Ляменти в українській бароковій літературі

Мартинюк Г.В. Ляменти в українській бароковій літературі. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 10.01.01 – українська література. –
Волинський національний університет ім. Лесі Українки; Інститут літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2021.
Дисертація – перше системне дослідження літературного
ранньобарокового жанру ляменту. Розглянуто генезу, тематично-ідейні,
образні, композиційні та художньо-стильові особливості жанру. Результати
дослідження важливі для формування цілісності жанрової системи української
барокової літератури, визначення місця ляментів у поетичній творчості цього
періоду, розуміння їхньої художньої цінності.
У дисертації вивчено стан наукової розробки теми, проведено огляд
найбільш знакових праць, пов’язаних із дослідженням жанру. З’ясовано, що
вони не дають цілісного погляду на українські віршовані ляменти.
Виокремлено ті розвідки сучасних дослідників, які містять напрацювання
стосовно теорії жанру, його генези, окремих мотивів та образів, мовно-
стильових, віршознавчих особливостей текстів.
Визначено, що джерелами формування ляменту стали потужні місцеві
фольклорні традиції (народні голосіння, невольницькі плачі й думи), біблійні,
апокрифічні та богослужбові тексти, а також античні культурні надбання. З
народних голосінь за померлими ляменти запозичили деякі світоглядні засади
(віра в існування життя після смерті), мотиви (зокрема, розлуки з родиною
(громадою)), образи-символи (наприклад, птахів-вісників) та мовні засоби
(риторичні фігури). Пізніші плачі-пісні та думи увиразнили роль особистості в
громаді та поглибили суспільну проблематику ляментів. Окремі епізоди з


3
оплакувальними мотивами наявні й у середньовічних києворуських пам’ятках –
«Слові о полку Ігоревім», «Житії Бориса і Гліба», Галицько-Волинському
літописі, «Молінні» Данила Заточника.
Святе Письмо та богослужбові тексти стали ще одним потужним
джерелом, яке вплинуло на книжні ляменти. З біблійних текстів автори
ляментів переймали піднесений тон оповіді, численні приклади з життя давніх
пророків і царів, традиції поминання померлого. Подібно до біблійних текстів,
у ляментах плач означено як типове явище земного життя, а сльози – як спосіб
очиститися та ввійти до Царства Божого. Біблія як літературна книга також
позначена поетикою плачу. У книгах Старого Заповіту плач найчастіше
посилює драматичні колізії (плачі Адама, Рахилі, Агари, Давида, Єремії тощо),
тоді як у Новому Заповіті він супроводжує сцени каяття, похорону (плачі Марії
Магдалини, Ісуса Христа).
Ще одним джерелом давньоукраїнських ляментів стала давньогрецька
література, що засвідчила традицію масштабних оплакувань національних
героїв (плачі за Ахіллом чи Гектором в «Іліаді»), творення різноманітних
оплакувальних жанрів (еволюція від треносу до героїчної та бенкетної пісні),
драматичного пафосу в трагедії («Троянки» Евріпіда). Античність передовсім
відкрила бароковим авторам нові способи осягнення світу та місця людини в
ньому. Так, у ляментах разом із силою Божого промислу популяризується
вагомість волі та діяльності самої людини, культ сильної особистості,
перенаправлення військових, політичних, громадських заслуг у контекст
духовної праці та зростання (за Д. Чижевським – виховання сильної людини на
службу Богові).
Творенню українських барокових ляментів сприяла потужна польська
традиція тренописання, започаткована Я. Кохановським. Як і українські, так і
польські поети писали вірші на смерть меценатів, релігійних діячів,
застосовували форму плачу з патріотичною чи сатиричною метою (вірші
Т. Вішньовського, С. Кленовича, анонімні «ляменти селянські»). Популярними
в польській поезії були і жалобні вірші на смерть коханих жінок, але


4
найбільшого поширення набули тексти, присвячені дітям (С. Твардовський,
С. Морштин).
У дисертації доведено, що лямент належить до епічної поезії і має
етикетний характер. Обґрунтовано доцільність застосування назви «лямент» та
запропоновано власне визначення жанру: лямент – це жанр епічної етикетної
поезії, що творилася з приводу смерті знаної світської чи духовної особи з
метою оплакати померлого, вшанувати його чесноти та життєві заслуги й
призначалася для декламації під час поховального ритуалу. Простежено
подальший розвиток жанрової форми плачу в літературі XVII–XVIII ст. (як
засіб висловлення авторських поглядів у церковній публіцистиці,
громадянській ліриці, великодніх декламаціях, придворних одах, сатиричних
творах).
Виявлено дві типологічні групи ляментів – на смерть світських і на
смерть духовних осіб. Перша група творів («Епіцедіон» Ж. Білицького,
«Лямент дому княжат Острозских» Д. Наливайка, «Вѣршѣ на жалосный
погреб… Петра Конашевича Сагайдачного» К. Саковича, «Плач, альбо Лямент
по зестю… Григоріа Желиборского» П. Презвітера) відображає не лише
оплакування та вшанування особи, а й ретранслює проблеми міжконфесійних
протистоянь, наростання козацького руху, польської та московської експансії,
загрози османських нападів. Окрім того, світські ляменти репрезентують
ідеологію сарматсько-роксоланського міфу. Автори ляментів наголошують, що
кращі риси національного героя – це здатність забезпечити мир своїм підданим
(Михайло Вишневецький, Олександр Острозький), послідовність у поглядах і
діяльності (Григорій Желиборський), управлінські навички (Петро Конашевич-
Сагайдачний), відданість православ’ю (Олександр Острозький), значимість
роду та меценатство (усі згадувані особи).
Друга група текстів презентує образ священника як духовного воїна –
«Лямент… на жалосноє преставленіє…отца Леонтіа Карповича» Мелетія
Смотрицького (1620), «Лямент… по отцу Іоаннѣ Васильєвичу» Давида
Андрієвича (1628) та частково «Гербы и трены при гробѣ и трунѣ…Сильвестра


5
Косова» (1658). На думку авторів ляментів, ідеальному священнослужителю
притаманні стоїцизм у вірі, сміливість відстоювати незалежність своєї церкви,
майстерне володіння словом, пастирське служіння, наставництво, опіка.
Доброта, на думку авторів ляментів, – це спільна ключова риса і духівника, і
Бога. Найчастіше образ священника зіставлено з образом Ісуса Христа, який
виступає з’єднувальною ланкою між світом сакральним і профанним.
Посередництвом священника Бог у вигляді Слова сходить до людей, у «світ
облуди».
Метафізичний характер ляментів репрезентує передусім феномен смерті,
який розробляється в теологічному аспекті. Смерть стає не лише трагічним
фактом завершення життя, але й полем боротьби, що веде людину до
примирення зі світом і з’єднання з Богом. Мотив невідворотності (але й
природності, закономірності) смерті сполучається з топосом про необхідність
наповнення сенсу життя християнськими цінностями, через що тексти містять
переліки чеснот і добрих справ покійників. Інші метафізичні елементи – Бог та
світ також тлумачаться в контексті християнської філософії. Бог – рятівник
душі небіжчика, захисник плакальників, але водночас і суворий суддя. Мотив
«марноти марнот» – ключовий у зображенні земного світу (життя – безконечне
ходіння по колу, темниця, шторм, вигнання; людське тіло – гнилий будинок,
тюрма тощо). Марноті цього світу в ляментах протиставлене вічне життя на
Небі, адже лише там можна досягнути вічної слави.
Констатовано, що стиль ляментів як зразків ранньобарокової поезії,
містить у собі елементи середньовічної ідеології (аскетичні ідеали, пафос
жертовності, увага до питань віри, служіння церкві), ренесансні елементи
(прославлення досягнень героя, важливість освіти, культури, меценатства) та
барокову естетику (мотиви марності світу, плинності людського життя, концепт
сліз, висока емоційність, динамізм, контрастність, урочистість, театральність).
З’ясовано, що наративна стратегія давньоукраїнських ляментів – це низка
композиційних блоків з відповідним призначенням: розширена анотація в назві,
актуалізація біблійних мотивів в епіграфах, активізація читацького та


6
слухацького сприйняття у передмовах, риторична насиченість структурних
блоків у формі ляментів, плачів, тренів, розрахованих на вразливих реципієнтів,
здатних перейнятися авторськими емоціями. Підсумкова роль у ляментах
традиційно належить епітафіонам, післямовам до читачів та епілогам у формі
епіграм.
Доведено, що ступінь інтертекстуальності ляментів обумовлений рівнем
освіченості авторів, тісними міжкультурними зв’язками і нашаруваннями,
ускладненістю барокової естетики. Помічено, що інтенції зі Святого Письма
переважають у ляментах на честь духовних осіб, тоді як фольклорні, античні та
історіософські запозичення домінують у творах світської тематики. Найбільш
уживані авторами форми реалізації інтертекстуальності – цитати, алюзії,
ремінісценції. У ляментах міжтекстові зв’язки виконують стильову, смислову,
текстотворчу функцію.
У дисертації встановлено, що емоції в ляментах набувають
інтелектуального характеру, стають переживанням вищої істини та способом
духовного зростання. Апогеєм вираження емоцій у ляментах є плач. Сльози тут
– не лише фізіологічний процес, який виникає як реакція на драматичні події,
смерть близької людини або загальнолюдське горе. Емоції суму, жалю,
тривоги, скорботи мають інтелектуальний характер: через переживання таких
станів відбувається звільнення, очищення і усвідомлення тих істин, які
пропонує твір. Засоби емоційності в ляментах мають фольклорну (як-от
риторичні фігури, анафори, протиставлення) та книжну природу (діалогічність,
аргументованість, точність, багатство стилістично забарвленої лексики), що
засвідчує високу ерудованість барокових авторів.
Результати дослідження дають підстави вважати, що українські барокові
ляменти – це самостійний літературний жанр української поезії кінця XVI –
першої третини XVII ст. із притаманними йому змістовими і формальними
елементами. Спираючись на національні фольклорні джерела, вбираючи
здобутки поетичної культури античності та християнства, національні ляменти


7
розвивалися в контексті європейської ренесансно-барокової поезії та були на
рівні кращих її зразків.
Лямент як жанр демонструє унікальну здатність людини засобами
художнього слова вшановувати тих, хто відійшов у Вічність, формувати в
людині людяне, сприяти подоланню межі між життям і смертю. Він виявляє
свою продуктивність і в постбароковий період, наповнюючись новим змістом у
творчості романтиків, шістдесятників та сучасних авторів.
Ключові слова: смерть, плач, лямент, етикетна поезія, бароко, фольклор,
античність, Біблія, Бог, священник, сарматський міф, оплакувальна поетика,
емоційність, інтертекстуальність.