Шевченкознавство української діаспори (1945-1991): христологічний аспект

Лупак М. І. Шевченкознавство української діаспори (1945-1991):
христологічний аспект. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.01 «Українська література». – Дрогобицький держаний
педагогічний університет імені Івана Франка. Львівський національний
університет імені Івана Франка.. Дрогобич-Львів, 2019.
Зміст анотації: Уперше в українському літературознавстві проведено
історіографічне виявлення, структурування та аналіз христологічного досвіду у
шевченкознавчих працях діаспорних дослідників. У дисертації вперше
виявлено характерні риси та простежено основні фактори формування
христологічного досвіду в межах еміграційної шевченкіани; виокремлено,
дефініційовано та проаналізовано основні типи і спорадичні тенденції
шевченкознавчих досвідів. Удосконалено осмислення шевченкознавства
діаспори як історіографічного та метакритичного об’єкта, застосування
герменевтичного та власне христологічного підходів до вивчення спадщини
діаспорних авторів, аналіз окремих творів еміграційних дослідників. Отримали
подальший розвиток вивчення біографій та критична актуалізація
шевченкознавчих доробків діаспорних дослідників, тлумачення христологічної
інтерпретації як герменевтичної методології.
У дисертації аналізується діаспорне шевченкознавство як феномен
цілісного українського літературного процесу. Проаналізовано метакритичні
дослідження про еміграційне шевченкознавство. З’ясовано, що саме діаспорні
науковці післявоєнного періоду, продовживши поліметодологічну лінію
перших інтерпретаторів Т.Шевченка, найбільше у колоніальний період (в
умовах «двоколійності» культурного життя українства) спричинилися до
збереження науково-філософського вектору осмислення поета. Дослідниками
Кобзаря були здебільшого особи освічені, науковці, що якісно позначилось на
стилі праць.
Складні суспільно-політичні та матеріально-економічні обставини
розвитку емігрантського буття характеризувалися хаотичністю, 3
непередбачуваністю, швидкими геополітичними змінами, що вимагало
рухливого мислення, акцентуванні на певних ідеологемах і водночас оминанні
інших, не менш важливих, але не таких актуальних тем, прагматичного, але при
цьому творчого методу для розв’язання вкрай нагальних завдань. Звідси
розвиток діаспорного шевченкознавства залежав не так від внутрішніх науково-
академічних інтенцій, як від потреби давати відповіді на виклики часу.
Текстологічна та інтерпретаційна творчість шевченкознавців (особливо 1940-
60-х рр.) передусім випливала з глибокого націоцентричного мислення, яке
було синтезом традиційних літературознавчих ідей з акцентом на
християнській інтенціональності.
Пояснено низку особливостей еміграційного шевченкознавства. По-
перше, часто вихід праць був відповіддю на відверте фальшування творчості
Т. Шевченка в радянській Україні. По-друге, відсутність багатьох першоджерел
і нових досліджень послаблювала якість праць. По-третє, наголос робився
переважно на християнських та націоцентричних мотивах поезії Кобзаря як
прагнення заповнити лакуну у шевченкознавстві, адже на підрадянській Україні
«дозволеними» були дослідження про революційний демократизм, ритміку,
строфіку, специфіку жанрів, стиль поезії митця та ін. По-четверте, пік
шевченкознавчих досліджень припадає на 1960-ті роки – вшанування 150-річчя
з дня народження і 100-річчя смерті поета. По-п’яте, осмислювати творчість
Т. Шевченка намагалися різні за віком, освітою, родом діяльності люди, не
завжди літературознавці, через що метакритична спадщина науковців з
діаспори має різну вартість – від справді вартісних наукових феноменів до
праць, котрі мають статус фактів історії. По-шосте, між дослідниками з
материкової України та діаспорними авторами існував хоча й непрямий та
утруднений, але науковий діалог переважно дискусійно-полемічного плану. По-
сьоме, домінування есеїстичного чи академічно-есеїстичного стилю творчості
еміграційних учених стало відповіддю на виклики бурхливого післявоєнного
часу, коли наука творилась у невластивих умовах. По-восьме, великий вплив
Церкви. 4
Звідси логічно випливає обґрунтованість застосування христології як
теоретико-методологічної бази досліджень. Відзначено, що загальноприйнятої
теорії христологічної інтерпретації як літературознавчої герменевтичної
методології в українській гуманітаристиці ще немає, однак доволі
продуктивною видається експлікація цього поняття, запропонована
П.Іванишиним. Дослідник, враховуючи богословський, філософський та
герменевтичний досвіди, дав широке, загальнометодологічне визначення
христологічної герменевтики (тотожної християнській екзегетиці) як «стратегії
витлумачення явищ та закономірностей буття крізь призму християнства», і
вужче, як «теорії та практики витлумачення художньо-літературних феноменів
крізь призму християнської духовності». У структурі христологічної
методології дослідник виділяє три основні групи: богословську, християнсько-
філософську і власне наукову із відповідними галузями.
За типами суспільної свідомості та світоглядно-методологічними
орієнтирами у шевченкознавстві діаспори вдалось виокремити три основні типи
христологічного досвіду: літературознавчий тип у працях В. Барки,
Л. Білецького, Ю. Бойка, Т. Пасічника, Л. Плюща, В. Ящуна; релігійно-
філософський тип, до якого належали Д. Бучинський, Д. Козій, І. Огієнко;
політико-філософський тип, представлений головно роботами Д. Донцова.
Спорадично христологічний аспект присутній у низці інших праць: у
націософсько-герменевтичному дискрусі Є.Маланюка, політико-
культурологічному Р.Бжеського, синтетико-націологічному В.Доманицького,
універсалістсько-етичному Ю. Шереха та Г.Грабовича. Такий поділ
продиктований бажанням структурувати спадщину науковців, які, будучи
різними за освітою (філологи-літературознавці, філософи, духовні особи,
юристи, політики), так чи інакше творили в руслі христологічної інтерпретації.
Акцент на християнській спрямованості поезії, взаємозалежності та
пов’язаності високохудожності та духовній організації поетичної душі,
пророцький пафос творчості Кобзаря, мотив пошуку правди як шукання Бога,
розуміння слова як об’явленого Богом Слова-Logos, мотиви свободи,
прощення, милосердя, жертовності, любові як домінантні у віршах митця, 5
богообраність поета як містика, посередника між Богом і народом голосити
правду Божу – такі основні теми і мотиви творчості Т. Шевченка, які виділяли
вчені-літературознавці, яких ми об’єднали у літературознавчий тип.
Вираження цих ідейних домінант у кожного дослідника є різним. Якщо
В. Барка виділяє у творчості Т. Шевченка правду – істину Божу – як основний
мотив поезії Кобзаря, то Л. Плющ таку роль надає християнській ідеї прощення
і каяття. Правду як провідну рису творчості поета виділяє також інший
дослідник Т. Пасічник. Аналізуючи збірку «Давидові псалми», автор висновує,
що ідейними організуючими первнями поезії Т. Шевченка є такі константи, як:
Бог, Україна, Людина. Для Ю. Бойка поет – це, перш за все, «великий духовний
реформатор», який «у своїй релігійності віддзеркалює національні глибини
української душі». Християнська спрямованість творчості митця наскільки
очевидна, що він дефініює її поняттям «шевченкізм», а «християнізм» називає
«організуючим первнем світогляду» поета.
Дослідники рідко аналізують окремі твори (як виняток – Л. Білецький,
В.Барка, Л.Плющ), що зумовлено бажанням подати цілісну картину творчості
Кобзаря, показати мотив, ідею, яка в різних поезіях мала своє продовження.
Окремо розглядає поему «Марія» В. Барка, для якого цей твір є найвищим
досягненням поетичного генія, особливо вступ. Інший науковець Л. Плющ
присвячує аналізові поемі «Москалева криниця» (редакції 1847 р., 1857 р.) цілу
монографію, простежуючи еволюцію поета «у світлі християнської
духовності».
Релігійно-філософський тип, представлений іменами Д. Бучинського,
Д. Козія, І. Огієнка, об’єднує шевченкознавчу творчість дослідників, які
розглядали поезію Кобзаря як цілісну філософську, релігійну (християнську) чи
релігійно-філософську концепцію. Під цим оглядом виділяється діяльність
митрополита Іларіона як духовної особи, який аналізував поезію Т. Шевченка,
щоб виявити канонічність/неканонічність християнських поглядів митця. В
результаті виснував, що релігійний світогляд Кобзаря не виходить за
догматичні межі, а плутанина навколо віри поета, звинувачення в атеїзмі
походять від критиків, духовний рівень яких є сумнівним. Особливу цінність 6
мають роздуми І. Огієнка про зображення моменту Благовіщення в поемі
«Марія». Зіставляючи біблійний уривок та фрагмент із твору,
літературознавець недвозначно стверджує, що поет зобразив Непорочне
Зачаття Ісуса Христа.
Поруч з глибокою релігійністю Д. Бучинський виділяє у світогляді поета
наявність власної глибокої філософської ідеалістичної системи. Як
«християнський філософ і український національний пророк», Т. Шевченко, на
думку науковця, став відкупителем гріхів за український народ, подібно як
Христос помер за гріхи світу. Тому «Кобзар» стає національним Євангелієм,
букварем для кожного, щоб пізнати таємниці української душі. Вчений навіть
прирівнює Шевченкові заповіти до Божих заповідей.
Д.Козій розвинув концепцію «шевченківської людини». Головну роль він
надавав християнській та національній інтенціональності поезії Кобзаря, а
христоцентризм вважав основою світогляду митця. Звідси дар любові є
центром ідеї «праведного закону», «глибинна релігійна сфера» лежить в основі
прометеїзму як вольової спонуки до дії. Такі глибокі висновки, досягнуті під
час критичного аналізу поетичної спадщини Кобзаря, свідчать про Т. Шевченка
як митця-християнина, який має «духову структуру пророка-борця».
Політико-філософський тип представлений шевченкіаною відомого
мислителя Д. Донцова. Поезія митця як «українського національного пророка»
містить цілісну систему державницьких поглядів, закодованих у художні
образи. У монографії «Незримі скрижалі Кобзаря» та численних статтях
мислитель пише про Шевченкову Україну – вільну, самостійну державу,
свідомих та відповідальних громадян, мудрих правителів. Аналізуючи окремі
вірші, а частіше мотив, виражений у різних поезіях, есеїст підводить читача до
думки, що ідеалом Кобзаря є активна позиція «бути християнином, боронити
свою віру, свій рідний край». В іншому місці мислитель підкреслює, що
базовими цінностями поета є Бог і рідний край.
Верифікуючи власні міркування зі Святим Письмом, духовним оком
взоруючи на «слова-дороговкази» Т. Шевченка, Д. Донцов розвиває ідею
провансальства як духовної хвороби українців-перевертнів, прислужників чужим властям, невторопних керівників. Джерелом державотворчих ідей, як
вважає філософ, для поета є козацький період, а ще раніше – Київська Русь.
Тоді Батьківщина була вільною, могутньою державою з мудрою елітою на чолі.
Д. Донцов часто наголошує саме на тих моментах, оскільки для Кобзаря рідна
земля – це велика цінність, адже є прообразом Божої спільноти. Відтак захист
рідної землі – це сповнення християнської заповіді любові до ближнього.
Ключові слова: христологія, есеїзм, герменевтика, націоцентризм,
інтерпретація, діаспора, шевченкознавство.