Інтертекстуальна поетика Петра Карманського

АНОТАЦІЯ
Бортник С. А. Інтертекстуальна поетика Петра Карманського. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури. – Східноєвропейський
національний університет імені Лесі Українки, Луцьк, 2019.
У дисертації здійснено комплексне дослідження особливостей
інтертекстуальної поетики Петра Карманського у діахронічній і синхронічній
проекціях. Поняття «інтертекстуальна поетика» у характеристиці художньої та
документальної творчості письменника визнано базовим концептом, що
ґрунтується на усвідомленій інтертекстуальній стратегії.
Окреслено генезис теорії інтертекстуальності впродовж ХХ – початку
ХХІ століть, доповнено й уточнено окремі аспекти цього питання. Становлення
теорії міжтекстових зв’язків має кілька етапів, починаючи від праць О. Потебні,
Б. Томашевського, М. Бахтіна, Ю. Тинянова, Ф. де Соссюра, А. Веселовського,
Л. Виготського, К. Тарановського і триває досі. Сучасний, четвертий (умовно
виділяємо його з початку 2000-х років) етап має дискусійний характер:
відбувається розширення поняття інтертекстуальності до глобального й
універсального значення («екстенсивна» інтертекстуальність) паралельно з
використанням його вузького трактування («інтенсивна» інтертекстуальність);
збагачується змістове наповнення термінів, відбувається виділення
функціональних особливостей запозичених елементів, з’явилися нові
класифікації М. Ільницького та В. Будного, Н. П’єге-Гро, М. Шаповал,
Т. Динниченко, розширюється сфера інтертекстуальних досліджень на
позахудожні текстові системи, інтертекстуальна риторика об’єднується з
теорією діахронії, активно розвиваються дослідження автоінтертекстуальності,
інтермедіальності тощо.
В українському літературознавстві майже відсутні дослідження
інтертекстуальної природи творчості П. Карманського. Дисертація є першою 3

спробою комплексного вивчення літературного доробку письменника в аспекті
міжтекстових комунікацій.
Праця характеризується кількома загальними аспектами новизни: для
позначення максимально вираженої інтертекстуальності запропоновано термін
«інтертекстуальна поетика». Уперше розглядається інтертекстуальна поетика
автора як простір перетину художніх сенсів у діахронії (вертикальна проекція)
та синхронії (горизонтальна проекція), що дає цілісне уявлення про творчість
письменника та інтертекстуальні домінанти його мистецького самовираження.
Поняття «інтертекстуальна поетика» стало методологічною основою аналізу
творчості П. Карманського, яка є результатом усвідомленої інтертекстуальної
стратегії автора.
Діахронічні й синхронічні проекції інтертекстуальних комунікацій у
творчості письменника в найочевиднішому розумінні проектуються відповідно
на історію культурного процесу людства та сучасну авторові епоху. Водночас
вони виходять за межі буквального співвіднесення з часопросторовим виміром,
включають у себе узагальнено-абстрактні аспекти міжтекстової взаємодії з
іншими текстовими структурами, як-от у випадку з інтермедіальністю. У
результаті утворюється широка мережа-ризома інтертекстуальних зв’язків із
численними точками перетину різних смислових проекцій, у центрі цієї
системи перебуває творчість письменника.
Для дослідження інтертекстуальної поетики П. Карманського у
вертикально-горизонтальному зрізах сформовано класифікацію, яка включає
різні типи й підтипи інтертекстуальних взаємодій: особисті контакти з митцями
(інтертекстуальне контактне середовище), узаємодію з іншими художніми та
нехудожніми словесними текстами, що поділяється на відношення
співприсутності (власне інтертекстуальність, що включає цитати, алюзії,
ремінісценції, центони, парафрази; паратекстуальність; кодова
інтертекстуальність) й відношення деривації (переклади, літературознавчі
праці, наслідування, стилізації, варіації, пародіювання, архітекстуальність),
автоінтертекстуальність, квазіінтертекстуальність, узаємодію з іншими 4

несловесними знаковими системами (інтермедіальність). Інтертекстуальне
контактне середовище вперше виділено як окремий тип інтертекстуальних
комунікацій.
Зважаючи на дискусійність окремих питань та неоднозначність
термінологічних визначень, особливу увагу в роботі приділено визначенню
низки понять, як-от цитата, алюзія, ремінісценція, та різновидів системно-
текстової референції.
Формально-змістовими домінантами інтертекстосвіту письменника є
адресна інтертекстуальність, інтермедіальність й автоінтертекстуальність.
Кожен із цих різновидів міжтекстових зв’язків становить окрему й водночас
тісно пов’язану з іншими систему, що найкраще розкривається крізь призму
синхронії-діахронії. Додатковими зонами активності інтертекстуального
мислення письменника є кодова інтертекстуальність, квазіінтертекстуальність,
архітекстуальність.
Масштабними інтертекстами-прототекстами в інтертекстуальному полі
П. Карманського виявилась Біблія, грецька міфологія, римська писемність,
культурно-історичні дискурси Риму й української дійсності на початку ХХ
століття, творчість українських і зарубіжних письменників, власна творчість
автора, різні види мистецтва (музика, живопис, скульптура, архітектура, театр).
Адресна інтертекстуальність як відсилання до інших («чужих»)
авторських літературних текстів вивилася найбільш виразним прикладом
міжтекстових комунікацій П. Карманського у світлі синхронічно-діахронічних
проекцій. Головний перетин історія – сучасність відобразився в ній як
відсилання до вертикального й горизонтального літературних контекстів
(інтертекстів-прототекстів).
Інтермедіальність представляє в дослідженні синхронічний зріз
інтертекстуальної поетики письменника, який ґрунтується на одвічному й
позачасовому існуванні мистецтв у культурному просторі людства. Діахронічно
марковані відсилання в межах міжмистецьких взаємодій теж наявні, однак
виражені значно слабше. 5

Розмежовуються поняття синтезу мистецтв й інтермедіальності. Синтез
мистецтв трактується як гармонійне поєднання двох чи декількох видів
мистецтва в одному органічному цілому заради вираження певної мистецької
ідеї (спостерігається в театральному мистецтві, кінематографі), натомість
інтермедіальність постає цитуванням одного виду мистецтва іншим із
домінуванням однієї художньої мови, коли відбувається інтерсеміотичний
переклад з однієї художньої мови на іншу.
У вивченні міжмистецьких кореляцій творчості П. Карманського з
музикою та візуальними мистецтвами ефективними виявилися класифікації
С. П. Шера й В. Вольфа, їх доповнено новими аспектами. Окремі типи
класифікації, як-от словесна музика та наслідування окремих музичних жанрів,
проектуються в роботі на формальний рівень взаємодії з музикою
(«інсценування», за В. Вольфом), а вербальна музика представляє змістовий
рівень («тематизацію», за В. Вольфом). Елементи звукової образності (образ
співу, назви музичних інструментів та їхніх елементів, музичні терміни,
звучання природи, а отже – «психологічний паралелізм», «пейзажі душі» тощо),
художні образи музичних жанрів, ритмоінтонаційні чинники, прийоми
структурного наслідування музичних творів літературними на основі
лейтмотивів тощо виражають типово символістські світоглядні настанови
письменника.
Розгляд інтермедіального залучення П. Карманським у свої твори
елементів візуальних мистецтв показує, що найчастіше вживаними є вербальні
форми залучення (екфразиси) і живопису, і скульптури, й архітектури,
словесний тип, головним чином, реалізується через живописність стилю автора,
насамперед через залучення колористики та пейзажного образотворення
(гіпотипозис), проектування жанрів візуальних видів мистецтва на літературні
теж виявляється у сфері літературно-живописних кореляцій. Усі типи
міжмистецьких зв’язків присутні одночасно, деколи творять синтетичні
варіанти й умовні форми. 6

Літературно-театральні кореляції в текстах П. Карманського
ґрунтуються на понятті театральності. Театральність як одна з головних
особливостей творчого мислення письменника реалізується у трьох
найочевидніших варіантах: 1) через використання псевдонімів, 2) написання
драматичних текстів, 3) через імпліцитно-експліцитні форми взаємодії його
поетичних і прозових текстів із мистецтвом театру. Імпліцитна театральність
проявляється через неявне, умовне, абстрактне наслідування театральної
вистави за відсутності театральної термінології. Це виражається: у
специфічному функціонуванні художнього простору, зокрема у розмежуванні
його на уявне метафорично потрактоване місце дії (сцену) та місце споглядання
дії (умовна глядацько-читацька аудиторія); в умовності зображуваного в
літературному творі дійства на кшталт сценічного, театрального; у мотивах,
пов’язаних зі сценічною естетикою; у наявності ознак масової видовищності; в
афектації та гіперболізуванні форм дій персонажів і гіперболізуванні
саморозкриття героїв (перебільшення подій, почуттів, висловлювань); у
використанні сценічних епізодів в епічних і ліро-епічних творах із суцільним
ланцюгом висловлювань, діалогами й монологами); у ритуальності поведінки й
мовлення; в описах ефектної жестикуляції, театралізації мовлення персонажів
без активних жестів тощо. Також у роботі виділено умовно імпліцитну
театральність, яка полягає в умовному виконанні автором-письменником ролей
оповідача, розповідача та інших героїв у власних творах.
Експліцитна театральність реалізується завдяки використанню в
літературному творі образів і мотивів, або просто понять, запозичених
безпосередньо із семіотичного простору театрального мистецтва. Це
проявляється в апелюванні до театральних мистецьких процесів (гра акторів);
театральних (драматичних) жанрів (комедія, трагедія, трагікомедія, містерія,
драма) у їхній умовносценічній реалізації; акторських типів (блазень/паяц),
трагічний, комічний, нейтральний актор) тощо.
Автоінтертекстуальність розглядається як локальний приклад
діахронічного інтертекстуального зрізу творчості П. Карманського. Узято до уваги, що це явище може розглядатися й у синхронічній площині, коли йдеться
про приналежність творчості автора до певної історичної та мистецької епохи,
наразі – модернізму. Головним підґрунтям автоінтертекстуальності у творчому
спадку П. Карманського є ідейно-тематична спільність, що поєднує тексти
автора в єдину творчу структуру, а також автобіографізм і наскрізний ліризм.
Діахронічний аспект автоінтертекстуальності оснований на ідеї різночасовості
написання автором своїх творів.
Універсальний автоінтертекст письменника постає у двох аспектах:
перший розглядає автокомунікації, що ґрунтуються на запозиченнях із чужих
текстів, які згодом завдяки активному творчому використанню перетворюються
на автоцитатцитати; другий визначає індивідуально створені письменником
автоінтертекстуальні елементи. В обох випадках автоповтори простежуються
як між фікційними та нефікційними творами автора, так і в межах кожного з
цих текстових комплексів.
У дисертації доведено, що інтертекстуальна поетика П. Карманського
реалізується як синхронічно-діахронічна система усвідомлених різнотипних
міжтекстових комунікацій. Отже, інтертекстуальна поетика – це комплекс
художньо-виражальних засобів у творчості письменника, який виникає
внаслідок усвідомлених міжтекстових запозичень, тісно пов’язаних зі
світоглядною концепцією і творчими настановами автора, унаслідок чого
відбувається актуалізація інтертекстуальності, інтермедіальності й
автоінтертекстуальності, а взаємодія синхронічного й діахронічного
інтертекстів формує цілісність авторської творчості. Дослідження дозволяє
зробити висновок, що зазначене поняття можна застосувати до творчості
багатьох митців ХХ–ХХІ ст.
Ключові слова: П. Карманський, інтертекстуальна поетика, синхронія,
діахронія, інтертекстуальність, інтертекст, текст, інтертекстуальне поле,
інтертекстосвіт, прототекст, метатекст, адресна інтертекстуальність,
інтермедіальність, автоінтертекстуальність, цитата, художня література,
документальна література.