Творчість Климентія Зіновієва в контексті української літератури доби Бароко

Меркулов М. Р. Творчість Климентія Зіновієва в контексті
української літератури доби Бароко.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 10. 01. 01. – Інститут літератури
ім. Т . Г. Шевченка НАН України. – Київ, 2020

У дисертації здійснено дослідження рукописної збірки Климентія
Зіновієва «Вірші. Приповісті посполиті» в контексті української барокової
літератури XVII – XVIII ст.
У роботі розглянуто поетику, тематику і проблематику віршів Климентія
Зіновієва, а також їхній ідейний зміст. Наголошено на важливій ролі релігійно-
християнської літератури у формуванні світогляду і творчої індивідуальності
поета. Розглянуто зв’язки творів Климентія з текстами інших видатних
письменників епохи Бароко, акцентовано на таких рисах його поезії, як дуалізм,
теоцентризм, песимізм і науковий підхід у зображенні суспільства та
природних явищ.
Спадщина Климентія Зіновієва неодноразово привертала увагу
дослідників української культури, його вірші ставали об'єктом вивчення для
П. Куліша, В. Перетца, О. Компан, Д. Рижука, В. Колосової, М. Сулими,
І. Ісіченка, В. Шевчука та ін. Попри скупі та обмежені біографічні відомості
про цього автора (видобуті головним чином з його ж таки творів) ученим все ж
вдалося скласти більш-менш повний портрет митця, окреслити його життєвий
шлях, уподобання, погляди, риси характеру і місце, яке він займав у
тодішньому українському суспільстві. Значною мірою це вдалося зробити
завдяки обізнаності з соціально-економічними і політичними реаліями XVII –
XVIII ст., а також з культурними особливостями тієї доби. Оцінки творчості
Климентія Зіновієва були неоднозначні – від різко негативних (С. Єфремов) до
схвальних (М. Сулима), проте більшість літературознавців дійшли висновку,


3
що за своїм змістом вона є унікальним явищем вітчизняного красного
письменства.
Упродовж XVII-XVIII століть відбувалося зближення української освіти і
культури з культурою і освітою європейською. Це спричинило явище
полілінгвізму (написання творів не лише українською, а польською і
латинською мовами), а також розвиток багатьох літературних жанрів
(панегірик, шкільна драма, полемічний трактат, духовний вірш, інтермедія,
проповідь, епіграма, історичний літопис). Характерною рисою тогочасної
української культури був зв’язок з ідейними, тематичними і художньо-
естетичними традиціями попередніх епох, симбіоз новацій і старих елементів.
Значний вплив на літературний процес справляла і народна словесність.
Видатними письменниками тієї епохи були Лазар Баранович, Іоан Орновський,
Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький, Іван Величковський, Данило
Братковський, Григорій Сковорода.
Життєвий шлях Климентія Зіновієва окреслено серединою XVII і
початком XVIII сторіччя. Поет, імовірно, мав козацьке походження і міг стати
сиротою через загибель батька на війні. Початкову освіту здобув у церковній
школі, згодом продовжив науку у вищому навчальному закладі, деякі
дослідники, зокрема В. Шевчук, припускають, що Климентій був спудеєм
славнозвісної Київської колегії. Точні відомості про сімейне життя віршописця
відсутні: він міг одружитися, але цей шлюб виявився нещасливим – овдовівши,
письменник подався до монастиря, життя в якому стало новим випробуванням і
розчаруванням. Можливо, саме через нестерпні умови чернечого побуту
Климентій був змушений багато часу провести у мандрах, завдяки чому він
здобув чималий досвід і краще пізнав побут простих людей. Збірку «Вірші.
Приповісті посполиті» було укладено приблизно в останніх декадах XVII –
першій декаді XVIII століття.
Однією з основ світогляду барокової людини був теоцентризм. Це було
зумовлено пануванням християнства у тогочасній освіті і культурі. Ідея
теоцентризму яскраво виражена і в творчості Климентія Зіновієва. У цьому


4
контексті його вірші тематично діалогують з творами інших митців того
періоду (Петра Поповича-Гученського, Лазаря Барановича, Кирила
Транквіліона-Ставровецького). Климентій говорить про непізнанність природи
Бога, про Його милосердя і всемогутність,про важливу роль церкви і Божого
Слова (Біблії), а також про нагальну потребу людини у праведному і
смиренному житті. Іноді поет вдається до несміливих спроб осмислити по-
своєму деякі незрозумілі йому питання, як у вірші «Слово о сотворении Богом
земли...», але ніколи не піддає сумніву основи християнського віровчення.
Не менш значне місце в українській літературі XVII-XVIII сторіччя
посідає топос мандрів, зокрема тема подорожі. Свідченням цього є
паломницька проза, літературна спадщина мандрованих дяків і Григорія
Сковороди. Ця тема окреслена і в творчому доробку Климентія: письменник
провів у мандрах чимало часу, але цей життєвий досвід не прищепив йому
любові до подорожей. Дорога для митця була виміром небезпеки і непевності,
що видно на прикладі вірша «О заблуждаючих в дорогах людех». Твір «О
волочащихся поневолѣ людех» просякнутий співчуттям до знедолених
мандрівників. Водночас не всі подорожні викликають у поета симпатію, адже
Климентій розрізняє два типи мандрівки – мандрівку з примусу спричинену
життєвою необхідністю і мандрівку, зумовлену недоброю волею людини,
бажанням волочитися без пуття. Останній тип подорожі поет сприймає вкрай
негативно (твори «О утѣкаючих з долгов», «О женах утѣкаючих з доброго миру
от мужей своїх», «О волочащихся чернцах...»).
Змістовною домінантою літератури епохи Бароко був дуалізм або ж
двоєдність, поєднання двох суперечливих одне одному начал, їхнє одночасне
протистояння і взаємодоповнення. Думка про трагічність як невід’ємну частину
людського існування була властива не лише Климентію Зіновієву, а й багатьом
тогочасним письменникам – Івану Величковському, Данилу Братковському,
Лазарю Барановичу. Водночас у фокус культурних діячів потрапляли і
позитивні явища, які збагачували й урізноманітнювали тематику їхніх творів.
Говорячи про дуалізм у віршах Климентія, можна виділити такі його різновиди:


5
чуттєво-емоційний (протиставлення щастя і смутку), морально-філософський
(протиставлення праведності і гріха), науково-природничий (протиставлення
малого й великого, вогню і води тощо) і соціальний (протиставлення багатих і
бідних людей). Так віршописець досліджує людську печаль (смуток, скорботу) і
намагається дати їй найточнішу характеристику (твори «О печали», «О
скорби...», «О скорбящих людех збитне...»). Про радість Климентій пише
набагато менше, але все ж не оминає зовсім і це почуття («О щасливом, кому
Бог дал, житіи...»). Розмірковуючи на тему скорботи, поет визначає три
джерела цього явища: морально-етичне (гріх), соціальне (злидні), суто
природне (наприклад, хвороби). Також письменник звертає увагу на численні
вади людського характеру, яким присвячує окремий розділ своєї збірки,
засуджує брехню (вірші «О вразех», «О свѣдителях неправдивих...»), вбивство
(вірш «О мужех злых, убиващых жоны своя до смерти...»), крадіжку («И се о
злодѣях...»), лінощі («О лѣнивих»), розбій («О козаках, не годных похвалы...»),
пияцтво («О піяных людех...») та ін. Не забуває Климентій і позитивні риси
людської вдачі, про які пише з неприхованою симпатією, оспівує щедрість
(вірш «О творящих милостиню...»), гостинність (вірш «О страннолюбних...»),
вірність у дружбі («О друзях зичливих...»). Присутня у його творах і соціальна
тематика. З одного боку, суспільна несправедливість викликає у митця гнів та
обурення (вірш «О неравностях людських»), з іншого боку Климентій
усвідомлює, що абсолютна рівність серед людей просто неможлива. Але навіть
попри це усвідомлення поет виступає проти утисків багатими бідних і
знедолених. Загалом тривалі війни, численні міжрелігійні і міжетнічні
конфлікти сприяли утвердженню песимістичного світогляду. Важливу роль у
цьому відігравало і знання про скороминучість земного світу, про
невідворотний кінець життя. Тему смерті Климентій Зіновіїв трактує досить
своєрідно, говорячи про неї не лише зі страхом, але зі своєрідними
замилуванням, навіть з пафосом (вірш «О смерти»). Проте не слід забувати, що
крім філософських роздумів і духовних рефлексій доробок Климентія містить
огляд багатьох природних і соціальних явищ. Цього автора справедливо


6
названо енциклопедистом українського життя кінця XVII- поч. XVIII ст., адже
він зумів майстерно зобразити картину тодішнього суспільства. Твори
Климентія можна розділити на дві групи – натуралістичні (про рослин, тварин,
природні явища) і соціально побутові (присвячені різними ремеслам і
суспільними станам). У віршах «О огнѣ», «О димѣ», «О вѣтрѣ» письменник
намагається пояснити природу різних стихій, спираючись на власний життєвий
досвід, на свої висновки і релігійні переконання. Цікаві спостереження про
рослинний світ містить вірш «О древах всяких, и о всяких зеліях...», окремий
розділ збірки присвячено різним звірам – коням, козам, свиням, собакам,
ведмедям та ін. Поет не лише описує відомих йому тварин, а й намагається
класифікувати їх (вірш «О скотѣ и о бидлу, и о бестіях»). Крім того Климентій
Зіновіїв намагається осмислити природу тілесних немочей людини. Убогий
чернець, що сходив багато земель, був добре знайомий з усілякого роду
недугами – від кашлю до вродженої глухоти. Жодна хвороба не дістала від
поета позитивної оцінки, проте все ж він робить висновок, що захворювання
може принести людині і користь, якщо змусить її замислитися над своїми
вчинками і своїм життям (вірш «О лежащых в немочах»).
Майже півсотні творів доробку Климентія присвячено фаховій праці.
Даний корпус текстів є спробою поетичного осмислення автором теми
професійного покликання. При цьому письменник мав вельми неоднозначне
ставлення до різних ремесел: про одних робітників (гончарів, теслярів,
друкарів) він говорить з повагою і наголошує на тому, що їхня праця дуже
потрібна суспільству, тоді як про інших (дударів, ткачів) пише у зневажливому
тоні. Але в цілому робота є для Климентія однією з найбільших чеснот, гідних
хвали і заохочення.
Розділ книги, що містить народні прислів’я і приказки («Приповѣсти (або
теж присловія) посполитыє...») асоціативно нагадує перекладну збірку
«Пчола», який містить казання відомих людей (Отців Церкви, античних
філософів), а також вислови зі Святого Письма. Проте між «Пчолою» і


7
«Приповѣстями» існує відмінність: якщо у перекладній збірці чітко вказано, хто
є автором того чи іншого вислову (Епікур, Сократ, Діоген, Плутарх, Іван
Златоуст), то переважна більшість афоризмів у книзі Климентія, конкретного
автора не має, бо є продуктом колективної творчості. Зібрані Климентієм
приповісті можна поділити на дві групи: до першої належать твердження
морально-дидактичного характеру, до другої – твердження, які не містять
повчання, але виражають певний досвід, констатують певне життєве явище або
ж закономірність.
У своїх творах Климентій Зіновіїв використовує широкий спектр
художньо-стильових засобів – епітети, метафори, гіперболу, порівняння. Таке
розмаїття тропів зумовлене високим рівнем освіченості самого автора, його
доброю обізнаністю з мистецтвом віршоскладання, а також впливом народної
творчості, її образних висловів і поетичної символіки, впливом живої мови
простолюду. Творам Климентія Зіновієва властивий парний тип римування, в
них, як доведено дослідниками його спадщини, переважає жіноча рима. У
багатьох віршах можна зустріти асонанс та алітерацію, окрему увагу слід
звернути на гумористичний настрій деяких текстів: поет вдається до такого
прийому не лише заради розваги, а й для виховання і напучування читачів.
Різноманітною є і жанрова форма поезій – псалми, канти, орації, молитви,
епіграми. Особливе місце у доробку автора посідають панегіричні тексти,
присвячені народним ремеслам.
Ключові слова: література, Климентій Зіновіїв, бароко, поезія,
теоцентризм, дуалізм, песимізм, прислів’я, приказки