Українська ґотична проза другої половини ХІХ – початку ХХ століття: ґенеза, жанрові моделі, художня специфіка

Стецька І. В. Українська ґотична проза другої половини ХІХ – початку ХХ
століття: ґенеза, жанрові моделі, художня специфіка. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі
спеціальності 10.01.01 – українська література. – ДВНЗ «Прикарпатський
національний університет імені Василя Стефаника», Івано-Франківськ, 2020.



Дисертацію присвячено висвітленню поетикальних аспектів української
ґотичної прози другої половини ХІХ – початку ХХ століття та дослідженню
ґенези ґотичного жанру на українських теренах.
Загальносвітова естетична парадигма літературної ґотики проявилася і в
українському культурно-мистецькому процесі. Конститутивними її домінантами є
триєдина цілісність основних ґотичних категорій (таємничості – напруженого
очікування – страху). Відтак доведення факту існування цього жанру в нашій
літературі сприяє спростуванню надуманого міфу про так звану «неповноту»
українського літературного процесу.
Своєрідність української ґотики, яка проявляється у зверненні до власних
невичерпних фольклорних надр, національної демонології та подекуди в
іронічному сприйнятті останньої, в імпліцитному натуралізмі та редукції категорії
жаху, в контамінації фантасмагорії з оніричними елементами суттєво поповнює
своєю оригінальністю, самобутністю, колоритом інваріант світової ґотики.
Детермінантою стилістичної неповторності української літературної ґотики є
індивідуальна авторська майстерність окремих українських письменників,
зокрема тих, які перебували під впливом ґотичної поетики, що, своєю чергою,
вписувалася у ширше річище романтичної і почасти навіть модерністської
естетики. Зокрема, у малій прозі це ґотичні оповідання О. Авдиковського,
М. Александровича, І. Барщевського, Ю. Будяка, К. Ванченка-Писанецького,
І. Гавришкевича, Г. Данилевського, Є. Згарського, Н. Кибальчич, Н. Кобринської,
М. Костомарова, А. Крушельницького, Ф. Кудринського, Х. Купрієнка,


3
Б. Лепкого, І. Липи, І. Наумовича, М. Петрушевича, К. Поліщука, В. Росковшенка,
Л. Сапогівського, Л. Старицької-Черняхівської, О. Стороженка, М. Чайковського,
М. Яцкова; у повістевій белетристиці – П. Куліша («Огняний змій»), Г. Мачтета
(«Заклятий козак»), О. Стороженка («Марко Проклятий»), А. Чайковського
(«Козацька помста»); у романі як жанрі великої прози – «Петрії і Довбущуки»
І. Франка.
У дисертації на основі теоретико-методологічних досліджень
охарактеризовано та проаналізовано константи, притаманні національному
варіанту ґотичного жанру; визначено та простежено еволюцію рис ґотики в
загальноєвропейській та українській літературі; виокремлено із
загальноєвропейської ґотичної традиції ті ознаки, які вписуються в рамки
національного історико-літературного процесу; досліджено вплив
загальноєвропейської ґотичної літератури на українську на прикладі відповідних
творів другої половини ХІХ – початку ХХ століття.
У першому розділі зосереджено увагу на висвітленні тематично-змістових
та жанрово-стильових домінант літературної ґотики; з’ясовано амбівалентний
характер ґотичного жанру; простежено еволюцію фундаментального образу
ґотики – образу Диявола; досліджено філософське підґрунтя літературної ґотики в
межах концепції теодицеї Лейбніца; виявлено, що знаковим у ґотичній парадигмі
на рівні мотивного комплексу є образ-символ Смерті, оскільки навколо нього
актуалізуються-групуються інші константи жанру (образ могили, мотиви фатуму
та приреченості, родового прокляття, помсти тощо). Охарактеризовано
корелятивне співвідношення літературної ґотики та романтизму як сприятливої
ідейно-естетичної платформи для поляризації дуалістичної семантики ґотичної
поетики; розглянуто ґотичну прозу крізь призму методологічних концепцій для
цілісного, об’єктивного та всеохопного дослідження ґотичного жанру як
самобутнього явища в українській літературі.
У другому розділі визначено ґенезу та художні особливості ґотики як
літературного феномену в загальноєвропейському та українському контекстах;
досліджено поетологічний континуум ґотичного жанру та його функціонування в


4
межах фольклорно-міфологічної образності та етноспецифічної стилістики тої чи
іншої національної літератури, а також розширення його семантичного поля крізь
призму романтичного інтересу до «темної сторони» людини та світу, який її
оточує; ідентифіковано та прокоментовано ряд особливостей, які моделюють і
забезпечують цілісність літературної ґотики як художньо-стильової системи.
Окреслено темпоральні рамки ґенези власне українського варіанту ґотичного
жанру; зосереджено увагу на огляді комплексу його специфічних ознак,
розглянуто трансформацію конститутивних ознак загальноєвропейського
інваріанта ґотичного жанру на українських теренах.
Досліджено, що категорія містичного, беручи свій початок із язичницьких
часів, коли активно персоніфікувалася природа, та проявляючись у християнстві в
іконічно-конвенційних фреймах, концептуалізувала в собі узагальнену семіотичну
модель із інфернальними універсаліями в центрі: різночасовими та
різнопросторовими алюзіями, сакральними мотивами, притаманними як
християнській іконосфері, так і язичницькому пантеону. Ґотика ж феномен
містичного емблематично пов’язує із категорією таємничого, оскільки таким
чином репрезентує універсальну трансцендентну платформу для розвитку жанру.
У третьому розділі проаналізовано втілення й реалізацію констант
ґотичного жанру на матеріалі малої прози другої половини ХІХ – початку ХХ
століття; досліджено трансформацію та модифікацію характерних ознак
загальноєвропейської літературної ґотики на українському ґрунті; на основі
аналізованих текстів української літератури окресленого періоду
охарактеризовано актуалізацію ґотичної парадигми у питомо національному
варіанті. Також проаналізовано значущість роману І. Франка «Петрії і
Довбущуки» не лише як свідчення «молодечого романтизму» І. Франка, але й як
твору, важливого для пізнання «секретів» поетикальної майстерності
письменника, що полягає, зокрема, і в естетично виправданому зверненні до
поетикального інструментарію літературної ґотики.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше простежено
трансформацію рис загальноєвропейської ґотичної поетики на українському


5
ґрунті загалом і на матеріалі української прози другої половини ХІХ – початку
ХХ століття зокрема, здійснено теоретичне узагальнення атрибутів ґотичної
поетики і їх модифікацій в українській літературі у порівнянні зі світовою.
Всебічно проаналізовано тексти української прози другої половини ХІХ – початку
ХХ століття, зокрема й роман І. Франка «Петрії і Довбущуки», щодо принципів
реалізації їхньої структури, типажу, розгалуженого хронотопу, ускладненого
психологізму тощо. Виявлено, що саме мала проза другої половини ХІХ – початку
ХХ століття була своєрідним експериментальним майданчиком, сприятливою
основою для «обкатки» тем, мотивів і образів великої прози ґотичного жанру в
українському літературному процесі.
Встановлено, що валідність ґотичної парадигми також кристалізується
наявністю фантасмагорії та оніричних мотивів. Останні ґотика в синтезі з
антиципацією наділяє додатковим аксіологічним значенням, а саме – символічно-
пророчим модусом передбачення майбутнього. Фантасмагорія ж постає
метафоричною модифікацією ґотичного світогляду, що в комплексі з онірикою
підсилює ґотичну таємничість, тим самим загострюючи духовно-емоційний
складник ґотичного твору.
Аналіз української ґотичної прози другої половини ХІХ – початку ХХ
століття дозволив установити фасцинацію конгруентного співіснування бінарних
опозицій реальний / ірреальний, поЦЕЙбічний / поТОЙбічний, свій / чужий, що,
своєю чергою, зумовлено відносною синхронізацією на сторінках ґотичних творів
язичницького та християнського світоглядів, а подекуди й контамінацією їхніх
окремих елементів.
Літературна ґотика на українських теренах зародилася у надрах
національного фольклору, кристалізувала свій поетологічний континуум у період
бароко, однак самобутньо розвинулася в епоху романтизму, відшліфувавши
власну жанрову парадигму. Національна ґотика – своєрідна й оригінальна.
Завдяки її емблематичній спорідненості з фольклором вона зберігає особливий
національний колорит і містить у собі рудименти колективної генетичної пам’яті


6
нашого народу, а тому й продовжує активно й самобутньо розвиватися в
українському літературному процесі.
До виконання роботи залучено новітній досвід літературознавства,
культурології, філософії та психоаналізу. Методи у дисертації застосовано у
зв’язку із специфікою досліджуваного матеріалу та релевантною доцільністю.
Відтак, у роботі використано принцип історизму й методику жанрового аналізу,
які дали можливість висвітлити поетику ґотичної прози. Загальнонаукові методи
дедукції та індукції застосовано з метою виокремлення ґотичних рис,
притаманних власне українській літературі, для створення на основі аналізу
відповідних творів другої половини ХІХ – початку ХХ століття цілісного
уявлення про українську ґотичну прозу. З метою комплексного підходу в
дослідженні феномену літературної ґотики до методологічного інструментарію,
яким ми послуговувалися, долучено також компаративістику, типологічний,
бібліографічний, міфопоетичний, герменевтичний, філологічний,
структуралістський, інтертекстуальний методи, а також елементи формалізму та
рецептивної естетики.
Практична цінність роботи зумовлена можливістю залучення основних
положень дослідження при підготовці студентів до практичних та семінарських
занять з історії та теорії літератури, у спецкурсах про ґотичну поетику взагалі й
трансформацію загальноєвропейської ґотичної традиції в українській літературі
зокрема. Низка положень дисертаційної роботи є актуальними з точки зору
осмислення та дослідження літературної ґотики як соціокультурного феномену.



Ключові слова: літературна ґотика, таємничість, жах, страх, напружене
очікування, фольклоризм, демонологія, імпліцитний натуралізм, українська
ґотична проза.