Теоретичні основи християнсько-неоплатонічної естетики Максима Сповідника: історико-філософський аналіз

АНОТАЦІЯ
Чорноморець Є. М. Теоретичні основи християнсько-неоплатонічної
естетики Максима Сповідника: історико-філософський аналіз. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Національний педагогічний
університет імені М. П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України. – Київ,
2019.
Нове історико-філософське осмислення теоретичних основ символічної
теорії Максима Сповідника стало можливим завдяки останнім історико-
філософським дослідженням пізнього античного неоплатонізму. Виявлено, що
вчення Сповідника про символічну природу Бога, Христа, людини, світу,
Писання, літургії суттєво залежить не лише від творчості мислителів золотої доби
грецької патристики (Василій Великий, Псевдо-Діонісій Ареопагіт), а і від
неоплатонізму Ямвліха і Прокла. Вчення останніх про сінфеми як матеріальні
(«втілені») символи, про теурга як носія божественної діяльності були творчо
переосмисленні Максимом при творенні теорій естетичної герменевтики,
моральної творчості, краси святості та обоження, трансценденції, містагогії. Дані
теорії значно вплинули на теоретичне обґрунтування іконошанування у творчості
Іоанна Дамаскіна, а, отже, на візантійське розуміння символізму в цілому.
Доведено, що використання іконошанувальниками теорій щодо онтологічних
основ символізму мало неоплатонічний характер та було частиною полеміки з
християнським платонізмом, який заперечував сакральний зміст матеріальних
символів духовного та відстоював необхідність чистого спіритуалізму. Виявлено,
що історико-філософське вивчення особливостей символічної теорії
християнського неоплатонізму Максима Сповідника дозволяє краще зрозуміти
православний тип естетики в цілому.
Метою дослідження є здійснення цілісної історико-філософської
реконструкції основних засад і особливостей християнсько-неоплатонічної 3



естетики Максима Сповідника та визначення її впливу на формування
теоретичного обґрунтування візантійського іконошанування.
Об’єктом дослідження є історія й теорія релігійної естетики класичного
етапу розвитку східно-християнського неоплатонізму.
Предметом дослідження є теоретичні основи християнсько-неоплатонічної
естетики Максима Сповідника та її вплив на формування візантійського
іконошанування.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому
вперше здійснено цілісний історико-філософський аналіз теоретичних основ
християнсько-неоплатонічної естетики Максима Сповідника та її впливу на
формування теоретичного обґрунтування візантійського іконошанування.
Вперше:
- доведено, що наукове вивчення християнської неоплатонічної естетики
еволюціонує від описів символізму та тлумачення його онтологічних засад до
віднайдення елементів цілісного бачення патристичної естетики як теорії теургії –
шляху мистецького самотворення людини до стану святості та обоження, в якому
вона стала б живим символом Бога, інструментом божественної діяльності та
місцем прояву універсального зв’язку всієї реальності («симпатії»). Нові
тлумачення естетики християнського неоплатонізму виникли у зв’язку з
виявленням суттєвої залежності теології Ареопагітик від вчення про символи та
теургію Ямвліха. Однак естетику Ареопагітик використовували у Візантії як
іконошанувальники, так й іконоборці. Теоретичні засади іконошанування
безпосередньо пов’язані з творчим переосмисленням естетики Ареопагітик у
Максима Сповідника, а тому саме його вчення про символізм і теургію потребує
систематичного наукового осмислення;
- виявлено, що сучасна православна теологія активно використовує
естетику Псевдо-Діонісія та Максима Сповідника, що пов’язано з намаганнями
створити особливе пост-метафізичне феноменологічне мислення у межах
«теоестетики». Доведено, що методологію Ареопагітик та Сповідника слід
тлумачити як «естетичну герменевтику»; 4



- обґрунтовано, що теорію світу та людини як таких, що відображають
красу замислу Бога, систематично розвинув Василій Великий, який розглядав
естетичне сприйняття як поєднання чуттєвої та містико-інтелектуальної інтуїцій.
Перехід від першої до другої інтуїцій є актом розуміння, який розцінюється як
екзегетичне тлумачення «книги світу»;
- доведено, що для Псевдо-Діонісія предметом естетичного сприйняття
(споглядання) є Бог у Його власному існуванні та у відношенні до світу. Імена
Бога є Його особливими енергійними символами, використання яких у дискурсі
дозволяє здійснювати трансценденцію до Бога, який теж є символом у тому сенсі,
що поєднує прихованість і відкритість; виявлено, що здійснене у Ареопагітиках
переосмислення пізньо-неоплатонічного поняття «синфема» сприяло формуванню
поняття енергійного символу;
- встановлено, що Максим Сповідник розумів естетичне споглядання
світу як етап «анагогії» – трансценденції до ідеальної реальності «логосів», згідно
з якими чуттєвий світ створений. Онтологічний пріоритет ідеального над
реальним дозволяє розуміти чуттєвий світ як енергійний символ, який не лише
відсилає за власним змістом до ідеальної першооснови, а й має силу сприяти цій
трансценденції;
- з’ясовано, що, за Максимом, людина покликана до творчості як
реалізації власної свободи і любові у наслідуванні творчості Бога заради
досягнення калокагатичного стану існування як повного розкриття всіх суттєвих і
особистих здібностей;
- обґрунтовано, що краса Бога і Боголюдини як їх енергійний вияв
робить можливою особисту та церковну сінергійну діяльність, а теоестетика
дозволяє створити теодраматику святості й особистої втіленості Бога в кожній
особистості;
- досліджено, що розуміння Христа і святих як енергійнх символів Бога
стало основою для вчення Іоанна Дамаскіна про можливість іконографії внаслідок
втілення Бога;


- доведено, що соціальна значущість візантійської теорії та практики
іконічності пов’язана із розумінням людини як істоти, що сама є символом та
завдяки цьому тлумачить символічну реальність і перетворює її у процесі
містичного сходження від матеріального до ідеального, від людського до
божественного.
Уточнено:
- положення, що онтологія Бога у Максима Сповідника є символічною,
оскільки Бог мислиться як такий, що існує в іпостасях, які є образами одна одної,
та виявляє себе в енергіях, є довершеністю краси;
- теорію, що для Максима акт естетичного розуміння здійснюється
«миттєво» і пов’язаний із переходом від динаміки часу до статики вічності;
Набуло подальшого розвитку:
- твердження, що естетична творчість для мислителів грецької
патристики безпосередньо пов’язана із зусиллями щодо досягнення моральної
довершеності;
- вивчення теорії, що неоплатонічна естетика іконошанувальників була
спрямована проти оригенізму іконоборців.
Ключові слова: Максим Сповідник, християнський неоплатонізм, Ямвліх,
Прокл, теоестетика, символ, сінфема, теургія, теозіс.