Українське літературознавство від ідеї до тексту неокласичний дискурс (на матеріалі студій кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.)

АНОТАЦІЯ
Демська-Будзуляк Л. М. Українське літературознавство від ідеї до тексту:
неокласичний дискурс (на матеріалі студій кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.).
– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття
наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 –
українська література, 10.01.06 – теорія літератури. – Інститут літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Київ, 2020.
Дисертаційна робота є першим в українському літературознавстві
системним, порівняльно-типологічним історико-теоретичним дослідженням
соціокультурної парадигми національного літературознавства кінця ХІХ –
першої третини ХХ ст. Аналіз здійснений з теоретичних позицій сучасних
культурних студій, у яких літературознавчі тексти потрактовано як «тексти
культури». Літературознавчі студії розглянуто як комплекс інтелектуальних
практик, що формують центральні наративи самоінтерпретації та
саморепрезентації суспільства. Такий погляд на літературні студії надає нові
можливості для теоретичного осмислення наукової дисципліни, як важливого
складника соціокультурної парадигми певної історичної епохи.
У роботі визначені дві культурні парадигми українського
літературознавства – традиціоналістська і модерна. Ці парадигми пов’язані із
тими трансформаційними процесами, які переживала європейська спільнота у
другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. Ідеться про тогочасну зміну
суспільної свідомості – від традиційної до модерної. Особливістю кожної
культурної парадигми є метод інтерпретації та вивчення світу, пов'язаний із
притаманними формами самоідентифікації спільноти: через колектив – для
традиційної і через індивідуальність для модерної.
Основні поняття роботи: «неокласичний дискурс», «культурна
модернізація», «традиціоналістська» і «модерна» парадигми українського
літературознавства. Поняття «дискурсу» запозичуємо із соціальній теорії
Н. Фейрклафа, де його трактують як важливий складник соціальної практики,
що водночас і створює соціальний світ, і є його продуктом. Важливим також є


3



трактування поняття «дискурсу» Дж. Л. Кініві, а саме, як такий, що виявляє
світоглядну спільність індивідів, які діють у певний час і в певному місці; має
початок, середину, кінець і мету; мовний процес, ситуативний та культурний
контексти і визначається існуванням повного тексту.
Поняття «неокласицизму» розглянуто як частину широкого світоглядного
комплексу, що сформувався на європейському просторі після першої світової
війни і відбивав кризові настрої європейської спільноти. У його основі
поєдналися елементи античного світогляду, ідеали культури класичного типу,
естетика модернізму та національні цінності. Завданням європейського
неокласицизму початку ХХ ст. було переосмислити класику з погляду
сучасності. На думку багатьох тогочасних інтелектуалів саме класика була
здатна відродити ідеали та цінності європейської культури, сприяти
формуванню модерної спільноти.
Таким чином «неокласичного дискурсу» у роботі застосовано як
комплексне поняття у значенні спільноти індивідів та їхніх текстів об’єднаних
цінностями і світоглядом притаманними для культури класичного типу, які
діють у певний час і в певному місці. Їхні інтелектуальні практики скеровані на
переосмислення сучасності крізь призму ідеалів та канонів античності,
формування національної класики та вписування національної культури у
загальносвітовий контекст.
Поняття «культурна модернізація» запозичено із модернізаційних теорій
П. Штомпки, Ш. Айзенштадта, З. Баумана, де воно означає комплекс
соціальних, політичних, економічних, культурних, інтелектуальних тощо
трансформацій, які відбулися на Заході починаючи з XVI і до ХІХ-ХХ ст.
Також йдеться про два типи модернізації – первинну або органічну і вторинну.
Наслідком кожного із цих двох типів модернізації є, відповідно, формування
традиціоналістського (внаслідок вторинної модернізації) та модерного
(внаслідок первинної модернізації) наукових дискурсів у сфері гуманітарних
наук, у тім числі й у літературознавстві.


4



Для більшості наукових досліджень гуманітарних наук традиційної
спільноти, або ж традиціоналістської парадигми характерним є зосередження
на минулому. Традиційна спільнота ідентифікує себе через вписування в
історичний контекст, увага вчених зосередженає на систематизації матеріалу та
описі історико-ідеологічних джерел формування національної культури,
мистецтва, літератури. До інтелектуальних практик зазначеної парадигми
переважно відносимо просвітницькі, архівні, комеморативні практики з
характерним для них прописуванням відповідних наративів та нових
національних сенсів.
Традиціоналістське літературознавство виникає переважно у спільнотах,
яким притаманний «холодний» тип культури, і воно схильне до створення
авторських «іконостасів», укладання канону «священних» текстів. Наукові
практики цього літературознавчого дискурсу спрямовані у бік історії,
культивування історичних міфів, виявленні причинно-наслідкових зв’язків між
історією та літературою, а за своїм характером вони є просвітницькими.
Наукові методи цього літературознавчого дискурсу, як правило, позитивістські,
в їхній основі генетичні зв’язки. Сюди відносимо біографічний, культурно-
історичний, історико-порівняльний та частково філологічний методи.
Натомість модерна спільнота тісно пов’язана із сучасністю. Методологічна
увага зосереджена на встановлені і вивченні закономірностей, формальних
зв’язків, згідно з якими відбуваються реляції окремої особистості із її
сучасністю незалежно від історичного періоду. Центральним об’єктом
наукових студій модерної парадигми стає ідея форми. Інтелектуальні практики
цього літературознавчого дискурсу зосереджені на теоретичному осмисленні
сучасності за допомогою морфологічних підходів. У підсумку, зроблено
висновок про те, що літературні студії кожного окремого соціуму формуються
внаслідок специфіки культурної самоідентифікації спільнот. Ті ж процеси, що
відбувалися у просторі національної філологічної науки кінця ХХ ст. – першої
третини ХХ ст. є цілком суголосними із соціокультурними зрушеннями
тогочасних європейських народів та розвитком західної гуманітаристики.


5



Модерний дискурс літературознавства формується в умовах поствоєнної
гуманітарної кризи, у «гарячих» культурах первинної модернізації, а згодом
поширюється і на «холодні» суспільства. Для модерного літературознавчого
дискурсу характерними є критика/ревізія попередньої літературної традиції,
перегляд літературного канону, увага до мови, зміщення дослідницької уваги
від автора до тексту. Перехід від традиціоналістського до модерного
літературознавства позначений зміною наукових методів, від філософсько-
позитивістських до формозорієнтованих.
Становлення українського модерного літературознавства відбувалося
впродовж двох основних періодів: 1) від кінця ХІХ ст. і до 1917 р.; 2) з 1917 р.
до 1932 р. Перший період характеризує поява наукової літературної критики в
інтелектуальних студіях І. Франка та зміна дослідницького методу,
запропонована В. Перетцом. Інтелектуальні практики обох учених відкривають
модерну парадигму українського літературознавства, стають предтечою появи
напряму теорії літератури. Другий період позначений інституалізацію
українського літературознавства, появою першого покоління професійних
філологів (В. Державина, М. Драй-Хмари, А. Ніковського, В. Петрова,
М. Рильського, П. Филиповича, Б. Якубського І. Айзенштока, Л. Білецького,
Ол. Білецького, П. Богацького, М. Дашкевича, Д. Дорошенка, Є. Кирилюка,
К. Копержинського, Б. Навроцького, А. Шамрая, В. Бойка, Ю. Меженка),
виникненням неокласичного дискурсу, утвердженням формалістичних підходів
у літературних студіях.
Праці першого покоління фахових літературознавців склали основу
українського модерного літературознавства. Головною ознакою
інтелектуальних практик цих вчених є зближення методів літературознавства з
методами інших дисциплін. Домінантними виступають принципи естетизму та
морфологічний підхід до вивчення літературних явищ. Серед дослідницьких
методів значне місце займає формальний та естетичний аналіз тексту,
дослідження естетичної рецепції, соціальних зв’язків між культурною
ідеологію середовища та літературними формами (стиль, жанр, композиція).


6



В основі студій літературної форми українських літературознавців 20-
х рр. ХХ ст. лежать ідеї морфології культури. Найбільшого застосування
тогочасні морфологічні погляди були використані в дослідженнях історії
літератури, в яких останню трактували як постійну зміну стильових форм. Це
дало підстави українському модерному літературознавству запропонувати нові
принципи періодизації історії літератури, здійснити поворот від «історії
авторів» до «історії текстів». Такий підхід до вивчення історії літератури був
суголосним до поглядів тогочасного європейського літературознавства, зокрема
німецької формально-філософської школи (Г. Зіммель, Г. Вельфлін,
О. Вальцель). Теоретичні зацікавлення представників українського
неокласичного дискурсу українського модерного літературознавства також
зосереджені довкола проблем форми і стилю, літературного канону, ревізії
раннього українського модернізму. Важливим складником теоретичних
пропозицій учених-неокласиків виступає поняття «класики», яке вони
наділяють структуротворчою і культуротворчою функціями. Представники
неокласичного дискурсу зосередилися на формуванні національної класики, в
основі якої культурна спадкоємність – від Київської держави, українського
бароко, національного відродження ХІХ ст. і до державного відновлення 1917-
19 рр.
Адаптація формального підходу в укладанні історії літератури приводить
неокласиків, зокрема М. Зерова, до перекодування національної культурної
ідентичності – від традиційної до модерної. Микола Зеров є центральною
постаттю українського неокласичного дискурсу. Звідси, у роботі з’ясовано
природу наукового методу вченого, що довший час було дискутивним
питанням українських літературних студій. Проблема визначення наукового
методу М. Зерова полягає в тому, що більшість дослідників прагнули це
зробити винятково на ґрунті літературознавчих методологій. Проте уважне
студіювання проблеми наводить на висновок, що визначати науковий метод
вченого релевантніше із культурологічного погляду, зокрема морфології
культури. У галузі літературної історіографії новаторство теоретичних студій


7



М. Зерова полягало у спробі переформатувати наукову парадигму дослідження
історії літератури згідно з найновішими тогочасними, головно
морфологічними, підходами до розгляду історії мистецтва. Не відкидаючи
соціологічного підходу до вивчення історії літератури, М. Зеров, як і більшість
учених кола неокласиків (П. Филипович, В. Петров, М. Державин, Б. Якубський
та ін.) спирається на загальнокультурну європейську традицію та, водночас,
ідею історичної закономірності розвитку всього мистецтва як єдиного цілого.
Вони переакцентовують традиціоналістський літературний канон, змінюють
ієрархію текстів письменників першого ряду (І. Котляревського, Г. Квітки-
Основ’яненка, І. Франка і Лесі Українки) та здійснюють ревізію письменників
«другого ряду» (О. Стороженко, Марко Вовчок, А. Свидницький, Я. Щоголів,
Марко Черемшина).
Неокласичний дискурс українського літературознавства, виникаючи у
точці зіткнення двох культурних парадигм, набуває лімінального характеру. З
одного боку, його представники зосереджують свою увагу на вирішенні питань
традиціоналістського літературознавства, а з другого – використовують для
цього формоцентристські підходи модерного літературознавства. Цей дискурс
вдало поєднував у собі відкритість до новітніх трансформаційних процесів у
тогочасній загальносвітовій культурі та літературі й одночасно звертав свій
погляд у бік національної спадщини. Він був каталізатором, який від’єднував
патріархальне від модерного, інтегрував національне у загальносвітове,
створюючи візію нової української культури.
Ключові слова: неокласичний дискурс, традиціоналістська парадигма,
модерна парадигма, інтелектуальна практика, класика, форма, стиль, покоління,
літературний канон, літературна історіографія.