Автокефалія православних як чинник змін в релігійно-церковному та суспільно-політичному житті України

Висоцька Т. М. Автокефалія православних як чинник змін в релігійно-церковному та суспільно-політичному житті України. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня вищої освіти доктора філософії за
спеціальністю 031 Релігієзнавство. Національний педагогічний університет імені
М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2020.
Дисертація присвячена аналізу українського досвіду поєднання
національних цінностей з універсальними християнськими цінностями у межах
«відкритого православ’я», ідеї якого надають унікальні можливості для
перманентних об’єднавчих процесів, широкого соціально-політичного та
громадянського примирення, починаючи з релігійної сфери та закінчуючи
загально-національними і регіональними ініціативами. Позитивний потенціал
впливу українського православ’я на вироблення загальної громадянської та
політичної ідентичності на основі більш ширшій, ніж етнічна культура чи
київська християнська традиція, поступово розкривається, поки що переважно у
діяльності та риториці Православної Церкви України. Здійснена об’єктивна
релігієзнавча оцінка векторів змін, оцінка можливого позитивного впливу
«відкритого православ’я» як ідейної платформи єднання усіх православних
України, виокремлення точок дотику ідей «відкритого православ’я» ПЦУ та
цінностей, що сповідують більшість помісних православних церков на чолі з
Константинопольською патріархією. Проведена комплексна оцінка перспектив
подальших об’єднавчих процесів в українському православ’ї після
конституювання Православної Церкви України.
Мета дослідження полягає в комплексному філософсько-релігієзнавчому
аналізі впливу невизнаної та визнаної автокефалії православних на релігійне і
світське життя України сьогодення, трансформацій ідентичності сучасного
українського православ’я, можливих напрямків подальших змін православного
середовища у напрямку його консолідації.

Об’єктом дослідження є особливості розвитку українського православ’я
у зв’язку з його автокефалізацією та визнанням автокефальної Православної
Церкви України.
Предметом дослідження є особливості процесу конституювання визнаної
автокефалії українського православ’я та їх вплив на релігійну та соціально-
політичну сфери України.
Уперше здійснено комплексний аналіз оцінок впливу особливостей
розвитку українського православ’я на суспільно-політичну дійсність у
сучасному релігієзнавстві та встановлено діалектичну єдність етнічно-
національного, релігійно-політичного та цивілізаційно-культурного аспектів
розвитку. Виявлено, що розвиток українського православ’я типологічно схожий
із процесами, що привели до набуття автокефалій балканськими народами, і є у
цьому відношенні частиною деімперіалізації та деколонізації.
Виявлено особливості історичних трансформацій українського
православ’я у контексті європейського духовно-релігійного простору та
доведено, що православ’я в Україні характеризується стійкими традиціями
самостійного розвитку, які від самого початку були під різноманітними
загрозами зовнішнього тиску.
Встановлено, що процеси автокефалізації українського православ’я кінця
XX – початку XXI століття були частиною національно-визвольних змагань і
лише поступово привели до відродження традицій «відкритого православ’я» як
сучасного різновиду київського християнства та контекстуалізації вселенського
православ’я у протистоянні російському та проросійському фундаменталізмові.
Доведено, що особливостями процесу конституювання Православної
Церкви України як визнаної автокефалії стало можливим завдяки використанню
особливих прав Константинопольського патріархату, пов’язаних із владою цієї
церкви як першої кафедри та правами церкви-матері. Інтерпретація подій 1686
року як таких, що не означали передачі права на територію Київської митрополії
РПЦ, перемагає в сучасній історіографії. Права Константинопольського
патріархату на втручання в Україну для початку вирішення наявних проблем


4







доведені богословами, підтверджені соборами та зростанням авторитету
Вселенського патріарха після Всеправославного собору, визнаються значною
кількістю помісних церков. Активна відверта і прихована підтримка дій
сепаратистів у Криму та на Донбасі привела до підриву авторитету РПЦ в
Україні, а на рівні міжправославних відносин та в Україні Московський
патріархат не запропонував ефективних заходів, що могли б протидіяти наданню
автокефалії об’єднаній Православній Церкви України. Утвердження ПЦУ
привело до перемоги ідей «відкритого православ’я» і утвердження ПЦУ в ролі
лідера християнського громадянського суспільства, активними діячами якого
також є УГКЦ та ВРЦіРО. Все це дозволяє поступово долати столітні звички
традиційних релігійних центрів намагатися вирішувати проблеми України без
участі церковного Києва.
Завдяки аналізу джерела ідей відкритого православ’я, що стала
стратегією розвитку Православної Церкви України, доводиться, що сучасне
українське відкрите православ’я розвивається внаслідок спроб відродити
ідентичність київського християнства, контекстуалізувати соціальну доктрину
вселенського православ’я та концепції сучасної православної теології, а також
завдяки зверненню до ранньохристиянського бачення відносин церкви і
суспільства.
Виявляється, що в цілому сучасне українське відкрите православ’я стало
сформованою доктриною, яка змістовно є мета-парадигмою, що може вбирати у
себе значне різноманіття конкретних ідей. Діалогічність та відкритість самої цієї
парадигми створюють умови для її популярності та активного розвитку.
Пропонована парадигма відкритого православ’я є конкурентно спроможною на
українському ринку релігійних ідей та здатна здійснювати значний вплив на
соціально-політичний контекст України сьогодні.
Доводиться, що Православна Церква України розвиває відкрите
православ’я як власну ідентичність, яка дозволяє активно служити суспільству,
ефективно проповідувати християнські цінності, захищати права різних
категорій потребуючих.


Виявлено, що теологія примирення ПЦУ має кілька вимірів. Першим і
найважливішим є загальнонаціональне примирення, віднайдення справедливого
миру для українського суспільства як єдності різноманіття. Другим виміром є
примирення з українськими греко-католиками заради спільної діяльності на
користь суспільства і держави, без еклезіального поєднання юрисдикцій та
видимого сопричастя. Третім елементом теології примирення є бачення діалогу
з УПЦ МП та РПЦ як можливого та необхідного елементу досягнення миру на
основі загальнохристиянських цінностей.
Доводиться, що для конституювання загальної єдності православних в
Україні на основі автокефального статусу українського православ’я складаються
сприятливі умови у зв’язку з провалом спроб РПЦ створити союз помісних
церков, який би вимагав суду над патріархом Варфоломієм за надання Томосу
ПЦУ.
Уточнено положення про те, що автокефальна православна церква є
атрибутивною ознакою державного існування нації у східноєвропейській
духовній традиції.
Набуло подальшого розвитку твердження про кризу спілкування
помісних православних церков, причиною якої стала політика РПЦ, зумовлена
впливом фундаменталізму.
Висновки і теоретичні твердження, які обґрунтовані в дисертаційному
дослідженні, сприяють глибшому розумінню трансформацій українського
православ’я, впливу цих докорінних трансформацій на державні та соціальні
інституції, перспектив розвитку релігійної сфери в Україні. Це дозволяє
створити ефективні теоретичні моделі державно-церковної та суспільно-
церковної співпраці.
Матеріали дослідження можуть бути використані в науковій,
викладацькій діяльності, а також у практичній роботі щодо удосконалення
моделей розвитку державно-церковних і суспільно-церковних відносин, у
пошуках ефективних заходів для релігійного примирення в Україні.



Ключові слова: православ’я, київське християнство, автокефалія,
релігійний фундаменталізм, відкрите православ’я, екуменізм.