Історична драматургія М. Костомарова: проблематика та поетика

Товт О. О. Історична драматургія М. Костомарова: проблематика та
поетика. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі
спеціальності 10.01.01 «Українська література». – ДВНЗ «Ужгородський
національний університет», ДВНЗ «Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника», Івано-Франківськ, 2019.

У дисертації проаналізовано ідейно-художнє новаторство історичної
драматургії М. Костомарова, самобутнього митця-романтика, на базі таких його
текстів, як «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года»,
«Кремуций Корд», «Эллины Тавриды».
У першому розділі окреслено теоретико-методологічні аспекти вивчення
історичної драматургії, з’ясовано шляхи її наукового осмислення. Визначені
особливості розвитку історичної драматургії в давньому та новому українському
письменстві. Розкрито причини звернення авторів до історичної тематики, яка по-
новому інтерпретована в добу романтизму. Наголошено на чіткій дефініції
поняття «історична драма», для якої характерні занурення в минулі епохи,
реконструкція давніх подій крізь призму світоглядних позицій автора,
моделювання образів-характерів історичних діячів, художня рецепція їхніх
постатей у текстах, відображення історії шляхом виокремлення актуальних
тематичних пластів, що суголосні часу, у якому жив письменник, а також
концентрація людинознавчих проблем, що тісно пов’язані з питаннями
національного буття. Історична драма, як і будь-який інший жанровий різновид
драматичного роду, реалізує свій художній потенціал у просторі конфліктності.
Драма завжди відображає боротьбу, і конфлікт у ній може мати кілька рівнів – від
побутового, морально-етичного, соціального до психологічного, філософського,
метафізичного. Історична драма має специфічний хронотоп, який повинен бути
наперед визначений рамками, реаліями, означниками тієї чи тієї епохи.


3



Відповідно й персонажі в такій драмі є представниками свого часу. Вказано, що
завдання драматурга, який апелює до історичних сюжетно-образних пластів, – не
тільки передати дух зображеної доби, але й вибудувати універсальну художню
реальність, у якій взаємодія історичної та художньої правди виглядатиме
органічно й у якій авторська фантазія, спираючись на конкретні факти минулого,
зуміє видобути з них раціональні зерна для мистецьких узагальнень.
У першому розділі дисертації також з’ясовано генезу та особливості
розвитку історичної драми в давній та новій українській літературі. Наголошено,
що насправді М. Костомаров став першим автором, який чітко розумів природу
цього жанру, мав ґрунтовні знання з історії, і, як белетрист, зумів сухі факти й
описи минулого подати у високохудожній формі. Дослідники суголосні в думці,
що історичну драму започаткував Феофан Прокопович («Володимир»), проте до
появи творів М. Костомарова зразків історичної драми було дуже мало. Тому в
сучасному літературознавстві існує потреба концептуального вивчення драм
цього автора, окреслення їхньої ролі в історії розвитку цього жанру в
українському літературному процесі. Таке завдання вимагає вироблення чітких
методологічних позицій для аналізу художніх текстів на історичну тематику.
Визначено, що дослідження історичної драми вимагає знання історичного
контексту, світоглядних позицій автора, розуміння механізмів функціонування
драми, її тісного зв’язку з комунікативними стратегіями (комунікації з читачем і
глядачем). З’ясовано, що художнє мислення письменника-драматурга, а стосовно
М. Костомарова – ще й вченого-історика, базувалося на вмінні наповнювати
історичний матеріал універсальним, загальнолюдським змістом, белетризувати
історію, творити її як сукупність життєвих історій кожного персонажа,
моделюючи в такий спосіб драму людського буття в усій її повноті. Доведено, що
у своїх намаганнях подавати екзистенційно загострені людські характери,
зміщувати акценти з історичного на власне людське письменник випереджає свій
час і наближається до кращих зразків жанру історичної драми, яка розвинулася в
добу модернізму.


4



У другому розділі роботи з’ясовано особливості розвитку української
романтичної драми через контекстуальне окреслення «драматургічного тла»
періодів «преромантизму» та «романтичного зламу», а також існування
романтизму як ідейно-естетичної свідомості українських драматургів (наприклад,
п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, К. Тополі, Я. Кухаренка,
С. Шерепері, К. Гейнча, А. Стороженка та інших). На цьому контекстуальному
полі спроєктовано погляди на текстуальній своєрідності драматичних творів
історичної тематики М. Костомарова. Також розкрито історіософські концепти у
творчості М. Костомарова. Історіософія автора розглянена в контексті розвитку
українського романтизму. Романтизм як один із основоположних художніх
напрямів у ХІХ столітті був закорінений у національну ментальність, базувався на
ідеї індивідуального психологічного відображення світу. Романтики виявляли
потужний інтерес до фольклору, міфології, історії, у яких виражався духовний
світ нації. Їх історіософія зосереджена на ідеї народу, що, по суті, є
«організувальною константою українського романтизму» (М. Яценко). Проблема
народності була однією з ключових у світогляді представників цієї доби.
Національна історія осмислювалася як історія народу крізь призму рухів
народних мас. «Народний дух» став утіленням каталізатора змін, сили, що
спонукала до суспільно-політичних, духовних змін у житті нації. Тому
романтичний принцип історизму ґрунтувався на усвідомленні ролі народу в
історії, осягненні «народного духу».
Погляди М. Костомарова протягом усього його життя еволюціонували, але
константи історіософської концепції автора все ж можна вирізнити. Під поняттям
«історіософія» розуміємо суб’єктивні, філософсько-ірраціональні уявлення митця
про український історичний процес. Базовим концептом художньої історіософії
письменника є концепт України як рідного дому, батьківщини, держави. Він
формується в М. Костомарова в руслі його панславістичних ідей. Україна
мислилася автором як праматір усіх слов’ян, і саме на неї покладалася місія
об’єднання цих народів. Отже, ідея «месіанізму» України стає визначальною в
історіософській концепції митця. Вагомою частиною історіософського дискурсу


5



М. Костомарова також є й ідея лідера, провідника народу. У руслі романтичної
традиції оспівані в його ліриці постаті козацького ватажка, гетьмана («Максим
Перебийніс», «Згадка», «Могила» та інші). Хоча, на відміну від інших поетів-
романтиків (Л. Боровиковського, Є. Гребінки, А. Метлинського, М. Маркевича), у
поетичній творчості письменника концепція національного провідництва не має
розлогого трактування. Таке трактування з погляду наукового осмислення матиме
місце в його історичних працях, а в художньому ключі реалізоване в драматургії
автора («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Эллины Тавриды»). Історіософію
М. Костомарова репрезентують і концепти свободи, рівності, єднання народів, що
втілені як у ліричних, так і в прозових і драматичних текстах письменника.
У другому розділі також з’ясовано літературознавчу рецепцію драматургії
М. Костомарова. Здійснено послідовний аналіз поглядів учених на доробок
письменника. Доведено, що драматургія автора менш досліджена порівняно з
його прозою і лірикою, тому її системне вивчення – актуальна проблема
сучасного літературознавства. Серед вагомих соціогуманітарних досліджень
доробку М. Костомарова вирізняються монографії О. Гончар «Микола
Костомаров: постать історика на тлі епохи» (2017), Я. Козачка «Українська ідея: з
вузької стежки на широку дорогу (художня і науково-публіцистична творчість
Миколи Костомарова)» (2004), Ю. Пінчука «Микола Іванович Костомаров, 1817–
1885» (1992), П. Попова «М. Костомаров як фольклорист і етнограф» (1968), а
також праці О. Некряч «Художній історизм як парадигмальна категорія творчості
Миколи Костомарова-прозаїка» (2013), Т. Сокіл «Історія України в драматургії
Миколи Костомарова» (2007), Л. Підгорної «Фольклористична діяльність Миколи
Костомарова (методологічний аспект)» (2006), І. Ярошевич «Опозиція
фольклорної і літературної інтерпретацій постаті Сави Чалого» (2003), М. Яценка
«М. Костомаров – фольклорист і літературознавець» (1994), «Микола Костомаров
– літературний критик» (1988), В. Смілянської «Літературна творчість Миколи
Костомарова» (стаття-передмова до двотомного видання творів письменника)
(1990). Багатогранна спадщина М. Костомарова є об’єктом вивчення також


6



істориків, філософів, педагогів, політологів, фольклористів, що засвідчує
актуальність, значущість ідей, висловлених митцем.
Третій розділ дисертації присвячений аналізу драм, в основу яких
покладено історичні сюжети, пов’язані з минулим України. Фокус уваги
зосереджений на окресленні проблематики й поетики історичних драм «Сава
Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года». Постать Сави
Чалого в інтерпретації М. Костомарова вирізняється новаторством. Фольклорна
традиція закріпила за цим образом семантику зрадника. У п’єсі ж митця
мотивація вчинків Сави має широку інтерпретацію. Трагедія «Сава Чалий»
започаткувала українську романтичну драму і стала новим явищем у літературі
30-х рр. ХІХ століття в Україні. Творчо освоївши традиції фольклору, драматург
розширив проблематику українського письменства того часу. Твір був
майстерною спробою змалювати особисту драму героя, що свідчило про відхід від
суто етнографічного трактування історичної теми в напрямі її психологічного
поглиблення.
Зразком драми ідей в українському письменстві стала п’єса
«Переяславська ніч». Доведено, що автор відходить від просвітницької
драматургії початку ХІХ століття і виробляє нові способи освоєння дійсності.
Відштовхуючись від здобутків європейської драматургії – англійської
(В. Шекспір), німецької (Ф. Шиллер), М. Костомаров творить драму нової ідейно-
художньої якості, у якій відбувається зіткнення двох ідей – християнського
всепрощення й необхідності збройної визвольної боротьби.
Вивчено також особливості художнього осмислення подій національної
історії в п’єсі «Украинские сцены из 1649 года» М. Костомарова. У творі розкрито
засади становлення особистої та національної свободи, їхній вплив на
формування української державності. На документальному матеріалі автор
характеризує доленосну епоху боротьби українського народу. Змальовує
особливості гетьманування Богдана Хмельницького, правдиво відтворює
особливості його політичної діяльності. Митець обстоює ідею самобутності нації,
право на вільний розвиток. М. Костомаров вважає, що основою для національної


7



ідентифікації українського народу виступає його релігійність, несприйняття
держави як форми панування одних людей над іншими, толерантність та
прагнення до свободи.
Четвертий розділ роботи охоплює аналітику драматичних творів античної
тематики. На прикладі драм «Кремуций Корд» та «Эллины Тавриды» визначено
специфіку художнього освоєння античного сюжетно-образного матеріалу в
українському письменстві часів романтизму. Простежено особливості
трансформації античної тематики в художньому доробку М. Костомарова. У
творчості митця класичні теми й вічні образи одержали нове філософське
осмислення й поетичне звучання. Драматург інтерпретував світовий естетичний
досвід відповідно до власних історіософських поглядів.
Яскравим свідченням вдалого опрацювання такого матеріалу є п’єса
«Кремуций Корд». Вдаючись до змалювання історичної епохи, митець використав
давноминулі події не тільки для сюжетної основи твору, але й задля актуалізації
та алегоричної інтерпретації сучасного світу, зокрема життя українського народу.
Досліджено також художню рецепцію постаті римського історика Кремуція
Корда в однойменній драмі українського митця. У творі органічно поєднані риси
поетики класицизму й романтизму, що зумовили оригінальне трактування
античного сюжетно-образного матеріалу.
У драмі «Эллины Тавриды» письменник порушив проблему свободи на
кількох рівнях – державному, суспільному й особистісному. Образ мудрої
правительки Гіккії є психологічно змальованим. Це своєрідний пролог до галереї
жіночих образів-персонажів української модерної драматургії, представленої
іменами Л. Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, С. Черкасенка,
Г. Хоткевича, Олександра Олеся, В. Винниченка та інших.
Наскрізною у творах М. Костомарова античної тематики є ідея вільного
демократичного існування українського народу. Драматург утверджує думку про
те, що українцям притаманний протест проти всього, що обмежує свободу
особистості. Саме такими постають образи Кремуція Корда та Гіккії, які


8



виявляють стійкість, непохитність у намірах, поглядах, діях, які до останнього
залишаються вірними своїм переконанням.
Отже, у дисертації здійснено системний і концептуальний аналіз
історичної драматургії М. Костомарова. Результати роботи можуть бути
використані в подальших костомаровознавчих студіях.
Ключові слова: історична драма, художнє мислення, романтизм,
М. Костомаров, поетика, історіософські концепти, фольклорно-пісенні засади,
історична правда, художня правда, антична тематика, конфліктність, драма ідей,
драматична поема.