Рецепція античності в сучасному гуманітарному знанні (філософсько-методологічний аспект)

Погонченкова О.Ю. Рецепція античності в сучасному гуманітарному знанні
(філософсько-методологічний аспект). – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.02 – діалектика і методологія пізнання – Одеський
національний університет імені І.І. Мечникова МОН України, Одеса, 2018.

Дисертаційне дослідження розкриває методологічний аспект рецепції в
гуманітарному знанні через постнекласичний ракурс науки про античність.
Підґрунтям цього розкриття стають, по-перше, проблеми антикознавства як
сучасної синтетичної галузі знання, що їх формулюємо через взаємодії між
історичним, філологічним та філософським антикознавством. Лінії розриву
антикознавства пролягають по проблемі читання та інтерпретації текстів, проте
також стосуються проблеми жорсткої спеціалізації та послаблення значення
антикознавчих дисциплін у загальногуманітарній перспективі. Філософське
антикознавство залишається мета-рівнем методологічної критики й пошуку
ефективних рішень. По-друге, проведено осмислення термінологічних і поняттєвих
значень «рецепції» в побутовому, науковому, гуманітарному знанні, у
літературознавстві та антикознавстві. Якщо в англійській та німецькій гуманітарна
«рецепція» визначається на основі методологічних винаходів рецептивної
естетики, в українській маємо поняттєву неузгодженість та ситуативність
вживання. Усі можливі варіанти гуманітарного вживання рецепції мають бути
поєднані в єдиному концептуально-інструментальному осмисленні. По-третє,
акцентовані тенденції розвитку гуманітарного знання в некласичній та
постнекласичній перспективах, впливу модерністської критики та дегуманізації на
знання про античність, а також герменевтичне переосмислення традиції та
методології, можливі на його основі.
Поглиблення дослідження здійснене шляхом утворення теоретичного
конструкту «античний проект». «Проект» було створено в XVIII-XIX ст. згідно з 3

установками нового, наукового, етапу вивчення античності. Для встановлення
основних характеристик «проекту» досліджено генеалогію антикознавства та його
базових частин – історичної й філологічної – у чотирьох європейських моделях:
німецькій, російській, французькій та британській, а також досліджено
трансформацію антикознавства в єдине глобальне формування на історико-
культурному тлі ХХ ст. Серед основних характеристик слід визначити, по-перше,
класичність і взірцевість, за допомогою яких вибудовувалася ієрархія
антикознаства, першою чергою, завдяки діяльності Й. Вінкельмана.
Невідчужуваність «класичності» від знання про античність проаналізовано окремо
на базі досліджень провідних британських та українських спеціалістів. Бурхливий
розвиток антикознавства було спровоковано внутрішньою конфліктністю
класичної філологічної та прогресивної історичної його частин. Основними
позанауковими характеристиками антикознавства є ностальгійність як відповідь на
невідчужувану кризовість науки про «золоту добу» людства, а також
несвоєчасність дослідника-антикознавця, його відчуженість від себе самого, що її
Ф. Ніцше використовує як філософську потенцію.
«Античний проект» є цілісним утворенням класичної парадигми, тож
рецепція як постнекласичний інструмент в його межах неможлива. Проте бачимо
занепад «проекту» за новітніх часів – його позанаукові частини припиняють
виступати самостійно, але їхні інтенції продовжують функціонувати в науковій
складовій. Для ретельного опрацювання «античного проекту» в сучасній
перспективі було застосовано постнекласичні філософські методи. Першою
чергою, проблематична поляризація теперішнього антикознавства розгорнута у
перспективі контраверсії аналітичного і континентального чи аналітичного і
герменевтичного, побудованій на основі теоретичних праць С. Крічлі й
М. Шаулаускаса. Обидва дослідники вбачають синтетичною фігурою І. Канта –
саме він сформулював дві мети подальшого філософування – аналітику істини та
онтологію сучасності. У ХХ ст. означені напрямки віддалилися один від одного
настільки, що початкова контраверсія філософського питання розповсюдилася геть
на всі рівні науки та культури. М. Шаулаускас вбачає шлях до її розв’язання в 4

конструюванні континентальної філософської мета-науки – на противагу
аналітичній інтегральності, вона буде спроможною синтезувати мета-рівень із
урахуванням гуманітарного знання та, відтак, антикознавства як його проблемної
царини. У термінах контраверсії розглянуто «казус» пізньорадянського (та
пострадянського) антикознавства – «культурологічну» школу антикознавства
(О. Лосєв, С. Аверінцев, О. Михайлов) досліджено в якості пізньорадянського
повернення до «античного проекту» в рамках «політики збереження», що постає
філологічною відповіддю на радянську «політику знищення» (Н. Брагінська), а
також проаналізовано сучасну аналітичну критику «культурологічної школи» з
боку практиків проблемного підходу до вивчення античної філософії. Таке
своєрідне case study дозволило перевірити дієздатність вживання теоретичного
конструкту «античний проект» у методологічному аналізі антикознавчих підходів.
Акцентовано зв’язок антикознавчого та гуманітарного знання як двох царин,
що, попри частковий збіг і підпорядкованість, у деяких власних галузях
залишаються цілком окремими сферами знання. У розмислах про «два
народження» (Г.У. Гумбрехт) гуманітарного знання – на зламі XVIII-ХІХ ст., коли
з’явилися перші дослідження в цій галузі та наприкінці ХІХ ст., коли у працях
В. Дільтея воно вперше було названо – антикознавство подекуди виступає
частиною гуманітарних наук, проте частково уникає інституційного оформлення в
гуманітарному знанні. З цим первинним процесом пов’язані як глибока сучасна
криза антикознавчих засад, так і спроби відновлення системи гуманітарного
знання, починаючи з його освітньої складової. Розв’язання загальногуманітарних
проблем залежить від осмислення й розробки постнекласичної парадигми науки і,
зокрема, поглиблення рефлексії междисциплінарних процесів.
Доведено, що існуюча модель постнекласичного знання фактично елімінує
антикознавство із власної сфери дії. Згідно до концепції «теплого» і «холодного»
гуманітарного знання (О. Афанасьєв), ті його «холодні» зони, що наближаються до
точного знання, слід називати саме гуманітарними науками, водночас його «теплі»
зони, що охоплюють мінливіші та складніші процеси, належать до
гуманітаристики. Гуманітарне знання в постнекласичній перспективі групується 5

навколо «холодних» областей, при тому його «теплі» області часто залишаються
непрочитаними – у означеній ситуації «античний проект» зберігає периферійний
вплив на гуманітарні науки. Вагомою силою постнекласичної гуманітарістики
наприкінці ХХ ст. стає постколоніальний дискурс, який пропонує нові способи
перевірки «античного проекту» – таким чином виявляємо в його фундаменті сліди
європоцентризму, елітарності, імперіалізму й т. ін. Для відповіді на всі ці виклики
маємо включити антикознавство до постнекласичної парадигми за допомогою
нових інструментів і способів аналізу.
Постнекласичне опрацювання «античного проекту» потребує значного
поглиблення. Воно забезпечено, по-перше, у новому антикознавстві
постмодерного типу – британо-американських студіях із класичної рецепції
(Classical Reception Studies). Головним інструментом пізнання античності, що
забезпечує урахування багатьох можливостей її прочитання, тут постає рецепція.
Провідні теоретики студій не погоджуються в єдиному означенні рецепції,
базуючись на розрізненнях, вони пропонують три моделі розвитку напряму:
консервативну (Ч. Мартиндейл), демократичну (Л. Хардвик), культуроцентричну
(С. Ґолдхіл). В результаті внутрішніх непорозумінь потенційно вагомий напрямок
розпадається на окремі польові дослідження типу case studies. Для їх вирішення
використані елементи найтоншого постнекласичного аналізу, зокрема, визначення
дії концепту рецепції через його співвіднесення з іншими елементами його
«термінологічного гнізда» (Л. Багата). Завдяки співвіднесенню з поняттями
традиції, впливу, запозичення, спадкоємності, а також ретельному аналізові сфер
його вжитку в гуманітарному знанні зроблено висновок про рецепцію як осмислену
інструментально «процедуру збирання» (А. Худенко). Ця чутка методологічна
техніка єдина спроможна схоплювати швидкоплинні коливання, що полягають у
фундаменті великих змін. Зростання й закріплення рецептивних тенденцій
відбувається через нові форми осмислення традиції в її складності й
багатошаровості. Отже важливою для повноцінного оформлення рецепції в якості
постнекласичної методологічної техніки є обробка різноманітних історичних
реконструкцій, за допомогою яких відбувається не тільки розширення меж і
розстановка нових інструментальних і смислових акцентів у гуманітарному знанні,
але й методологічне самозбагачення.