Міжправославний конфлікт в Україні: витоки, перебіг, перспективи подолання

АНОТАЦІЯ
Заремба Є. М. Міжправославний конфлікт в Україні: витоки, перебіг, перспективи
подолання. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Національний педагогічний університет
імені М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України, Київ, 2018.
Дисертація присвячена філософсько-релігієзнавчому аналізу міжправославного
конфлікту в Україні як комплексного явища, що сформувалося і постало як наслідок
суспільно-політичних протиріч у житті новітньої України та результат дії чинників
релігійної геополітики, що лягли в основу конструювання та ескалації цього
конфлікту, а також пошуку шляхів відновлення єдності православних в Україні та
утворення єдиної Помісної Православної Церкви як ключового питання у розвитку
релігійно-церковного середовища країни та повноцінної реалізації українським
православ’ям своїх соціальних та світоглядних функцій.
Об'єктом дисертаційного дослідження є інституційна статусність православних
в Україні та її трансформації під дією комплексу суспільно-політичних змін у нашій
державі, що визначають геополітичні розв`язки актуальних державних проблем.
Вперше досліджено міжправославний конфлікт в Україні як комплексне явище,
що стало наслідком розпаду колишнього СРСР, утворення нових незалежних держав,
що потягло за собою появу відцентрових сил у РПЦ, яка виконувала і виконує роль
інтегратора колишнього російського та радянського імперського простору.
Відзначено, що неоднозначність оцінок громадянами України зазначених змін
геополітичної реальності жорстко корелюються із позицією православних віруючих
щодо їхньої інституційної приналежності.
Встановлено, що кризові явища в українському православ`ї мають чітко
виражені регіональні особливості, що проявилися у підтримці частиною віруючих і
місцевими політичними елітами проукраїнської моделі розв`язання кризи чи в
обстоюванні ними проросійського вектору розвитку України і зберіганні єдності
православних українців із Московською патріархією з частковим послабленням 3



диктату цього духовно-релігійного центру в Україні й утворенні тут митрополичого
округу, що має оманливу офіційну назву «Українська Православна Церква».
Обґрунтовано, що початок і динаміку змін у православному середовищі
України визначив вихід із підпілля і легалізація Української Греко-Католицької
Церкви. Саме її поява на конфесійній карті нашої країни змусила православних
західних та центральних областей України позиціонувати себе як православних, які
не бажають належати до складу РПЦ, а прагнуть до інституційної самовизначеності.
Згодом ці настрої розповсюдилися на територію усієї країни, включно з Кримом,
півднем та східними регіонами України.
Доведено, що провідну роль у підтримці конфліктогенності православного
церковного середовища в Україні відігравала і відіграє керівна верхівка РПЦ, що нині
солідаризувалася з російським політичним істеблішментом і підтримує його за
рахунок продукування штучних сакральних конструктів, які покликані
виправдовувати ідею багатополярного облаштування світу, одним з полюсів якого
російське політичне керівництво та священноначалля РПЦ бачить Росію. З цією
метою культурно-цивілізаційні особливості Росії абсолютизуються та
протиставляються Заходу, а Росія виступає як центр «російського світу» й основна
потуга і центр світового православ`я та один із лідерів усього християнського світу.
Результатом такого поєднання зусиль російської правлячої політичної еліти та
верхівки РПЦ стало творення в Росії нового теократичного режиму, в якому церква
бачить себе частиною державного апарату, що забезпечує сакральну легітимізацію
діям влади.
Показано безперервність спекулятивних богословських поглядів РПЦ щодо
сакральних засад російського реваншизму та імперіалізму. В основу такої політичної
теології у різний час поклалися такі ідеї: єдиного походження східних слов`ян;
нерозривної єдності російського, українського та білоруського етносів, об`єднаних
Володимировим хрещенням; єдиної канонічної території, що нібито об`єднає три
східнослов’янські країни та інші держави, що утворилися на теренах колишнього
СНД, особливо таких як Молдова та Казахстан. Вершиною сакральної легітимізації
російського націоналізму та реваншизму став концепт «руського світу», який 4



розглядається верхівкою РПЦ як актуалізація й інтеграція величезного простору
функціонування російського мовно-культурного середовища, традицій, архетипів
релігійного, політичного та суспільного життя. Нав’язливо агресивний солідаризм,
що його проявляє РПЦ до православних сусідніх держав, заперечує їхнє право на
самостійне облаштування релігійного життя і є формою посягання на їхню політичну
незалежність і державний суверенітет, а у богословському сенсі нівелює
фундаментальні права людини на свободу вибору та самовизначення окремої
особистості та цілих націй і народностей.
Виявлено, що українські богослови пов’язують перспективи православ’я в
Україні з актуалізацією уявлень про київське православ’я як особливий
цивілізаційний феномен, що відрізняється від російського православ’я. Активно
осмислюється досвід подолання церковних розділень у Болгарії, співіснування двох
православних юрисдикцій в Естонії, подвійного підпорядкування північних єпархій у
Греції. Все більше теологів вважають, що потрібно релятивізувати значення
церковних структур, абсолютизуючи значення окремої громади або єпископії. У
межах цієї теології Церква є мережею релігійних громад, поєднаних самою
комунікацією між громадами (єпархіями), а не церковними структурами. Такі
богословські концепції розвивають еклезіологію Миколи Афанасьєва та митрополита
Іоанна Зізіуласа, але вже у межах постмодерного теологічного дискурсу.
Обґрунтовано, що розв`язання міжправославних протиріч в Україні та
доконечне визначення зовнішнього вектору її розвитку взаємопов`язані між собою і
є геополітичною проблемою, де євроатлантичні прагнення України солідаризуються
з діяльністю Вселенської патріархії, а проросійські тенденції всебічно підтримуються
Руською Православною Церквою. Зона впливу останньої неухильно скорочується,
про що свідчать рішення недавнього Всеправославного собору, в якому РПЦ
відмовилася взяти участь.
Проаналізовано, що єдиним шляхом розв`язання кризи в українському
православ`ї, а відтак і нормалізації розвитку усього релігійного середовища нашої
країни є об`єднання усіх православних віруючих у межах єдиної Помісної
Православної Церкви в Україні. Її становлення може стати реальністю лише у 5



випадку об`єднання свідомих ініціатив віруючих, громадянського суспільства,
Української держави і Вселенського православ`я та забезпечення цим зусиллям
поступального й дієвого характеру.
Уточнено основні етапи перебігу внутрішньоправославного конфлікту в Україні
та рівень продуктивності зусиль Церкви, суспільства і держави, спрямованих на його
розв`язання та становлення в нашій державі єдиної Помісної Православної Церкви.
Криза в українському православ`ї розглянута як одна з ключових проблем української
внутрішньої та зовнішньої політики, а також центральне завдання державного органу
в справах релігій, предмет суттєвого вектору діяльності Міністерства закордонних
справ України, Міністерства інформаційної політики України та місцевих органів
виконавчої влади. Описано способи протистояння проникненню в Україну та
розвінчування політизованого релігійного дискурсу як складової російського
націоналізму та імперіалізму. Важливою складовою цієї роботи є система світської та
духовної освіти, зусилля українських православних богословів, організація
відповідної інформаційно-пропагандиської діяльності у суспільстві, розвінчування
ідеї «широкої автономії» Української Православної Церкви, правильна організація
капеланської роботи в армії та інших силових структурах України.
Набуло подальшого розвитку дослідження взаємозалежності церкви та інших
суспільних інститутів у процесі розв`язання суспільнозначущих проблем, до яких
належить і проблема регулювання інституційного статусу релігійних організацій та
забезпечення суб`єктності українських церков і релігійних організацій у міжнародних
релігійних організаціях й екуменічному русі. Згадані зусилля розцінюються як дієве
внутрішнє зміцнення Української держави та її геополітичного впливу на
міжнародній арені.
Висновки і теоретичні твердження, обґрунтовані в дисертаційному
дослідженні, сприяють глибшому розумінню міжправославного конфлікту в Україні
як центральної проблеми розвитку релігійного життя в країні, виявленню формули і
засобів розв`язання проблеми об`єднання православних і побудови єдиної Помісної
Православної Церкви, що має велике теоретичне значення для розв`язання
актуальних проблем розвитку релігійного середовища в нашій державі,


удосконалення суспільно-церковних та державно-церковних відносин і може
слугувати основою для подальших наукових розробок та практичних рекомендацій.
Ключові слова: церковна громада, патріархат, автокефальна церква, канони,
еклезіологія, автономна Церква, помісна Церква.