Українська мова як чинник формування модерної нації у європейському контексті (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Казакевич О. М. Українська мова як чинник формування модерної нації у
європейському контексті (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – На правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України (032 – історія та археологія). –
Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. – Київ, 2018.
Зміст анотації
Дисертація розкриває роль мови у формуванні української національної
ідентичності з середини ХІХ до початку ХХ ст. На основі широкого кола
джерел продемонстровано вплив мовного питання на політичні процеси, в яких
були задіяні український національний рух, а також державні структури
Російської імперії та Австро-Угорщини. Висновки та концептуальні підходи
дисертації можуть бути використані у подальшому вивченні історії
українського націєтворення ХІХ – початку ХХ ст., етномовної політики
європейських держав, а також у викладанні соціо-гуманітарних дисциплін.
У першому розділі дисертації розглянуто джерельну базу та
історіографію дослідження, а також теоретичні аспекти взаємозв’язку між
мовою та національною ідентичністю. У другому розділі «українське питання»
розглянуто у широкому контексті міжімперських відносин упродовж «довгого
ХІХ століття». Метою розділу є розкриття підходів провідних європейських
держав щодо міноритарних мов та мов меншин. Автор зосереджує увагу на
мовній політиці Лондона й Парижа. Зазначено, що у Великій Британії не було
юридичних обмежень щодо функціонування мов меншин. Водночас, правляча
британська еліта сприяла зниженню соціального престижу цих мов та
звуженню сфери їх повсякденного вжитку. У свою чергу, влада Франції
докладала чималих зусиль до поширення французької мови як
фундаментального елементу національної ідентичності. Уряд використовував
французьку мову як інструмент консолідації нації, водночас ці зусилля досягли
лише обмеженого успіху. Наголошено на тому, що мови етнічних меншин 2
Франції втратили більшість своїх носіїв уже після того, як усі обмежувальні
заходи властей були скасовані. Відповідно, культурна асиміляція етномовних
груп Франції пояснюється не стільки ефективністю мовної політики центру,
скільки соціальним престижем французької мови, яка асоціювалася з
високорозвиненою культурою, соціальним прогресом та демократичними
цінностями.
У монархії Габсбургів носії міноритарних мов користувалися відносною
свободою, оскільки мовна політика Цислейтанії і Транслейтанії була заснована
на принципах 19-ї статті Конституції 1867 р., що гарантувала рівність усіх мов.
Водночас, застосування цієї норми значною мірою залежало від місцевих
законів, які суттєво відрізнялися в обох частинах Габсбурзької держави. В
Дуалістичній монархії сфера використання та статус будь-якої окремої мови
значною мірою залежав від соціально-економічного становища носіїв цієї мови
у регіоні. Завершальна частина розділу присвячена політиці імперії Романових
щодо білоруської, естонської, литовської, латиської, польської, молдавської
(румунської) та фінської мов упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Підкреслено, що
основною рисою російської мовної політики була її вибірковість. Залежно від
політичної ситуації, активності місцевих національних рухів, наявності
потенціалу для міжетнічних конфліктів тощо, темпи політики русифікації
могли збільшуватися або зменшуватися. Водночас, її основна мета – якомога
ширше поширення російської мови, залишалася незмінною. Для досягнення цієї
мети імперська адміністрація застосовувала різні заходи для зниження
престижу мов місцевого населення, вилучення їх зі сфери державного
управління та освіти, зменшення кількості та тематики публікацій цими мовами
тощо. Водночас, такі заходи мали ефект лише у короткостроковій перспективі.
Третій розділ розкриває спроби вирішення «українського питання» в
імперіях Романових та Габсбургів. Відзначено, що в Російській імперії
офіційний статус української мови суттєво відрізнявся від статусів інших
міноритарних мов, оскільки офіційна ідеологія розглядала українську лише як
діалект «загальноросійської мови». Саме ця стандартизована російська мова 3
була єдиним засобом комунікації в місцевих закладах освіти, судах та в
громадських місцях. Глибока стурбованість російської адміністрації
піднесенням польського національного руху, а також відчуваючи конкуренцію
з боку Австро-Угорської монархії, російська правляча еліта почала розглядати
українську мову як загрозу єдності «російського народу». Це призвело до
прийняття низки нормативних актів, зокрема, Валуєвського циркуляра 1863 р.
та Емського указу 1876 р., які обмежували друкування україномовних
публікацій. Зазначено, що значна частина російського політичного
естеблішменту та інтелігенції вважала ці обмежувальні заходи
необґрунтованими та деструктивними. У довгостроковій перспективі політика
обмежень української мови виявилася неефективною. У 1905 р. Російська
академія наук визнала українську окремою мовою, після чого більшість
обмежувальних заходів було скасовано.
У другій частині розділу розглядаються цензурні розпорядження 1859,
1863, 1876, 1881, 1885 та 1889 років, які стосувалися публікацій українською
мовою. Підкреслено, що незважаючи на офіційні заборони, цензори не завжди
чітко дотримувалися вимог нормативних документів у своїй повсякденній
діяльності. Однією з причин, чому місцеві органи цензурного відомства
допускали до друку певні українськомовні публікації, всупереч чинним
правилам, була їхня корумпованість.
Особливу увагу приділено питанню, як російські державні службовці
ставилися до української мови в діловодстві. У той час як офіційна ідеологія
визначала українську мову як «малоросійське наріччя», внутрішні документи
цензурного відомства нерідко трактували її саме як «мову». Автор доходить
висновку, що російська цензура створювала суттєві перепони поширенню
української мови в сферах освіти, друку та державного управління. Проте в
цілому вона була неспроможна завадити розвитку та стандартизації української
мови.
Розділ завершується розкриттям особливостей політики Австро-
Угорщини щодо української мови у Галичині, Буковині та Закарпатті. 4
Зазначено, що в Дуалістичній монархії українська мала статус регіональної
мови, який дозволяв її функціонування в освіті, науці, друці, театрі тощо.
Мовна політика Габсбурзької монархії у Галичині була заснована на
принципах, закладених законами 1867, 1869 та 1907 рр. Ці закони визначали
українську як регіональну мову, тоді як польська мова мала статус урядової. Це
суттєво звужувало можливості використання української мови в місцевих
адміністраціях та судах. Але в цілому мовна політика Цислейтанії стосовно
української мови була значно більш ліберальною у порівнянні з відповідною
політикою Транслейтанії. Автор зазначає, що демографічна перевага угорців у
Транслейтанії дозволяла Будапешту реалізовувати проект «великої угорської
нації», що мала включати як власне угорське, так і не-угорське населення.
Четвертий розділ висвітлює мовне питання з точки зору українського
національного руху. У першому підрозділі відзначено, що вже з початку 1860-х
рр. у найбільших містах України, таких як Київ, Харків, Одеса, Єлисаветград та
Чернігів, почали формуватися українські Громади. Їхня мета полягала у
протистоянні політиці русифікації за допомогою просвітницької, мистецької та
наукової українознавчої діяльності. Члени Громад організовували мистецькі
акції зі вшанування Тараса Шевченка, друкували публіцистичні статті на
підтримку української мови. Найбільшу роль відіграла Київська громада,
заснована істориками В. Антоновичем та М. Драгомановим, мовознавцем
П. Житецьким, етнологом П. Чубинським, композитором М. Лисенком та ін.
Автор використовує компаративний та просопографічний методи для розкриття
структури та складу цієї організації.
Відзначено, що українські Громади виникали і у Російській імперії, і в
Австро-Угорщині. Особливу увагу приділено маловідомій Українській громаді
у Кракові (1897-1907), члени якої поширювали українську мову серед студентів
Ягеллонського університету. Вважається, що Академічна громада у Кракові
функціонувала упродовж 1887-1895/97 рр. Водночас, як засвідчують
опрацьовані у дисертації джерела, інша студентська організація – Українська
громада, виникла у Кракові у 1902 р. Підтверджено, що Українська громада у 5
Кракові 1902-го року успадкувала традиції Академічної громади (1887-
1895/97). Деякі її члени брали участь у діяльності попередньої організації.
Відповідно, термін Краківська громада може бути застосований до обох
організацій.
Проаналізовано діяльність представників українського національного
руху з популяризації та розширення сфери вжитку української мови. Ця
діяльність полягала передусім у створенні словників та граматик, розробці
норм правопису, перекладанні українською богослужебної літератури.
Розглядається мовознавча діяльність наукових товариств Просвіта, Наукового
товариства імені Шевченка, Південно-Західного відділу Російського
географічного товариства тощо. Особливу увагу приділено висвітленню ролі
постаті Тараса Шевченка як одного з національних символів. Зазначено, що ідеї
Т. Шевченка, втілені у його творчості, об’єднували усі соціальні прошарки
українського суспільства та усі території, на яких була поширена українська
мова. Члени українських Громад популяризували вірші Шевченка серед
малоосвічених прошарків населення за допомогою театральних вистав та
друкування доступних книжок. У третьому підрозділі висвітлено погляди
відомих українських громадських діячів, науковців та письменників на мовне
питання.
П’ятий розділ дисертації характеризує демографічний та соціальний
виміри української мови та ідентичності. Проаналізовано мовний склад
населення України на рубежі ХІХ-ХХ ст. Наприкінці ХІХ ст. українці складали
другу за чисельністю етномовну групу населення Російської імперії, а
українська мова була рідною для кожного шостого її мешканця. Носії
української мови складали більшість населення території, яка нині входить до
складу України. При цьому, навіть на початку ХХ ст. переважна більшість
українськомовного населення проживала у сільській місцевості. Водночас,
автор підкреслює, що українці складали другу за чисельністю групу міського
населення (31,32%). Носії української мови переважали у 72 зі 137 міських
поселень, хоча у найбільших містах України перевагу мали носії російської. 6
Між 1870 та 1897 рр. чисельність тих міських мешканців, які називали
українську своєю рідною мовою, суттєво скоротилася.
У той час, як російська мова, завдяки своєму офіційному статусу
домінувала у сфері освіти, науки, в судах, періодиці тощо, українська
здебільшого вважалася мовою низького престижу, яка була поширена
переважно серед неосвіченого селянства. Відповідно, національно свідомі
українські інтелектуали намагалися якомога ширше використовувати
українську мову у повсякденному спілкуванні. На матеріалі джерел особового
походження проаналізовано особливості використання української мови у
родинах Драгоманових, Житецьких, Лисенків, Косачів, Самійленків,
Старицьких та інших, причетних до українського національного руху.
Зазначено, що усі представники цих родин більшою або меншою мірою були
двомовними. Якщо для одних представників інтелігенції українська мова була
рідною, інші переходили на неї у дорослому житті під впливом колег та
близьких. Автор доходить висновку, що завдяки зусиллям інтелектуалів,
соціальний престиж української мови суттєво зріс.
Всупереч поширеній думці, підкреслено, що чимало українських
підприємців та великих землевласників були глибоко залучені до процесів
укрїнського націєтворення. Деякі з них, включаючи членів родин Алчевських,
Симиренків, Милорадовичів, Ґалаґанів, Чикаленків, належали до вищих
прошарків суспільства й вкладали значні кошти у розвиток українознавчих
студій та викладання українською мовою у Російській імперії та Австро-
Угорщині. Їхня фінансова підтримка підживлювала українські наукові,
лтературні та мистецькі організації, друк українськомовних періодичних видань
тощо. Актуалізовано увагу на питанні, як державні службовці українських
губерній Росії ставилися до української мови в умовах обмежувальної політики
імперського центру. Зазначено, що це ставлення залежало передусім від
особистих переконань. Деякі чиновники, які займали високі місця в
адміністративній ієрархії, були достатньо впливовими для того, щоб посилювати, або навпаки послаблювати тиск на розвиток української мови та
культури.
Ключові слова: мовна політика, ідентичність, націєтворення, цензура,
українська мова, український національний рух, Російська імперія, Австро-
Угорщина.