Радикалізація джихадизму в Європі кінця ХХ – початку ХХІ століть: сутність і тенденції

Несправа М.В. Радикалізація джихадизму в Європі кінця ХХ –
початку ХХІ століть: сутність і тенденції. – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук
за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. – Дніпропетровський
державний університет внутрішніх справ МВС України, Київський
національний університет імені Тараса Шевченка МОН України, Київ,
2019.
У дисертації доведено, що радикальні тлумачення доктрини ісламу, а
саме джихадизму та шахідизму, є основою ідеології тероризму в сучасній
Європі. У дослідженні показано, що тероризм джихадистів у Європі ХХІ
століття відповідає характеристикам релігійного тероризму. У
дисертаційній роботі стверджується, що дії терористів є частиною
релігійного конфлікту, який неможливо вирішити лише шляхом подолання
політичного конфлікту.
Дослідження доводить, що радикальний джихадизм – абсолютно
неприйнятна ідеологія, яка пропагує вбивства та насильство. Також
стверджується, що радикальний джихадизм не може розглядатися як прояв
права народів на військовий захист, оскільки він проголошує не оборонну,
а наступальну і тотальну війну як щодо військових, так і цивільних. Більше
того, показано, що радикальний джихадизм – це теорія та практика, яка
підбурює та здійснює релігійно мотивовану війну як їхню ціль, передусім
проти християн, євреїв і тих мусульман, які не вірять у радикальну
доктрину салафітів.
Висвітлено два основні етапи в еволюції теоретичної основи
салафізму: релігійно-правовий етап та релігійно-філософський. Перший
представлений, зокрема, ідеями таких мислителів як Ахмад ібн Ханбаль та 3
Мухаммад ібн Абд аль-Ваххаб. Другий, зокрема, представляють такі
автори як Абу аль-Ала Маудуді та Саїд Кутб.
Аргументовано, що специфічність тлумачення салафітами понять
«таухід», «такфір», «джихад» становить ядро ідеологічної бази
радикального салафізму. Показано, що ідею таухіду салафіти тлумачать,
по-перше, надзвичайно ригористично, а, по-друге, виходячи з проекції
релігійних уявлень виключно на політико-правову сферу. Практику
такфіру салафіти тлумачать дуже широко, вважаючи, що звинувачення у
відступництві від норм ісламу (куфрі) може бути спрямовано не тільки на
представників усіх релігій, окрім ісламу, але й на мусульман, які не хочуть
власними діями доводити те, що вони не є прихильниками багатобожжя
(мушріками). Серед тлумачень джихаду радикальні салафіти вважають
можливим пропагувати та практикувати «джихад у формі меча» не тільки в
якості засобу захисту, але і як наступального засобу.
Висвітлено зміст критики настанов салафізму зі сторони
представників поміркованих напрямків ісламу. Виділено три головні
складові. По-перше, салафізм виникає набагато пізніше епохи салафів, що
чітко спростовує претензію представників радикального салафізму на
нібито історичну виправданість особливого й виняткового статусу
салафізму в ісламі. По-друге, самі салафи, тобто перші три покоління
мусульман, яких салафіти називають взірцем, припускали можливість
певних нововведень. По-третє, особливості застосування радикальними
салафітами практики такфіру не є відповідними ісламському
богословському вченню.
Представлено думку мусульманських вчених, що салафізм виник
набагато пізніше епохи салафів. Равіль Гайнутдін вважає, що це сталося в
Х столітті, а Мохамед Саїд Рамадан Аль-Буті стверджує, що це сталося
лише в ХІХ столітті. Більше того, Аль-Буті підкреслює, що, по-перше, 4
салафи припускали можливість певних нововведень, по-друге, салафізм є
одним із нововведень ХІХ століття. Також Равіль Гайнутдін зазначив, що
Суддя Судного дня – Той, хто може оголосити такфір. Отже, радикальна
практика салафістів такфіру – це порушення закону ісламу. Мусульманські
вчені зазначають, що позиція радикального салафізму шкідлива для
мусульманських умм, оскільки це призводить до численних конфліктів.
Наприклад, Мохамед Саїд Рамадан Аль-Буті пояснює, що радикальні
салафісти розколюють мусульманську громаду і викликають напругу серед
мусульман. Він проаналізував численні факти такої руйнівної дії
радикального салафізму щодо релігійного, соціального та особистого
життя мусульман.
Виділено ознаки того, що викладене у книгах «Під покровом Корану»
та «Віхи на шляху до Аллаха» вчення Саїда Кутба є деструктивним. По-
перше, це вчення спрямоване на досягнення світового панування
військовим шляхом; по-друге, воно розпалює ненависть за релігійною
ознакою; по-третє, воно виправдовує релігійні війни; по-четверте, вчення
Кутба агітує за встановлення тоталітарного суспільства; по-п’яте, воно
пропонує техніки підготовки релігійних екстремістів.
Було аргументовано, що головним засобом досягнення своїх цілей
Кутб проголошує наступальний військовий джихад. Причому, на його
думку, цей джихад має вестися як стосовно всіх немусульманських держав,
так і всіх сучасних йому мусульманських держав, оскільки, на переконання
Кутба, там живуть «несправжні мусульмани». Концепція С. Кутба була
надана у контексті порівняння з позицією Абд ас-Салама Фарага,
представленою його працею «Забутий обов’язок».
Встановлено три причини неспроможності вчення С. Кутба бути
виправданим через те, що воно, зокрема: 1) засноване на маніпуляціях,
наведенні висмикнутих із контексту цитат Корану; 2) оголошує війну 5
всьому світові, що невідворотно призведе до поразки спроб його втілення у
життя; 3) прагне примусити людей ХХІ століття жити у суворій
відповідності до норм життя VII ст., що є нездійсненною утопією.
Досліджено найважливіші причини поширення феномену ісламофобії
в сучасних країнах Заходу. Показано основу конфлікту ідентичностей
мігрантів-мусульман в Європі та корінних європейців як тих, які
світоглядно належать до християнської цивілізаційної парадигми.
Проаналізовано й критично осмислено можливі сценарії розвитку ісламу в
європейських країнах у найближчі десятиліття.
Розкрито три основні сценарії можливого майбутнього розвитку
ісламу в Європі. По-перше, сценарій успішності ідей мультикультуралізму.
Його прихильники (наприклад, Е. Нортон) вважають, що мирне співжиття
мусульманського та немусульманського населення Європи є цілком
можливим без домінування перших чи других. Ці теоретики вважають, що
мусульмани не будуть розчинятися в європейському культурному
просторі, а зберігатимуть свою ідентичність, що, на їхню думку, лише
допоможе європейським націям у спільному прямуванні до прогресу.
По-друге, це сценарій можливості «оксамитової» ісламізації Європи.
Прихильники цього сценарію (наприклад, Р. Гайнутдін) вважають, що
помірковане поширення ісламу допоможе європейцям подолати їхню
духовну кризу. На їхню думку, в умовах, коли традиційні церкви західного
християнства втратили свій авторитет та вплив на багатьох європейців,
іслам зможе зайняти цю нішу носія традиційних духовних цінностей та в
такому вигляді мати попит і популярність у європейців.
По-третє, це сценарій радикальної ісламізації Європи. Відмінність
третього від другого сценарію полягає не тільки в інтенсивності процесу
ісламізації, але і в його характері – в рамках «оксамитового» сценарію
ісламізація підтримується корінним європейським населенням, а в межах 6
радикального варіанту ісламізація відбувається всупереч волі автохтонного
населення. Третій сценарій – це шлях, коли ісламізація відбувається або
через різке зростання чисельності мусульман всередині Європи, або через
їхні силові дії.
Ключові слова: джихадизм, радикальний джихадизм, салафізм,
релігійний конфлікт, іслам, іслам в Європі, ісламофобія, євроіслам.