Традиції та новації у зовнішньополітичних концепціях Польщі щодо України (1918 – 2005 рр.)

АНОТАЦІЯ
Єлова Т. А. Традиції та новації у зовнішньополітичних концепціях
Польщі щодо України (1918 – 2005 рр.) – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних
систем та глобального розвитку. – Волинський національний університет імені
Лесі Українки, 2021.
У дисертації досліджено особливості формування та реалізації
зовнішньополітичних концепцій Польщі щодо України у період 1918 –
2005 років. На основі опублікованих та неопублікованих джерел розкрито
політичні, економічні та військово-стратегічні складові польсько-українських
міждержавних взаємин у задекларований період.
Встановлено, що доктрини зовнішньої політики Польщі щодо східних
сусідів загалом та України зокрема формувалися на основі історичних
традицій ягелонської та п’ястівської концепцій, доповнювалися і
видозмінювалися актуалізуючись у часі та мали чітко простежувані традиції.
Досліджено становлення та еволюцію ягелонської та п’ястівської
зовнішньополітичних концепцій, які своїми коренями сягають періоду
розквіту польської держави. Ці концепції мали своє продовження і в ХХ та на
початку ХХІ століть, адже лягли в основу головних концепцій зовнішньої
політики, що були сформульовані та реалізовані польською політичною
елітою в досліджуваний період.
П’ястівська зовнішньополітична концепція спрямована на активізацію
співпраці з Німеччиною та на пасивне ставлення до взаємин або навіть і
конфронтаційні стратегії у відносинах зі східними сусідами. Ягелонська
зовнішньополітична концепція ставить у центр активну експансію в напрямку
Білорусі, Литви, України та Росії. Можна стверджувати, що вона сповідує ідею
«підкорення Сходу» та утворення багатонаціональної держави з центром у
Варшаві.


2
У межах ягелонської концепції виділено доктрини міжмор’я та
прометеїзму. Доктрина міжмор’я передбачає утворення континентальної
федерації держав між Адріатичним, Балтійським та Чорним морями на основі
спадщини Першої Речі Посполитої. Її активно підтримують сучасні
націоналістичні партії Республіки Польща, які висловлюють побоювання щодо
втрати національної ідентичності поляків у європейських структурах, а в 90-х
роках ХХ століття виступали проти інтеграції до ЄЕС.
Значна увага у дисертації відведена питанню формування та реалізації
концепції прометеїзму. Доведено, що концепція прометеїзму ґрунтувалася на
сформованих у попередні століття традиціях шляхетської Речі Посполитої і
реалізовувалася впродовж міжвоєнного періоду в середовищі прихильників
політичної лінії Ю. Пілсудського. Творці політики прометеїзму вважали, що з
утворенням Радянського Союзу суть російського імперіалізму не змінилася.
Вони сподівалися, що національно-визвольні рухи стануть причиною
неминучого краху Союзу РСР і усіляко підтримували сепаратистські
відцентрові тенденції в його національних республіках.
Незважаючи на те, що в умовах міжвоєнного двадцятиліття концепція
прометеїзму не лише не мала шансів на реалізацію, але й не була офіційно
визнана на державному рівні, однак вона залишила глибокий слід у польській
суспільно-політичній думці та мала вплив у майбутньому на формування
східної політики Польщі.
Зовнішньополітичний вектор концепції прометеїзму спрямовувався на
розчленування СРСР за національними ознаками і створення на його основі
федерації демократичних держав під егідою Другої Речі Посполитої.
Головними складовими прометеїстської ідеології стали також антиросійська,
антирадянська й антикомуністична спрямованість.
Особлива увага у дослідженні приділена зовнішньополітичним
концепціям польської ендеції. Зокрема, стверджено, що противагою
прометеїстській концепції були політичні доктрини Романа Дмовського та
політичного табору ендеків, яких він очолював. Еволюцію поглядів ендеків


3
щодо українського питання від очевидного та категоричного несприйняття й
ігнорування українського чинника до його визнання провідним у внутрішній
та зовнішній польській політиці визначаємо як політичну традицію Польщі у
досліджуваний період. Спроби довести вирішеність українського питання і
відсутність його у порядку денному щонайменше внутрішньої політики Другої
Речі Посполитої насправді були визнанням Р. Дмовським безсилля польської
влади у вирішенні українського питання на державному рівні.
Р. Дмовський схилявся до «викреслення українського питання з програми
польської зовнішньої політики». Як і ввесь ендецький табір, він дотримувався
того погляду, що українське питання повинне розглядатися винятково як
елемент внутрішньої політики, а будь-які ініціативи, спрямовані на розвиток
українських прагнень до незалежності називав «підпалом дому для того, щоб
від нього запалав будинок сусіди».
У дисертації доведено, що особливістю міжнародно-політичної ситуації
другої половини 40-х – кінця 80-х років ХХ століття став своєрідний злам
традицій польської зовнішньої політики в східному напрямку. Найперше це
проявилося у необхідності визнання нового польського східного кордону та
кардинальній зміні концепцій зовнішньої політики, формувати яку
керівництво ПНР не мало змоги, адже всі рішення в цій площині диктувалися з
Москви.
В умовах тоталітарної держави та за відсутності реалістичних
зовнішньополітичних концепцій, у Польській народній республіці
зароджується широкий опозиційний рух, який і взяв на себе, крім іншого,
формування якісно нових зовнішньополітичних бачень. Україна в опозиційних
концепціях посідає одне з чільних місць. Зокрема, як і в поглядах польської
політичної еміграції, котра через часопис «Культура» переформатовує у
польській суспільній свідомості сприйняття України.
Доведено, що на шпальтах «Культури», особливо в перші роки її
діяльності, бачення України зводилося до: дискусії навколо політичного
кордону, набутого внаслідок перебування впродовж тривалого періоду в


4
рамках однієї держави; актуалізації питання про незалежність України в
таких етнічних територіях як Буковина, Бессарабія, Крим, котрі опинилися в
межах Української РСР. Українці, на думку польських публічних
інтелектуалів із середовища «Культури», неодмінно мали об’єднатися та
сформувати єдину політичну націю, визнану на міжнародній арені.
Беззаперечним є і те, що концепції щодо України, висловлені на
сторінках паризької «Культури», заклали підвалини добросусідських відносин
між новими незалежними Республікою Польща та Україною, що постали на
початку 90-х років ХХ століття. Зважена та цілеспрямована редакційна
політика стала запорукою розуміння політичними елітами обох країн
необхідності примирення та співпраці в подоланні негативу спільного
історичного спадку. Найголовніше, що було зроблено середовищем часопису
«Культура» – це створення чіткої ментальної мапи України – незалежної та
дружньої до Республіки Польща.
Вплив ідей Є. Ґедройця, викладених на шпальтах часопису «Культура»,
на інтелектуальне середовище Польщі впродовж більше як тридцяти років був
доволі результативним. Так, наприкінці століття ідеї зовнішньої політики
Є. Ґедройця стали відчутно впливати на зміни основних тенденцій у
відносинах між поляками та українцями, а водночас і на польсько-білоруські
та польсько-литовські взаємини. Із одержанням Республікою Польща
незалежності польський публічний інтелектуал, редактор «Культури» став усе
активніше закликати до підтримки українського визвольного руху й визнання
незалежної української держави. На переконання Є. Ґедройця, Україна має
виключне значення для зміцнення безпеки Польщі й інших країн ЦСЄ.
Кардинально новим та якісно іншим став період на межі 80-90-х років
ХХ століття, пов’язаний із кризою та розпадом соціалістичної системи й
занепадом східного блоку. Це актуалізувало для Польщі питання пошуку нової
ніші у світовій політиці та необхідності вироблення нових
зовнішньополітичних доктрин із чітким визначенням їх пріоритетів. Саме тоді
серед польської політичної еліти формується концепція «двох шляхів», коли


5
Україна впевнено ввійшла у польську східну політику й посіла в ній одне з
найважливіших місць. Час, витрачений обома країнами на налагодження та
розбудову двосторонніх відносин, не минув дарма, і підтвердженням тому
стали добросусідські відносини Республіки Польща та України, налагодження
політичної, економічної та гуманітарної співпраці.
У роботі акцентовано, що налагодження дружніх відносин між Польщею
та Україною на зламі 80-х – 90-х років ХХ століття належить до важливих
успіхів польської дипломатії. Оскільки Республіка Польща раніше за Україну
вступила в міжнародні відносини, то саме їй належить низка перших ініціатив
щодо зближення із Україною. Завдяки зусиллям польської дипломатії на
східному кордоні РП з’явилася нова, потужна країна. Й одним із зацікавлень
польського істеблішменту було якнайшвидше налагодження добросусідських
взаємовідносин із нею. Саме на першому етапі було узгоджено питання
непорушності кордонів і знайдено консенсус щодо становища національних
меншин.
Встановлено, що саме на період президентських каденцій
А. Кваснєвського припадає становлення та розвиток стратегічного партнерства
між Республікою Польщею та Україною. Доведено, що фундаментом
польсько-українського стратегічного партнерства в середині 90-х років ХХ
століття стало розширення польсько-українського співробітництва в
політичній, економічній та гуманітарній сферах міждержавної взаємодії,
налагодження міжнаціонального порозуміння та примирення. Важливою
умовою стратегічного партнерства стала співпраця України з країнами-
членами НАТО та ЄС, відмова від ядерної зброї та демократичні перетворення
всередині країни.
Загалом польська зовнішня політика щодо України кінця ХХ – початку
ХХІ століття увібрала в себе усі найкращі традиції польської східної політики,
напрацьованої в попередні історичні періоди.


6
Отже, традиції, що склалися у польській зовнішній політиці Польщі
щодо України задовго до початку досліджуваного періоду, чітко
простежуються і в ХХ – на початку ХХІ століття.
Ключові слова: Польща, Україна, зовнішньополітичні концепції,
концепція прометеїзму, доктрини ендеків, погляди Є. Гедройця, стратегічне
партнерство, східна політика, міждержавні відносини.