться на тимчасовому зберіганні в архівному підрозділі Управління Служби безпеки України в Одеській області. Опираючись на ці матеріали, а також на джерела інших архівних установ, було зроблено низку висновків щодо передумов на наслідків використання різних форм і методів політичного терору задля реалізації політичної, економічної та соціальної мети різними воєнно-політичними режимами.
У період існування Одеської радянської республіки «революційні» матроси, солдати та робітники отримали необмежену свободу, яка спровокувала у їхньому середовищі «інстинкт насилля», який інспірувався та заохочувався більшовицькими вождями. Наслідком цих руйнівних процесів стали прояви стихійного, безсистемного терору з його самовільними арештами, обшуками, грабунками, вимаганням контрибуцій тощо. Найбільш жахливими наслідками терору стали акти страти беззахисних жертв. Атмосфера терору з її розпалюванням класової ненависті до «експлуататорських класів» або «буржуазного елементу» наводила жах на всі верстви населення, призводила до заціпеніння їх свідомості та до паралічу їх практичних дій.
Місцеві органи влади УНР у березні-квітні 1918 р. були позбавленні можливості застосування державного примусу, не кажучи вже про терор, через
з
відсутність як повноцінних органів державної безпеки, так і через світоглядні принципи, серед яких не було місця брутальному насильству. Головний крайовий комісаріат та його очільник С. Комірний у своїй діяльності прагнули застосовувати правові норми для забезпечення громадського порядку та переслідування тих, хто чинив спротив функціонуванню військової та цивільної влади у місті. Найважчими видами покарання за ці проступки був арешт та вислання за межі України.
Натомість в Українській Державі гетьмана П. Скоропадського підрозділи Державної варти повели активну боротьбу з численними загрозами державному ладу, надаючи пріоритет протидії більшовизму, який становив найбільшу небезпеку. Одним із основних напрямків боротьби з більшовизмом було виявлення та знешкодження керівників та членів підпільних більшовицьких та лівоесерівських організацій, лави яких постійно поновлювались новими емісарами, агентів більшовицького уряду радянської Росії, які вели агітацію та пропаганду задля підготовки та проведення страйків та збройного виступу проти гетьманської влади. Формально такі дії підрозділів Державної варти опиралися на нормативні акти гетьманського уряду, але процесуально вони не відповідали вже усталеним на той час правовим нормам, тобто мали ознаки політичного терору. Що стосується покарання осіб причетних до більшовизму, то воно передбачало переважно ув’язнення терміном до трьох місяців та вислання за межі України.
Австро-угорське та німецьке військове командування практикувало застосування системного терору, особливо це стосувалося Миколаєва та Херсона, а також осіб, які вели підривну діяльність проти гетьманської влади та іноземного війська. Опосередковано тягар за цей терор лягав й на українську владу, яка несла відповідальність за присутність цього війська.
Другий період більшовицької влади в Одеській губернії, який тривав з квітня до серпня 1919 р., ознаменувався переходом до системного політичного терору, свідченням чого стало утворення Одеської губернської надзвичайної комісії (ОГНК) та офіційне проголошення політики «червоного терору». Загальна кількість жертв політичного терору більшовицького режиму у 1919 р. залишається
4
невідомою. Опрацьовані джерела дають можливість встановити імена та прізвища 270 осіб, які були страчені у катівнях ОГНК.
У серпні 1919 р. та у 1920-1922 рр. каральні органи більшовицької влади розв’язали терор проти учасників Придністровського повстання, передусім німців- колоністів, свідченням чому стали численні рішення колегії ОГНК, у яких містились вердикти щодо застосування вищої міри покарання або ув’язнення до концтабору стосовно осіб, які були обвинуваченні у причетності до повстання 1919 року.
У період денікінського режиму воєнно-польові суди стали уособленням «інституційної» або «санкціонованої» форми білого терору, «істерична» або «несанкціонована» форма білого терору була репрезентована контррозвідувальними відділами. Жертвами білого терору за період із серпня 1919 р. й до лютого 1920 р. стали не менше, ніж 145 осіб.
Низька «класова свідомість» одеського пролетаріату з його дрібнобуржуазною психологією стала вагомою перепоною у процесі встановлення економічної диктатури, без якої не могла існувати політична диктатура більшовицького режиму. Відповідно робітничий клас Одеської губернії переважно був пасивним учасником політичних та економічних процесів, він не став надійною опорою диктатури пролетаріату, навпаки, значна його частина чинила спротив утвердженню цієї диктатури. У той же час та частина робітників, яка погодилась брати участь у реалізації цих програмних установок, ставала знаряддям утримання влади більшовиками. Водночас ця категорія пролетарів ставали жертвами, тому що несли тягар мобілізацій на фронти громадянської війни та особливо «куркульський», «продовольчий» та «паливний» фронти.
Одеський комітет РСДРП користувався підтримкою значної частини пролетаріату Одеської губернії, його члени наполегливо наполягали на необхідності збереження незалежних профспілок з їх функціями захисту економічних та соціальних прав робітників, у продовженні існування засад ринкової економіки з її вільною торгівлею тощо. Така позиція меншовиків
5
суперечила постулатам більшовицького варіанту соціальної революції, що призвело до початку репресій проти цієї партії, які проявились у арешті та висланні найбільш активних членів РСДРП з Одеси, а згодом з України.
Більшовицька партія послідовно проводила політику витіснення буржуазії з політичної та особливо економічної сфери суспільного життя. Кінцевою метою цієї політики мала стати ліквідація буржуазії як класу. Найбільш брутальних форм набула кампанія з вилучення надлишків у буржуазії, коли відбирались особисті речі, коштовності тощо. У разі приховування цих речей винні особи притягалися до відповідальності, яка полягала в ув’язненні до концтабору або розстрілі.
Стосунки між більшовицькою владою та українським селянством були найбільш антагоністичними. Низькі показники виконання плану продовольчої розкладки за 1920 р., мізерна кількість комун та артілей стали свідченням того, що селянство Одеської губернії зовсім не сприймало соціальні перетворення комуністичної влади на селі. Реакцією цієї влади на таку позицію селянства стала «кампанія походу на куркуля», метою якої була ліквідація заможного селянства як класу. Ця кампанія передбачала відбирання у «куркулів» земельних наділів, худоби, реманенту тощо та їх примус до переходу до колективних форм обробітку землі. Реакцією влади на пасивний та активний спротив селянства цим її заходам стало застосування нею форм та методів політичного терору: взяття заручників з можливим їх розстрілом, конфіскація майна, ув’язнення до концтабору та розстріл згідно рішень виїзних сесій революційного трибуналу, секретних підвідділів повітових ревкомів, колегії ОГНК.
На зламі 1920-1921 років більшовицька влада зіткнулась з наростанням протестного та повстанського селянського руху, який був викликаний наслідками ліквідації куркульства як класу та продовженням примусового вилучення збіжжя задля виконання плану продрозкладки для задоволення продовольчих потреб переважно Москви й Петрограду. Для подолання активного та пасивного селянського спротиву влада почала використовувати регулярні військові підрозділи, які віднині почали проводити операції з ліквідації великих
6
повстанських загонів. Проведення невеликих операцій покладалось на війська Всеросійської надзвичайної комісії та ОГНК, структурні підрозділи останньої також виконували розвідувальні й агентурні та головне каральні функції. Колегії ОГНК та повітових надзвичайних комісій регулярно розглядали на своїх засіданнях справи осіб, які були обвинуваченні у причетності до повстанського руху, у приналежності до «куркульства» тощо. Найбільш поширеним видом кари для таких осіб залишалась вища міра покарання та ув’язнення до концтабору. Так само влада продовжувала практикувати взяття заручників та застосовувати колективну відповідальність.
1920-й рік став відправною точкою у формуванні відверто ворожої, ненависницької політики більшовицької влади до осіб польської національності, значна частина яких так само вороже ставилася до заходів цієї влади. Проявами антипольського терору стала обов’язкова реєстрація всіх поляків та підданих Польської держави, подальше встановлення за ними спостереження, затримання та арешти, взяття заручників, ув’язнення до концтабору на різні терміни та розстріли як найбільш жорстокий захід покарання.
Перспектива переходу до фіксованого продовольчого податку та пониження протестного та повстанського руху у другій половині 1921 р. призвела до відміни колективних форм відповідальності селян та переходу до індивідуальної форми, у застосуванні якої провідна роль належала виїзним сесіям губернського революційного трибуналу. У той же час перехід від продрозкладки до продподатку не призвів до значного зменшення насилля щодо селян з боку каральних органів, позаяк селяни так само чинили спротив та ухилялись від сплати цього податку у повному обсязі.
1921 рік став останнім роком, коли очільниками українського національно- визвольного руху як за кордоном, так і в самій Україні було зроблено відчайдушну спробу відновити Українську Народну Республіку та позбутися, таким чином, комуністичного окупаційного режиму. В Одеській губернії, так само як і по всій Україні, у 1921 р. виникла або продовжувала існувати з попередніх часів широка
7
мережа підпільних антибільшовицьких організацій, серед яких найбільш численну та потужну частку складали організації українського спрямування.
Діяльність цих організацій разом із селянським повстанським рухом складали найбільшу загрозу для комуністичної влади в Україні, втрата якої для неї несла смертельну загрозу. Реакцією цієї влади та її каральних органів на діяльність розгалуженої мережі підпільних організацій, які вона називала «петлюрівськими», стала їх «ліквідація», тобто арешт та покарання сотень осіб, які були обвинувачені у причетності до активного та пасивного спротиву цій владі. Рішення колегії ОГНК про розстріл 588 осіб та ув’язнення до концтабору 184 осіб на різні терміни покликане було не тільки знекровити український національно-визвольний рух, а, насамперед, дискредитувати як цей рух, так і його учасників. Особливо цинічним і вражаючим став фактор позбавлення життя великої кількості юнаків і дівчат, а також жінок, що стало яскравим свідченням не тільки брутальності та жорстокості «будівничих нового справедливого ладу», а й розумінням ними того факту, що молоде покоління з його ідеалами свободи та національної гідності несе для цієї влади найбільшу загрозу.
Найбільш трагічним наслідком здійснення політичного терору різними воєнно-політичними режимами за період з січня 1918 р. й до березня 1922 р. стали численні жертви. Протоколи засідань колегії ОГНК з лютого 1920 р. й до 25 березня 1922 р., архівно-слідчі справи, газетні публікації розстрільних списків дають можливість встановити ту кількість жертв каральних органів комуністичної влади, імена яких були зафіксовані у цих документах. За період з квітня до серпня 1919 р. таких жертв було 270 осіб, за лютий-грудень 1920 р. - 1551 особа, за 1921 р. - 1392 особи, за січень-березень 1922 р. - 166 осіб.
Протягом 1918-1922 рр. всі воєнно-політичні режими, які діяли на території Одеської губернії, крім періоду влади УНР у березні-квітні 1918 р., застосовували до своїх супротивників політичний терор. Але політичний терор, який здійснювали каральні органи більшовицької влади, став найбільш масовим та набув найбільш цинічних та брутальних форм. Великі масштаби терору більшовицької влади стали
8 наслідком потужного спротиву всіх верств населення щодо політики цієї влади, включно зі значною частиною пролетаріату.
Ключові слова: соціальна революція, політичний терор, більшовики, червоний терор, білий терор, каральні органи, Одеська губернська надзвичайна комісія, революційний трибунал, пролетаріат, буржуазія, селяни, повстання.