Поетика підтексту в літературно-художніх системах Сходу і Заходу

Фока М. В. Поетика підтексту в літературно-художніх системах Сходу і
Заходу. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за
спеціальностями 10.01.05 – порівняльне літературознавство, 10.01.06 – теорія
літератури. – Центральноукраїнський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України,
Кропивницький, 2018; Київський національний університет імені Тараса
Шевченка Міністерства освіти і науки України, Київ, 2018.

У дисертації системно, із застосуванням компаративних принципів
досліджено особливості поетики підтексту в літературно-художніх системах
Сходу і Заходу, шляхом зіставлення вивчено функціонування підтексту в
літературі та інших видах мистецтва (ораторському мистецтві, театрі, кіно,
живописі й музиці).
Уперше в українському літературознавстві створена теорія підтексту як
джерела художньої енергії. Проаналізовано та систематизовано наявні дефініції
підтексту з метою поглибити уявлення про його природу. Визначено, що
підтекст – це прихований смисл художнього твору, який свідомо чи підсвідомо
вибудовується автором і відтворюється читачем у процесі сприймання
художнього тексту.
Розроблено методологічні принципи аналізу підтексту в літературно-
художньому творі. Оскільки підтекстові смислові плани автор зазвичай будує з
використанням системи різноманітних прийомів, то визначення функцій цих
прийомів, моделювання їхнього впливу на реципієнта дає змогу розкрити
приховану художню інформацію. З огляду на це ефективною методологією
аналізу поетики підтексту є системний підхід, завдяки якому стає можливим
визначити прийоми, покликані створювати приховані художні смисли.
Методологія рецептивної поетики, основним принципом якої є моделювання 3

процесу сприймання твору читачем, тобто моделювання функційного
навантаження прийомів створення підтексту, є органічним породженням
системного підходу.
Застосування принципів рецептивної поетики потребує повільного
прочитання художнього тексту, що дає змогу інтерпретаторові моделювати
функції прийомів, які генерують підтекстові художні смисли.
Розкрито підтекст як загальномистецьке явище і його функціонування в
різних видах мистецтва, а саме: ораторському мистецтві, театрі, кіно, живописі
й музиці. Так поглиблено уявлення про феномен підтексту як джерела
естетичної енергії. На значення сугестивного впливу слова майстри
ораторського мистецтва звернули увагу ще в античні часи, зокрема в
«Риториці» Аристотеля наголошувалося на ролі підтекстів у навіюванні певної
думки в процесі словесного впливу на слухачів. Вивчення специфіки
функціонування підтексту й дослідження інструментарію творення імпліцитних
планів у кожному із зазначених видів мистецтва, зокрема на матеріалі
постановок «нової драми» А. Чехова К. Станіславським і В. Немировичем-
Данченком, кіноповісті «Земля» О. Довженка, картини «Катерина»
Т. Шевченка, циклу творів «Добре темперований клавір» Й. С. Баха, наштовхує
на висновок, що в кожному високохудожньому творі мистецтва існує
підтекстова глибина, а сам феномен підтексту є універсальним явищем, яке має
загальномистецьке підґрунтя.
Визначено, що в східній поетиці підтекст з давніх часів є основним
художнім прийомом, а підтекстове вираження виступає головним художнім
принципом. Досліджено специфіку поетики підтексту в літературно-художній
системі Сходу шляхом аналізу літературних явищ (творів), у яких
функціональність підтексту має особливий прояв. Так, проаналізовано
функціонування підтексту в перській літературі на прикладі рубаї Омара
Хайяма, що мають приховані смисли, декодування яких відзначається
різноманіттям інтерпретацій. Наприклад, образ вина у творчості поета можна 4

тлумачити з гедоністичних позицій, де вино стає засобом насолоди й утіхи, або
містичних, де воно символізує духовні переживання суфіїв.
Розглянуто ключові категорії санскритської поетики раса (естетична
емоція) на матеріалі трактату Бгарати «Натьяшастра», дгвані (імпліцитний
смисл) на матеріалі трактату Анандавардгани «Дгван’ялока», а також раса-
дгвані (навіювання естетичної емоції прихованим смислом) на матеріалі
трактату Абгінаваґупти «Дгван’ялокалочана», що засвідчують виключну
важливість підтекстових смислів у словесному мистецтві.
Надзвичайною підтекстовістю характеризується китайська література,
особливо класична китайська поезія. Один зі способів творення другого
змістового плану – використання символів і знаків, які є носіями певних
смислів. Так, змальований у «Ши цзіні» світ флори й фауни слугує не лише для
називання та опису квітів і тварин, але й посилює інформативність та
настроєвість творів шляхом використання відомих архетипних значень того чи
того образу. Окрім того, за поетичними образами часто проступають релігійні
мотиви: у пейзажній ліриці Ван Вея за живописними й мальовничими
словесними картинами криються чань-буддійські теми, а в поезії вина Лі Бо –
даоські.
Винятковою імпліцитністю відзначається японська література, зокрема
хайку, у кількох поетичних рядках якого закодовано цілісну картину, глибокий
зміст або філософську думку, що домислюються читачем. Наприклад,
глибокими підтекстами насичені твори Мацуо Басьо, де влучно дібраний образ
породжує низку асоціацій, наповнених різноманітними настроями й
відчуттями, дзен-буддійськими мотивами, що навіюються реципієнтам.
У контексті західного розуміння підтексту знаковим є принцип айсберга
Е. Гемінґвея, особливість якого полягає в тому, що головна ідея чи думка
приховується в імпліцитній частині. В оповіданні «Гори як білі слони» кожне
вжите слово та кожна змальована деталь моделюють складну психологічну
ситуацію в стосунках чоловіка з жінкою, яка стоїть перед вибором перервати
вагітність або зберегти дитину. Перед читачем постають загальнолюдські 5

проблеми щастя, сімейного затишку й дітей, крізь призму яких поступово
проступають специфічні проблеми «втраченого покоління» –
непристосованості до реального життя, страждання від болю, завданого
минулим, і страху перед невизначеним майбутнім.
Західні митці не лише створювали власні поетикальні підтекстові
прийоми, як-от Е. Гемінґвей, але й зверталися до східних джерел, як-от
Дж. Д. Селінджер, чиї твори написані за законами санскритської поетики, за
теорією раса-дгвані. Наприклад, кожен твір збірки «Дев’ять оповідань» містить
одне головне почуття, точніше, расу, що поступово навіюється читачеві,
зокрема в оповіданні «Вуста чарівні та зелені очі» постає раса огида, яка
розпалюється на тлі теми подружньої зради.
Звернення до індійських і китайських учень та філософських і релігійних
концепцій Заходу дає змогу декодувати символічний план «індійської» повісті
Г. Гессе «Сіддгартга», крізь призму якого бачимо становлення цілісної
особистості та формування справжніх життєвих цінностей, що зводяться до
любові.
Загальнолюдськими цінностями сповнена повість-казка А. де Сент-
Екзюпері «Маленький принц». На імпліцитному рівні у творі розкривається
життєва філософія письменника, що допомагає читачам зрозуміти основні
моральні принципи автора, серед яких: уміння виокремлювати важливе й
слідувати йому, цінувати дружбу та любов, нести відповідальність за себе й за
іншу людину, бути добрим і небайдужим тощо. На цьому тлі особливе місце
посідає здатність зберегти дитинну чистоту душі, яка відкрита світу та
сповнена істинним.
Уповні осягнути підтексти у творах західних митців можна лише з
урахуванням особливостей західного світобачення й світовідчуття. Так, магічну
реальність письменників Латинської Америки, де реальне й ірреальне, правдиве
та уявне, дійсне й фантастичне тісно переплетені, а межі між ними практично
стерті, осмислюємо через глибоке усвідомлення специфіки вірування,
мислення, світобачення та культури відповідних народів. Наприклад, магія 6

(диво) стає необхідною складовою латинської культури, у неї щиро вірять
письменники, а згодом починають вірити й читачі. Феномен дива, точніше, віра
в магічне в житті виступає головним підтекстовим смислом творів
Ґ. Ґарсіа Маркеса, зокрема оповідань «Стариган із крилами» і «Я наймаюся
бачити сни».
«Другого прочитання» потребують також українські химерні твори, де
аналогійно до творів магічного реалізму за фантастичним проступають глибокі
філософські смисли. В. Шевчук є одним з найяскравіших представників
химерного напряму у вітчизняному мистецтві. Письменник майстерно
вибудовує підтекстові плани, декодування яких дає змогу набагато глибше
осмислити його твори. Зокрема, в оповіданні «Жінка-змія» жінка виступає
демонічною й деструктивною істотою для чоловіків, що на рівні підтексту
передається образом змії, яка для українського реципієнта пов’язана з
негативною конотацією. Згодом це уявлення увиразнюється алюзією,
пов’язаною з легендою про змієногу діву, яка хитрістю підкорює Геракла. Тож
прообразна паралель акцентує на темі жіночої демонічності, що набуває
особливої масштабності у творчості В. Шевчука.
Вивчення поетики підтексту в літературно-художніх системах Сходу і
Заходу на матеріалі найбільш показових і знакових творів, які відзначаються
імпліцитними смислами, дає змогу дійти висновку, що засоби й способи
творення підтекстового плану є, по суті, тотожними. Проте значення й
наповнення феномену підтексту різниться в східній і західній літературах. З
давніх часів підтекст для східних митців є основним виражальним засобом, він
ретельно продумується, його смислове наповнення часто не можна описати
словами, бо, відповідно до основних світоглядних позицій Сходу, істина не
може бути висловленою, читач спроможний її лише відчути; тож шлях до
пізнання істини інтуїтивний, вимагає сконцентрованого, навіть медитативного
стану. Своєю чергою, для західної літератури підтекстове вираження зазвичай
має епізодичний характер; підтекст здебільшого добре продумується
письменниками, тож і пізнання імпліцитного смислу відзначається більшою 7

логічністю та раціональністю, а істина може бути висловленою, не тільки
відчутою.
Згадані вище нюанси зіставної характеристики не стільки протиставляють
Схід Заходу, скільки утворюють загальну картину літератури, де розгляд
східної допомагає зрозуміти західну, а вивчення західної – осягнути східну. До
того ж так пізнається неповторність кожної з літератур. У дихотомічному
зіставленні Схід – Захід виявляється найважливіше: універсальність літератури,
бо насправді загальнолюдські цінності, які часто закладають письменники в
підтекстовий план, є суголосними для різних народів і епох.
Ключові слова: підтекст, поетика, художня енергія, рецептивна
поетика, системний підхід, повільне читання, художнє мислення, Схід, Захід.