Етнорелігійні виміри творчої спадщини І. Огієнка

Заїнчківська І. П. Етнорелігійні виміри творчої спадщини І. Огієнка. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
(доктора філософії) за спеціальністю 09.00.05 – «Історія філософії» (033 –
Філософія). – Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова,
Київ, 2020.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена зростанням ролі історії
української філософії у збереженні національної ідентичності та потребою
залучення в історико-філософський контекст інтелектуальних напрацювань, які
можуть сприяти поглибленню знань про чинники та механізми формування
ментальної й культурної своєрідності народів. Такі дослідження запобігають
руйнуванню групової єдності під впливом соціокультурних трансформації, що
зумовлені глобалізацією або політичними спекуляціями з боку сусідніх держав.
Особливо цікавими в даному контексті видаються теоретичні напрацювання, які
через ідеологічні, а подекуди методологічні штампи залишилися поза контекстом
історії української філософії. Чільне місце у даному контексті посідає науковий
доробок І. Огієнка, філософська складова якого наразі не отримала належного
філософського осмислення навіть попри те, що може сприяти поясненню
особливостей та суперечностей українського етнотворення.
З огляду на сказане, мета дисертаційного дослідження полягає у розкритті
етнорелігійної складової творчого доробку І. Огієнка та виявленні загальної
світоглядної лінії його різнорідних наукових інтересів.
Об’єкт дослідження – наукова спадщина І. Огієнка в контексті історії
української філософії.
Предметом дослідження є етнорелігійна складова творчої спадщини
І. Огієнка.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у розкритті
етнорелігійної складової творчого доробку І. Огієнка та обґрунтуванні положення
про те, що загальна лінія наукових пошуків вченого оберталася навколо проблеми
формування та/або збереження української етнокультурної самобутності. 3
У процесі дослідження обґрунтовано положення, які мають наукову
новизну і виносяться на захист:
Вперше:
 висвітлено основні напрями дослідження творчого доробку І Огієнка в
сучасній соціогуманітарній науці та показано, що праці українського вченого
ґрунтовно та всебічно вивчають педагоги, мовознавці, історики,
літературознавці, які послуговуються описовим методом, подекуди доповнюючи
його правилами збору та опублікування епістолярної спадщини. Така діяльність
має вагоме значення для вивчення та популяризації багатьох аспектів наукової
спадщини І. Огієнка, проте не може розкрити загальні інтенції його наукових
пошуків;
 розкрито найбільш впливові сьогодні теорії історії філософії та історії
національної філософії та показано, що сучасне зростання наукового інтересу до
цієї проблеми зумовлене необхідністю переосмислення та уточнення чинних
теорій історії національної філософії. Такі дослідження зазвичай
супроводжуються доповненням існуючих проектів українського історико-
філософського процесу, здобутками таких інтелектуалів як І. Огієнко, з огляду на
те, що їхня спадщина може мати вагоме значення для відродження колективної
пам’яті українців та сприяти розширенню знань про історичний поступ
української інтелектуальної думки;
 відтворено погляди І. Огієнка на розвиток гомогенного культурного
простору у домодерний період та показано, що відсутність культурної та
комунікативної єдності у східнослов’янських племен не дає підстав
спростовувати твердження І. Огієнка про наявність у них почуття групової
єдності в певних політичних кордонах, завдяки тим особливостям культури, що
формувалися й транслювалися привілейованими верствами населення під час
публічних ритуалів та церемоній, які чинили відносно зрозумілою всьому
населенню мовою. Комунікативна ефективність східнослов’янського населення,
як показав І. Огієнко, забезпечувалася не тільки спорідненістю мови, а й
сукупністю допоміжних засобів (ритуалів, звичаїв, обрядів тощо), які сприяли
ефективній комунікації;
 всебічно та критично проаналізовано погляди І. Огієнка щодо
етнотворчого потенціалу релігії та виявлено, що дослідження культурної та 4
ментальної окремішності українців у працях І. Огієнка поєднувалося з
ґрунтовним висвітленням тих чинників, які визначили національну своєрідність
Української Церкви. Такий підхід дав можливість вченому подолати цілий ряд
суперечностей у розумінні процесів українського етнотворення, що, однак, не
зумовило помітного зростання наукового інтересу до висновків І. Огієнка.
Певною мірою це було зумовлено відсутністю уваги вченого до розробки
поняттєво-категоріального апарату, що досить чітко проявилося у дослідженнях
присвячених розкриттю національних особливостей Української Церкви, які, у
більшості випадків, охоплювали релігійно забарвлений комплекс способів і
прийомів реалізації буття людини і всього суспільства, котрий доречно було би
позначати терміном «релігійна культура».
Уточнено:
 контекст формування соціально-філософських поглядів І. Огієнка та
показано ідейний зв’язок його творчої спадщини з соціогуманітарною наукою
ХІХ ст. Він досить чітко проглядається в непересічному інтересі вченого до
мовознавчої проблематики, окремі аспекти якої мали яскраво виражений
практичний запит, який можна було задовольнити тільки після уточнення
поняттєвого апарату, й передусім таких широковживаних у цей час термінів як
«народ» та «нація», оскільки вони в різних інтелектуальних традиціях набували
відмінного смислового навантаження, породжуючи різні стратегії громадянської
консолідації. Особливо ж гостро у ХІХ – на початку ХХ ст. потреба в уточненні
вищезгаданих понять проявилася в українській суспільно-політичній думці,
котра в цей час задавала ще й стандарти для визначення буттєвого статусу
України та окреслювала перспективи подальшого розвитку українства;
 позицію І. Огієнка щодо ролі релігії у процесі формування
етнокультурної єдності українців та виявлено, що вчений, представляючи вагому
роль релігії та церкви у націєтворенні, вступив у пряме протиріччя з панівними в
інтелектуальному дискурсі переважно середини ХХ ст. теоретичними підходами,
представники яких аргументовано показували, що релігія була вагомим
чинником внутрішньої консолідації домодерних спільнот, проте не мала
помітного впливу на формування модерних націй. Ця суперечність стала
результатом невпорядкованості поняттєво-категоріального апарату у роботах
ученого, через свавільне використання таких понять, як «етнокультурна єдність» 5
(або «етнос») та «нація». Їх І. Огієнко неодноразово підміняв ідеологічно
нейтральними термінами «український народ», «українці», «Україна» тощо, що
істотно ускладнювало розуміння консолідуючого потенціалу релігії й церкви та
його власного бачення процесу українського етнотворення.
Набули подальшого розвитку:
 дослідження ролі мови у процесі формування модерної ідентичності в
конкретно-історичному вимірі українського буття та крізь призму творчого
доробку І. Огієнка. На тлі останніх було виявлено, що українці, у прагненні
долучитися до стандартів цивілізації, входили у комунікативних осяг
«престижних» культур, що сприяло поширенню у суспільній свідомості віри у
«смерть України», під впливом якої розпочалася активна етнографічна
діяльність, котра, усупереч панівним суспільним переконанням, заклала
підвалини для розвитку мовних форм, що лягли в основу української літературної
мови, як одного з головних засобів увіковічення культурного досвіду народу та
представлення його світовій спільноті, як самобутньої складової духовного
досвіду людства;
 означені І. Огієнком суперечності формування української літературної
мови. На їхній концептуальній основі аргументовано показано, що, згідно з
переконаннями українського вченого, жива українська літературна мова
сформувалася ще ХVІ ст., проте політичні та релігійні обставини цього часу не
дали можливості їй вільно конкурувати з церковнослов’янською, яку, у процесі
тривалого опору наступу католицизму, почали розглядати як один з важливих
елементів православної ідентичності з чітко вираженим московським
забарвленням. Відродження занепалої української мови та формування
модерного україномовного комунікативного простору розпочалося у ХІХ ст. під
впливом котляревщини у найширшому значенні цього слова;
 всебічне та ґрунтовне вивчення ролі церкви у процесі формування
культурної окремішності українців показало, що І. Огієнко усвідомлював
амбівалентну роль православ’я у житті українського народу, а тому доводив, що
осердям культурної самобутності українців є дохристиянські вірування, які
поступово проникли у православну культуру та призвели до постання двовір’я, як
духовної підоснови ментальної самобутності українців, котра не була повністю
знищена, з одного боку, завдяки глибокому проникненню в мову народу, а з іншого – внаслідок впливу на тілесні практики народу, виражені в його
обрядовості, звичаях, нормах моральної поведінки тощо.
Висновки та узагальнення зроблені в роботі можуть сприяти відродженню
тієї частини колективної пам’яті українського народу, котра свідомо знищувалася
чи замовчувалася тоталітарним режимом. Їх відродження допоможе долати
комплекс меншовартості українців та розробити принципи культурної політики,
які зможуть консолідувати українське суспільство шляхом утвердження
відповідного часу та суспільно-політичним ідеалам символічного капіталу.