Церковно-інституційні трансформації українського православ'я в роки Другої світової війни

Смирнов А. І. Церковно-інституційні трансформації українського
православ’я в роки Другої світової війни. – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Національний університет
«Острозька академія» Міністерства освіти і науки України, Острог, 2020.
Дисертація присвячена церковно-інституційним трансформаціям
українського православ’я впродовж 1939–1944 рр. Актуальність дослідження
обумовлена не тільки академічним інтересом, а й реаліями сучасного стану
українського православ’я, яке залишається розділеним на дві юрисдикції – ПЦУ
й УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. Комплексне історико-
релігієзнавче осмислення суспільно-політичних й еклезіальних обставин
виникнення, перебігу та наслідків інституційного розколу українського
православ’я в роки Другої світової війни володіє потенціалом з’ясування
витоків сучасного міжправославного протистояння, а також виявити адекватні
шляхи й засоби його подолання.
У межах здійсненого дослідження було одержано результати й
сформульовано узагальнені положення, які мають наукову новизну.
Уперше:
 у контексті компаративного переосмислення напрацювань як
вітчизняних, так і закордонних учених з’ясовано стан розробки теми,
окреслено основні історіографічні напрями її вивчення; виявлено й
інтерпретовано досі невідомі та маловідомі архівні матеріали; проведено
аналіз джерельної бази й окреслено методологію дослідження;
 аргументовано, що масштабна реорганізація Православної Церкви в
Генерал-губернаторстві, яка полягала, зокрема в усуненні гітлерівцями
митрополита Діонісія Валединського від обов’язків її предстоятеля,
відбулася внаслідок інтриг і лобіювань із боку як проросійських, так і
деяких проукраїнських угруповань, репрезентанти яких іще в міжвоєнний


3

період були його латентними опонентами в національно-церковному
питанні;
 доведено, що ситуативне сприяння німецької влади національним
інтенціям православних українців на Холмщині й Підляшші було виявом
геополітичних розрахунків нацистів, а не якоїсь особливої прихильності
до них. Нацистські керманичі прагнули не тільки послабити польські та
російські впливи в регіоні, а й підживити міжетнічне й міжконфесійне
протистояння, яке відчутно загострилося під час ревіндикаційних акцій
1937–1939 рр.
 обґрунтовано, що холмська церковна програма владики Іларіона Огієнка,
значущими ланками якої були виважене використання української мови в
богослужінні, динамічна розбудова парафіяльної мережі та підготовка
плеяди національно свідомих священнослужителів, мала на меті
конституювання на окупованих нацистами територіях автокефальної
УПЦ із патріаршим устроєм;
 доповнено тезу, що радянізація західноукраїнських земель виявлялася,
зокрема, в інтенсивній різноплановій агітаційно-пропагандистській
роботі, репресивних заходах проти духовенства, а також неканонічній
інкорпорації православних єпархій колишньої ПАПЦ до складу
контрольованої РПЦ шляхом примусового індивідуального приєднання
єпископів й об’єднання цих єпархій в екзархат Західних України та
Білорусі;
 доведено, що учасники Почаївського Собору серпня – листопада 1941 р.,
що поклав початок інституційного розколу українського православ’я в
роки війни, виявили готовність приймати колишніх клириків УАПЦ
В. Липківського через нове рукоположення в разі відсутності в них
канонічних перешкод. Водночас священники, які отримали канонічну
хіротонію до 1921 р., приєднувалися до АПЦ через покаяння без
пересвяти. Автономісти вирішили зберігати юрисдикційний зв’язок із


4

РПЦ, однак він розглядався ними переважно як формальність тактичного
характеру задля уникнення звинувачень у неканонічності;
 з’ясовано, що головними чинниками прихильнішого ставлення німецької
влади до АПЦ, у середовищі клиру якої зрештою мали місце як
москвофільські, так й українофільські національно-політичні орієнтації,
були підкреслена лояльність, керованість й антирадянська позиція її
очільників, дистанціювання від самостійницького руху, переважно
негативна реакція на спробу об’єднання Церков;
 аргументовано висновок, що Пінський Собор 7–10 лютого 1942 р. заклав
канонічні підстави для існування нової православної ієрархії у
співпричасті з Варшавською Митрополією. Його постанова про
прийняття «липківського» духовенства в «сущому сані» стосувалася
тільки священників, яких приєднували через спеціальний чин доповнення
сумнівних хіротоній, і водночас не поширювалася на ієрархів УАПЦ
формації 1921 р. Саме її реалізація уможливила залучення патріотично
налаштованого духовенства до автокефального руху й поширення впливу
Адміністратури УАПЦ на Сході України;
 доведено, що під час другої фази українського автокефального руху на
підставі Патріаршого й Синодального Томосу 1924 р. було
конституйовано Адміністратуру УАПЦ, яка на правах широкої автономії
входила до складу Православної Церкви в Генерал-губернаторстві;
 спростовано стереотипні уявлення про неканонічність ієрархії УАПЦ
формації 1942 р., оскільки всі тогочасні хіротонії в ній звершувалися з
дотриманням апостольських правил і були затверджені митрополитом
Варшавським Діонісієм, через якого зберігалася канонічна єдність
Адміністратури зі світовим православ’ям;
 обґрунтовано, що контраверсійні концепції творення автокефальної
Церкви, особисті амбіції ієрархів, нові літургійні практики УАПЦ, а
також прийняття нею клириків «липківської» висвяти на тлі прагматичної
і цинічної релігійної політики нацистів призвели до інституційного


5

розколу українського православ’я, який виправдано розцінювати як вияв
складного багатофакторного цивілізаційного конфлікту національно-
еклезіальних ідентичностей, в основі якого лежали модернізаційні
трансформації, пов’язані з формуванням сучасної української політичної
нації;
 доведено, що обидві юрисдикції вимушено співпрацювали з нацистським
режимом, поминаючи німецьку владу під час богослужінь, публікуючи
звернення пронімецького характеру, а також агітуючи українську молодь
добровільно виїжджати на роботу до Німеччини.
У період Другої світової війни на території Холмщини й Підляшшя
відбулося українське національно-культурне й духовне відродження, значущою
складовою якого став національно-церковний рух за українізацію /
розмосковлення Православної Церкви. Радянізація західноукраїнських областей
супроводжувалася інтенсивною різноплановою агітаційно-пропагандистською
роботою та водночас репресивними заходами проти духовенства. У цей час
було перервано процес українізації та демократизації православ’я на Волині, де
радянське керівництво започаткувало апробацію принципово нової моделі
взаємовідносин влади й Церкви.
Лейтмотивом німецької церковної політики, спертої на імперський
принцип «розділяй та володарюй», була налаштованість на розкол українського
православ’я та нейтралізація національно-церковного руху. Православна
Волинь, що зберегла значний кадровий ресурс клиру, стала своєрідним
церковним П’ємонтом у процесі відродження релігійного життя на Сході.
Головними чинниками прихильнішого ставлення німецької влади до АПЦ
були підкреслена лояльність, керованість й антирадянська позиція її очільників,
чітке й послідовне дистанціювання від будь-якої політичної діяльності й
національного руху, переважно негативна реакція на спробу об’єднання
Церков. Загалом у 1943 р. за приблизними підрахунками АПЦ налічувала понад
2 500 парафій. Вона заперечувала право Варшавського митрополита втручатися
в українські церковні справи й очікувала визнання автокефалії від РПЦ та


6

інших помісних Церков.
Прихильники й промотори церковно-самостійницької візії сподівалися на
підтримку автокефальної ідеї масою православних вірян, однак реалії
окупаційного життя виявилися далекими від їхніх намірів. УАПЦ можна
трактувати як самодостатній еклезіальний організм зі своїм Собором єпископів
і адміністратором владикою Полікарпом. Збереження зв’язку з Варшавським
митрополитом уможливлювало збереження через нього канонічного
спілкування зі світовим православ’ям. Автокефалія Української Церкви, що так
і не була офіційно проголошена, розглядалася лідерами національно-
церковного руху як інструмент деімперіалізації та духовного визволення
українського народу.
Переломним моментом у розвитку Православної Церкви як на Волині, так
і на теренах окупованої України стала смерть О. Громадського, після якої
активізувався перехід низки автономних парафій до Рівненсько-Кременецької
єпархії УАПЦ, що невдовзі стала налічувати понад 200 парафій. Водночас
боротьба між православними юрисдикціями перейшла в латентну фазу й
тривала на нижчому, тобто парафіяльному рівні. Варто зауважити, що частина
духовенства обох течій намагалась уникати виконання розпоряджень
окупаційної влади, брала участь у порятунку єврейського населення,
виконувала капеланські обов’язки при відділах УПА.
Варшавський Собор єпископів УАПЦ березня – квітня 1944 р. відклав
урегулювання її канонічного статусу до завершення війни. Частина соборян
вдалася до спроби надання титулу почесного патріарха митрополиту Діонісію,
однак цьому перешкодили німецькі окупанти.
Канонічно-юрисдикційна залежність двох православних течій від
закордонних центрів – Варшави й Москви – сприяла ускладненню церковного
життя в Україні, створила одну зі значних перешкод на шляху до їх поєднання,
завадила появі авторитетного духовного лідера, який би зміг очолити об’єднану
Церкву. Відновлення радянської влади в Україні призвело до знищення УАПЦ
й АПЦ та інкорпорації їх інституційних структур Московським Патріархатом.


7

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що
основні положення дисертації, нагромаджений у ній фактичний і теоретичний
матеріал можуть бути використані як при написанні узагальнювальних праць із
новітньої історії України та Православної Церкви, так і стати істотним
доповненням під час підготовки лекційних курсів, навчально-методичних
посібників і рекомендацій у системі освіти на базі досвіду їх упровадження в
навчально-виховний процес Національного університету «Острозька академія».
Ключові слова: церковно-інституційні трансформації, Православна Церква,
окупація, автокефалія, Собор, хіротонія, канонічність, ієрархія, єпархія.