Автобіографічна проза російського постсимволізму

Росовецький С. С. Автобіографічна проза російського постсимволізму. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03
«Гуманітарні науки» за спеціальністю 035 – «Філологія». – Київський
національний університет імені Тараса Шевченка. – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2020.
Різноманітність течій та протиріччя між митцями різних груп навіть одного
напрямку зумовили унікальність культурного спадку російського постсимволізму
й незамінність його як матеріалу для вивчення перехідних епох розвитку
літератури та засобів подолання культурою криз. Ключі до розуміння всього
корпусу їхніх текстів приховані в автобіографіях провідних письменників, і
порівняння на різних рівнях та із застосуванням різних методів дозволило
встановити нові факти про них.
Актуальність теми зумовлена суттєвою роллю російських постсимволістів у
зміні культурної парадигми на зламі століть, усвідомленням їх впливу на культурну
парадигму першої половини XX ст., пошуком способів подолати творчі проблеми
подальшими генераціями письменників, зокрема нашими сучасниками, та
загальною тенденцією посилення питомої ваги нон-фікшену в перехідні епохи
розвитку світової літератури.
Метою було зіставлення та порівняння поетики російських постсимволістських
автобіографій у вимірах мотивної структури, нарації, архітектонічних та
інтертекстуальних елементів Предметом дослідження є своєрідність поетики
літературного жанру автобіографії. Об’єктом вивчення виступають автобіографії
російських постсимволістів. Відповідно до зазначених об’єкта та предмета
дослідження було обрано та реферовано наукову літературу, необхідну для
обґрунтування використання компаративного, статистичного, наратологічного
методів.




3

У межах проведеного дослідження отримано такі результати, що відзначаються
науковою новизною й виносяться на захист:
Проведено зіставний аналіз автобіографій російського постсимволізму у
вимірах мотивної структури, нарації, архітектонічних та інтертекстуальних
елементів. А саме було порівняно поетику назв, епіграфів, передмов, вступів,
вставних текстів, післямов та епіграфів, вивчено глобальне членування текстів,
досліджено структуру нарацій та виявлено закономірності як у поетиці структури,
так і в поетиці розповіді, але найважливішими є висновки про кореляцію між
поетикою та літературним контекстом. Вперше було використано для дослідження
автобіографічних текстів російського постсимволізму в комбінації порівняльний
метод, методику наратології та інтертекстуальний підхід.
Дослідження поетики назв футуристичних автобіографій виявило приховану
й послідовну декомпозицію жанрового канону. В. Каменський акцентував у назві
увагу на дуалістичності своєї постаті митця, і заклав відповідну традицію
футуристичної автобіографії, В. Маяковський навіть назвою протиставив свій текст
попередникові, а Б. Лівшиць віддалився від усієї сукупності футуристичних
автобіографій та автобіографічних нарисів своїм «Полутораглазым стрельцом».
Побудова ж назв акмеїстом та імажиністом будувалася за принципом «від
супротивного». «Шум времени» О. Мандельштама натякає своєю назвою на
революцію, музику якої оспівав А. Блок, але яка не виконує «обіцянок». «Роман без
вранья» обіцяє оповідь без брехні про С. Єсеніна, але настільки не відповідає
запитам на повторення традиційного міфу про нього, що редактори в перевиданнях
збірників С. Єсеніна викреслювали А. Марієнгофа із посвят поезій. Але
«Египетская марка» О. Мандельштама вибивається з цієї тенденції – назва
розшифровується буквально як «образливе прізвисько» зайвої людини, так
характеризує ці слова в тексті сам автор, і це відповідає суті Парнока, головного
героя тексту.
Епіграф наявний лише в книзі В. Каменського «Его-Моя…», що є
послідовним у контексті барокової надмірності його ментифакту в багатьох




4

аспектах. Відмова від цього елементу видається найбільш закономірною для
поетик В. Маяковського та О. Мандельштама, у «Шуме времени» якого структура
архітектонічних елементів віддзеркалює побудову автобіографії А. Блока.
В. Маяковський будує свою поетику автобіографії, виходячи з «академічності»,
викликаної відчуттям правильного моменту для закріплення своєї інтерпретації
історії творчості будєтлянина Владіміра Маяковського чи не більше, ніж
протиставлення себе іншим футуристам, тож згортання та мінімізація заданої
В. Каменським структури викликала відмову від епіграфа.
Елементи, що виконують роль передмови, притаманні постсимволістській
автобіографії, навіть автобіографічному нарису, чого не спостерігаємо лише в
О. Мандельштама, в якого передмови не було в перших виданнях обох творів, але
в перевиданнях її додавали редактори, і С. Кірсанова, мінімалізм автобіографічного
нарису якого передбачає недоречність таких ускладнень. У кожній із крупних
автобіографій передмова замаскована під розділи, за винятком «Полутораглазого
стрельца» – там вона вичленована традиційно. У футуристичних автобіографіях
роль передмови, інколи з елементами вступу, виконують абзаци до першого факту,
пов’язаного з народженням постсимволіста, але якщо у В. Каменського цей текст
поєднує в собі ще й функції маніфесту та творчого заповіту, то у В. Маяковського
залишилася лише маніфестація свого Его та перелік цікавих фактів.
Усі розглянуті автобіографії мають приховані епілоги, але у випадку крупних
текстів функції цього елемента зазвичай поширюються на декілька останніх
підрозділів. Винятком є «Шум времени» О. Мандельштама у зв’язку з загальною
«епілогічною» тональністю всього тексту, що намагається врятувати минуле у
вигляді альбому фотографій. У малих автобіографіях епілога немає тільки в
«Биографии моего стиха» С. Третьякова, де підбивання підсумків редуковано до
«Вот те рельсы, по которым идет работа последних лет». В іншому ж вони
наслідують приклад крупних автобіографій, крім «Биографии моего стиха»
С. Третьякова, там не знайдено ані епилога, ані післямови, оскільки все, чим могли
б вони бути заповнені, висловлено в основному масиві твору.




5

Наративна структура абсолютної більшості розглянутих автобіографічних
текстів спрямована на формування бажаного образу абстрактного автора
конкретним автором абстрактному читачеві. Разом із тим, усі тексти, крім «Романа
без вранья», явно формують вимоги до ідеального реципієнта не тільки тексту
автобіографії, але й усієї творчості автора, що викликано різними цілями створення
текстів, а відтак і таргетингом. У багатьох текстах спостерігається схильність до
експліцитного наратора й імпліцитного нарататора, винятком є автобіографія
В. Каменського.
В аналізованих текстах протиставлення послідовників попередникам майже
завжди відбувається в межах літературного напрямку. Як винятки виступають
«Роман без вранья», що протиставляє себе не літературному тексту, але міфу про
С. Єсеніна, та «Шум времени» О. Мандельштама, що відштовхується від тексту
А. Блока. З певним припущенням це й «Египетская марка», яка протиставляє себе
назвою не попередникам або їхнім текстам, а цілій новій епосі, єгипетською
маркою в котрій виступає головний герой. З іншого боку, О. Мандельштам –
єдиний, хто створив два автобіографічні тексти в розглядуваний період, і матеріал
для подолання канону міг просто завершитися з подоланням спадщини А. Блока.
Мотив творчості є головним для всіх текстів, окрім О. Мандельштама, але
саме у футуристичних автобіографіях, він має яскраво виражений особистий
відтінок. В. Каменський та В. Маяковський майже не пишуть про чужу творчість,
тільки про свою, не дозволяють з’явитися в тексті навіть сумніву щодо її
геніальності. Не припускає цього й Б. Лівшиць, але свою творчість згадує лише
описово, як й О. Мандельштам. А. Марієнгоф, навпаки, акцентує увагу читача на
творчості С. Єсеніна чи не більше, ніж на своїй, але це продиктовано іншим
контекстом його автобіографії. Творчість відбувається десь поза фокусом оповіді
текстів О. Мандельштама й майже не рефлексується автором у тексті.
Мотив дружби в текстах футуристів втілений неоднорідно, наприклад,
В. Маяковський не згадує нікого, крім Д. Бурлюка, Б. Лівшиць змальовує побут
друзів-ворогів футуристів та акмеїстів, а В. Каменський взагалі братається з усім




6

світом. В А. Марієнгофа цей мотив щільно переплетений і частково змішаний із
мотивом любові, у контексті стосунків А. Марієнгофа з друзями, а особливо з
С. Єсеніним. Але ця дружба-любов набагато більш приземлена, ніж навіть у
В. Маяковського із його товаришами в партії. У тексті А. Марієнгофа мотив дружби
з С. Єсеніним настільки суперницький, що можна говорити про тісний його зв’язок
із мотивом подвійництва.
Мотив путі є магістральним для постсимволістів, для них він є засобом
організації буття та творчості. Вони не характеризують локуси як свій дім, дім
друга, дім батьків, окрім В. Каменського – він описує відчуття дому в дитинстві на
Камі та в Кам’янці, у своїй садибі-храмі. Вони характеризують своє життя як шлях,
навіть коли чекають, ув’язнені чи творять: В. Каменський іде в ліс мисливцем
писати про Разіна, а А. Марієнгоф думками блукає за С. Єсеніним, поки чекає його
замкненим у коморі. У тексті О. Мандельштама мотив путі дуже тісно пов’язаний
із мотивом одивнення, бо саме шлях у пошуках сорочки дозволяє йому викривити
дійсність так, аби було видно непотрібність Парнока, який, зазвичай, наче не з
цього світу.
Мотив випробувань істотно віддаляє один від одного тексти різних гілок
постсимволізму. Для футуристів випробування є лише декорацією для
демонстрації своєї геніальності та успіхів, більшою мірою для В. Каменського та
найменшою – у Б. Лівшиця. Для імажиніста А. Марієнгофа випробування є
частиною зовнішнього світу, вони непорушні й оминаються ним, а не
переборюються, а для акмеїста О. Мандельштама вони є засобом існування світу та
персонажів, які постійно протидіють іншим компонентам світу художнього твору.
Відлюдництво є невід’ємним елементом дорослішання персонажів-авторів у
всіх постсимволістських текстах. Але якщо йдеться про футуристів відлюдництво
зазвичай ініціюється ззовні, для В. Каменського й В. Маяковського воно
продиктовано їхньою участю в революційній діяльності та виражене ув’язненням,
у Б. Лівшиця – це армійська підготовка у «Ведмеді» та участь у першій світовій
війні.




7

Мотив подвійництва найбільше виражений у текстах В. Каменського та
А. Марієнгофа, хоча наявний і в інших авторів. Для В. Каменського цей мотив
можна назвати другим в ієрархії після мотиву творчості через те, що протягом
всього тексту автор розповідає та пояснює суть дуалістичних відношень свого
«мирянського» его та его поета, яке він у тексті пригадує, з використанням великої
літери.
Побудова карт мотивоконцептів, застосована до замкненого набору
мотивоконцептів, дозволяє з високим рівнем доказовості виявити мотиви й теми, а
також є нічим іншим, як узагальненням ієрархії мотивоконцептів тексту, і дозволяє
доказово порівнювати кількісну присутність їх у різних текстах. Випробування
підтвердило домінування в них тих же мотивів, що раніше були виявлені за
допомогою традиційного мотивного аналізу, а це дало підстави для припущення,
що метод можна використовувати для виявлення мотивів тексту. Навіть більше,
карта показала й нові мотивоконцепти, що залишилися прихованими для
традиційного мотивного аналізу: мотивоконцепт обов’язку в «Я Сам» і сміху в
«Романе без вранья».
Насамкінець, було виявлено такі закономірності: чим сильніше
автобіографічне начало порівняно з мемуарним, тим більше відчутних зв’язків з
іншими текстами автора перебуває на поверхні, майже завжди – аж до цитації. Чим
більше віддалені останні події автобіографії від моменту публікації, тим менше
автор ділиться планами на майбутнє. І чим сильніше автор намагається приховати
таку основоположну частину літературної автобіографії, як вимисел і змістити
акцент на історичну правдивість, тим більш згорнену наративну структуру він
використовує.



Ключові слова: поетика, мотив, нарація, архітектоніка, вимисел, нон-фікшен,
автобіографія, постсимволізм.