Українсько-шведський військовий союз у Північній війні у 1708–1714 роках

Слісаренко О. М. Українсько-шведський військовий союз у Північній
війні у 1708–1714 роках – кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі
спеціальності 07. 00. 01 – Історія України – Дніпровський національний
університет імені Олеся Гончара, Дніпро, 2019.
У Великій Північній війні свідомо чи мимоволі взяли участь Данія, Річ
Посполита, Саксонія, Московська держава та Швеція, крім того, вагомими,
хоча й опосередкованими учасниками війни стали Османська імперія та її
васали – Крим, Молдова, Валахія. Гетьманщина теж відіграла помітну роль у
цій запеклій боротьбі за гегемонію в Північно-Східній Європі, втягнута до неї
своїми тодішніми протекторами – Московською державою, а з 1708 р. – й
Швецією. Участь Гетьманщини у Північній війні жодним чином не відповідала
її національним інтересам ні в економічній, ні в політичній сферах, а залежала
лише від зовнішнього примусу.
Логіка подій 1707–1708 рр. поставила перед гетьманом І. Мазепою
жорстку альтернативу: перемога Петра І означала швидке поглинення
Гетьманщини Московською державою, але особистих інтересів І. Мазепи не
зачипала, перемога ж Карла ХІІ над Московією давала великі шанси на
розширення української автономії аж до досягнення незалежності в кордонах
1649 р., проте самому гетьманові не додавала особистих матеріальних благ.
Водночас, зміна протектора для Гетьманщини була продовженням політики
«полівасалітету», характерної для всіх попередників І. Мазепи. Гетьман
змушений був готувати зміну протектора дуже обережно, в умовах гострого
дефіциту часу, тому не встиг здійснити задум до кінця, зокрема, провести
зосередження більшої частини своїх сил у районі Батурина.
Шведський король до осені 1708 р. не робив активних спроб перетягти на
свій бік Гетьманщину, а українсько-шведський військовий союз виник 3

спонтанно, як результат несподіваної для короля ініціативи І. Мазепи. Перехід
українського гетьмана І. Мазепи під протекторат Швеції міг призвести до
поразки Московської держави, однак низка суб’єктивних моментів, насамперед
діяльність О. Меншикова в листопаді 1708 р. проти Батурина, не дали
реалізувати цей шанс. Негативну роль у реалізації українсько-шведського
військового союзу відіграла неготовність обох союзників вести активне
ідеологічне протистояння з Петром І. Цар зумів включити у «війну маніфестів»
такий чинник, як православну церкву та розколоти різноманітними методами
козацьку шляхту. Все це привело до ізоляції гетьмана І. Мазепи та його
прибічників від широкої підтримки рядовим козацтвом та посполитством.
Якщо в жовтні 1708 р. на боці гетьмана І. Мазепи виступило 8–10 тис. козаків,
то на початку 1709 р. їх залишилося близько 3 тис.
Зазнавши тяжких військових та політичних невдач на першому етапі
існування українсько-шведського альянсу, союзники повели боротьбу за
приєднання Запорізької Січі, що суттєво підвищувало їх військовий потенціал
та сприяло збільшенню популярності серед широких мас населення. Успіх
цього кроку великою мірою став результатом державницької позиції кошового
отамана К. Гордієнка.
Приєднання до цього союзу Запорізької Січі в березні 1709 р., здавалося
б, знову вдихнуло сили в українсько-шведський союз, але, як виявилося, не
надовго. Царю Петру вдалося швидко та ефективно завдати удару по
Запорізькій Січі й у такий спосіб ізолювати союзників від Кримського ханства.
У ході бойових дій взимку 1708 – навесні 1709 рр. не простежується скільки-
небудь помітного антишведського партизанського руху серед українського
населення, яке займало вичікувальну позицію. У тилу шведсько-українських
військ діяли диверсійні загони, сформовані з регулярних та іррегулярних
підрозділів.
Операції шведсько-українських військ відбувалися здебільшого у
прикордонній смузі між Гетьманською та Слобідською Україною. Є велика 4

вірогідність, що подібна обставина стала результатом впливу І. Мазепи на
шведського короля. Для оборони українських міст від шведів було залучено
значні гарнізони московських військ, які кількісно переважали населення цих
міст.
Кульмінацією українсько-шведського союзу стала вікопомна Полтавська
битва 27 червня (8 липня) 1709 р. У військовій історії будь-якого народу
обов’язково є одна-дві вирішальні битви, що позначаються на його подальшій
історико-політичній долі. Такі битви, незалежно від їх реальних наслідків,
обростають масою сукупних деталей, здебільшого вигаданих або перенесених з
інших історичних епох.
Саме така роль в історії не лише Північної війни, але й усієї Східної
Європи та Скандинавії належить Полтавській битві 1709 р. Невелика за
масштабами (70–75 тис. учасників), але вирішальна для Східної Європи битва,
що відбулася на теренах України, мала своє суттєве продовження. Масштаби
поразки шведської армії не були аж такими катастрофічними, тож, навіть після
такої невдачі, у шведів були певні шанси оговтатися від цієї поразки та змусити
Московську державу й надалі вести важку виснажливу війну. Але за три дні
після битви на березі Дніпра відбулися події, які й зробили перемогу
Московської держави під Полтавою катастрофою для шведів: армія на чолі з
генералом А. Левенгауптом склала зброю без спроби чинити опір. Полону
уникли 2,5 тис. шведів, 2 тис. мазепинських та 3–4 тис. запорізьких козаків.
Поразка шведсько-українського війська в цій боротьбі була дуже тяжким
ударом, передусім по Україні. Однак ні поразка шведсько-української армії під
Полтавою, ні смерть І. Мазепи не привела до розпаду українсько-шведського
військового союзу, він продовжував існувати ще щонайменше п’ять років.
Союз був послаблений фактичним відходом від активної участі у ньому
Запорізької Січі з осені 1709 р. і до кінця 1710 р. Однак у 1711 р. склалися
умови для реваншу завдяки підкріпленню цього союзу Османською державою.
Окрім того, непохитна позиція Карла ХІІ та прорахунки московських 5

можновладців привела до втягування у війну Османської держави, що втретє за
десять років поставило Московське царство на межу краху та створило шанс
відродження Української козацької держави у 1711–1713 рр. Так не сталося
через недалекоглядну політику османського уряду, що задовільнився
обмеженими результатами у вигляді Адріанопольського миру. Лише наприкінці
1714 р., коли шведський король та екзильний гетьман Війська Запорізького
залишили межі Османської імперії, можна вважати, що цей союз перестав бути
військовою реальністю, однак формально продовжував існувати до кінця
Північної війни як політичне явище.
Вивчення проблематики українсько-шведського військового союзу
ускладнено фрагментарним станом джерел, майже повною відсутністю
документально-актової бази, частина якої є недостовірною. Лише частково це
компенсується документами мемуарного характеру та іншими наративами.
Аналіз історіописання Північної війни виявив, що проблему українсько-
шведського союзу до останніх років ХХ століття було лише поставлено в
українській історіографії (Михайло Грушевський, Дмитро Донцов, Всеволод
Петрів, Борис Крупницький, Олександр Оглоблін), ледве позначено в польській
(Владислав Серчик) та шведській (Альфред Єнсен, Богдан Кентржинський),
зовсім не досліджено в російській. Трохи покращилась ситуація в першому
десятилітті ХХІ століття за рахунок праць українських (Тарас Чухліб),
шведських (Петер Фром) та російських (Тетяна Таїрова-Яковлева, Вікторія
Куликова) істориків, що більш-менш детально вивчали політичні аспекти
утворення українcько-шведського союзу. Військова проблематика цього союзу
лише почала привертати увагу українських дослідників у регіональному та
військово-технічному вимірах (Сергій Павленко, Олексій Сокирко, Валерій
Молтусов).
Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, поділених на
вісімнадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури,
п’ятьох додатків.
Ключові слова: військовий союз, протекторат, наймані полки, городові
полки, Запорізька Січ, воєнна кампанія, облога, блокада, «полівасалітет»,
«війна маніфестів».