Націєтворчі та культуротворчі чинники української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття в контексті модерного історико-філософського дискурсу

Абдрахманова М. Ж. Націєтворчі та культуротворчі чинники
української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття в контексті
модерного історико-філософського дискурсу. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Національний педагогічний
університет імені М. П. Драгоманова. – Київ, 2018.
У дисертації розглядається специфіка становлення української культури
на зламі ХІХ–ХХ століть, де показано вплив чинників на її формування та
особливості процесів націєтворення та культуротворення у модерному
історико-філософському дискурсі. У ході дослідження проаналізовані основні
націєтворчі та культуротворчі чинники, розкрита історико-філософська
динаміка змістовного навантаження понять нація та культура, а також колізії
навколо становлення української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття. На
цьому підґрунті підкреслено, що роль чинників актуальна лише в процесі
формування культури, у момент сформованості нації та національної культури
вони зникають.
Колізії на зламі ХІХ–ХХ століть пов’язані із здобуттям державності та
зовнішньополітичної незалежності. Модерна українська нація так і не була
сформована, а революційні події 1917-1918 рр. показали, що
неконсолідованість еліти стала основною причиною поразки на шляху до
незалежності. Свідома життєздатна еліта є ознакою історичності нації, як і
успадкування державотворчої традиції, що передається від попередніх
поколінь. А тому однією із найбільших проблем в українській історіографії є
асиміляції еліти та її періодичне знищення. На зламі ХІХ–ХХ століть переважна
більшість української еліти була не готовою до сприйняття ідеї самостійності
України та в переломний момент історичного становлення не змогла
мобілізувати народ. 3

Незважаючи на відсутність національної ідеї, що поставила під загрозу
постання модерного українського суспільства – політичної нації, українська
національна культура була сформована. Гомогенізація, етнічна однорідність
населення та високий ступінь національної свідомості – основні ознаки
української культури зламу століть. Разом з тим, в основі національної культури
лежить етнічна культура із її культурною різноманітністю та неоднорідністю.
На зламі ХІХ–ХХ століть між елітою та народом виникає спільний діалогічний
простір, представлений у вигляді свідомості «Ми». Були створені передумови
для конструювання етнічної ідентичності та нової етнічної спільноти –
українського етносу.
У дисертації звертається увага на те, що українська етнічна культура
виросла із землеробської культури, консерватизм якої дав змогу протистояти
наступу техногенної цивілізації та зберегти власну культуру. Однак всупереч
модернізацій ним процесам на зламі ХІХ–ХХ століть він виявився своєрідним
«гальмом» і підтвердив незрілість українського суспільства та його
неготовність до суспільно-політичних змін. Завдяки діяльності культурної
еліти, яка зуміла наблизити свій народ до світової культурної спадщини, етнічна
культура піднімається до рівня національної. Разом із тим, народна культура та
фольклор стали фундаментом, на якому національна культура набула своєї
своєрідності та національного обличчя.
Розглядаються основні націєтворчі чинники та динаміка змістовного
навантаження слова, поняття, явища нації. Показано, що основними націє
творчими чинниками є етнічний та політико-правовий, а також суб’єктивний
чинник національна свідомість. Хоча у модерному історико-філософському
дискурсі нація завжди постає як політична спільнота, у премодерній культурі
це спільнота, яка виникає на основі кровноспоріднених зв’язків та спільності
походження. Сформовані у ХІХ столітті дві традиції вживання поняття нації –
політична та етнічна – суттєво не вплинули на те, що творення європейських
націй є цілісним процесом. Нація, об’єднана ідеєю громадянства та держави, – 4

це суто політичний феномен, а національність визначається за громадянською
приналежністю.
На основі культурних елементів різної природи та усвідомлення
належності до тієї «уявної спільноти», яка мала б солідаризуватися (спочатку
до етнічної, а згодом і до національної), була сформована етнічна культура, яка
лягла в основу національної культури і визначила її самобутність у світовому
культурному просторі. Національна культура сприяла об’єднанню усіх верств
населення у єдиному контексті спілкування та стиранню культурних
відмінностей. Якщо становлення нації та національної культури є рівноцінними
процесами, то на ХІХ–ХХ століть українців можна було вважати етнічною
нацією.
Важливе значення культуротворчих чинників у дисертаційному
дослідженні обумовлене рівнем розвитку свідомості групи. Показано, що
функціонування культури як групового феномену у вигляді життєдіяльності
спільноти – родини, общини, етносу, народу, нації тощо, обумовлене рівнем
розвитку свідомості різного типу колективних спільнот. У цьому контексті
народна, етнічна та національна культури являють собою рівні відображення
суспільної свідомості. У свою чергу, зміна суспільної свідомості еліти отримала
своє вираження у трьох етапах національно-культурного відродження:
академічному, етнічному, політичному.
Становлення нації відбувається разом зі становленням національної
культури та літератури. Завдяки еліті, яка підняла рівень етнічної свідомості
спільноти через літературу та зробила її доступною здиференційованим
верствам населення, було показано, що українська література кінця ХІХ –
початку ХХ століття спроможна вийти за межі етнічної замкненості та
отримати статус національної. Була сформована нова українська ідентичність,
яка створила підстави етнічної єдності спільноти та лягла в основу національної
культури.
Ключові слова: нація, культура, національна культура, націєтворчі
чинники, культуротворчі чинники, етнос, народ, етнічна культура, народна
культура, фольклор, еліта, інтелігенція, інтелектуали, ідентичність, національна
література, українська культура.