Жанрові особливості української фантастики кінця ХХ – початку ХХІ століття

Хороб С.С. Жанрові особливості української фантастики кінця ХХ –
початку ХХІ століття. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.01 «Українська література» (014.01 – Українська мова і
література). – ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені
В.Стефаника». Тернопільський національний педагогічний університет імені
Володимира Гнатюка, Міністерство освіти і науки України, Тернопіль, 2017.

У дисертації досліджено жанрові особливості української фантастики
кінця ХХ – початку ХХІ століття. З цією метою використано і систематизовано
теоретико-методологічні підходи вітчизняних та зарубіжних літературознавців у
вивченні ідейно-естетичних явищ літературної фантастики, визначено
співвіднесеність понять фантастика і фантастичне з художньою умовністю,
окреслено специфіку фантастики як літературного концепту, виявлено
особливості класифікації жанрів фантастики, запропоновано власне трактування
фантастики як типу літературної творчості і дефініювання її жанроутворень. При
цьому у дисертації широко використовуються положення і висновки як
теоретико-методологічного, так і історико-літературного характеру, що опри
явлені у фахових виданнях таких дослідників, як Цв. Тодоров, С. Лем,
А. Згожельський, О. Ковтун, М. Фрумкін, Т. Чернишова, Є. Тамарченко,
А. Нямцу, Г. Сабат, Г. Сиваченко, О. Леоненко, С. Олійник, Л. Скорина,
О. Стужук, В. Державин та ін.. На їх основі зроблено власні спостереження та
відкриття щодо розвитку української літературної фантастки на зламі століть,
визначено домінуючі на сьогодні її жанроутворення.
У практичних розділах дисертаційного дослідження обґрунтовано й
проаналізовано жанрові різновиди сучасної української фантастичної прози на
основі творів Даніели Андруш, Т. Антиповича, Володимира Арєнєва,
О. Бердника, Марини та Сергія Дяченків, В. Єшкілєва, Я. Мельника,
Вікт. Савченка, Г. Пагутяк, Ю. Щербака. Доведено, що в системі форм 3

фантастки, попри те, що найбільш послідовними у творчості сучасних
українських письменників й далі залишаються жанри фентезі та наукової
фантастики, все ж спостерігається ще одна форма цього метажанру – власне
фантастика. І творчість українських прозаїків переконує в тому, що вони, ці
жанроутовення, становлять все ж продуктивний пласт нинішньої вітчизняної
літературно-художньої фантастики.
Водночас у дисертації, зокрема у двох практичних розділах, з’ясовано
взаємозв’язок традиції і новаторства в українській фантастичній прозі. З цією
метою дотично залучено до розгляду епічні тексти В. Винниченка, Ю. Смолича,
В. Бережного, О. Бердника, М. Руденка, Вал. Шевчука, Н. Щерби та інших
авторів, а також творців зарубіжної літературної фантастика – Ж. Верна,
Г. Веллса, С. Лема, Дж. Орвела, Г. Петровича, Дж. Толкіна, О. Хакслі, К. Чапека
та ін. У такий спосіб матеріал дисертації, її основні положення, висновки та
концепційні засади знаходяться в контексті розвитку як української, так і
зарубіжної, принаймні загальноєвропейської літературно-художньої
фантастики.
Таке панорамне бачення проблеми дало підстави розглядати в дисертації
тенденції жанрового взаємопроникнення, у результаті чого осмислено такі
форми в сучасній українській фантастичній літературі, як утопія й антиутопія.
На обширному матеріалі сучасної фантастики аргументовано доведено
приналежність цих жанрів до системи жанроутовень саме фантастики як
повноцінних форм. За всієї дискусійності такого підходу до визначення утопії та
антиутопії жанрами фантастики переконливою тут виступає позиція вивчення
цих формостуктур з погляду жанрового взаємопроникнення, наприклад,
елементів власне фантастики чи наукової фантастики у художню тканину утопії
або антиутопії. Такі міркування не визначаються лише фантастичними
елементами чи відповідним колоритом, а береться до уваги цілковито
своєрідний тип художнього мислення, а якому фантастичне залежить не тільки
від змістового наповнення твору, а передовсім від його трансформації
реципієнтом. Скажімо, як антиутопія в контексті жанрового прогнозування ряду 4

українських авторів кінця ХХ – початку ХХІ століття.
У дисертаційному дослідженні чітко окреслено ознаки конкретних
жанрових форм (власне фантастики, фентезі, наукової фантастики, утопії й
антиутопії) сучасної української літературної фантастики. При цьому
аргументується це особливостями поетики цього метажанру. В текстах, що
піддавалися зусібічному аналізу у двох практичних розділах, виявлено органічну
пов’язаність фентезі з міфологією, фольклором, власне фантастики з
психоаналітикою та явищами сакрального, наукової фантастики, утопії й
антиутопії з науковими, релігійними чи політичними концепціями.
Результати дисертаційного дослідження векторів жанроутворень сучасної
української фантастики дають підстави до аргументації і доводів таких
висновків :
1. Осмисливши наукові праці зарубіжних і вітчизняних учених, приходимо до
висновку, що центральним у творах з художньою умовністю є поняття
“фантастики” та “фантастичного”. Останнє виступає як особливий тип
мислення-відчуття та художнього бачення, уведеного в літературознавчий
обіг французьким науковцем Ц. Тодоровим. Виправдано, що літературна
фантастика в художній практиці реалізується в двох іпостасях: фантастика як
прийом (у вигляді складової, елемента, деталі) у нефантастичних текстах та
фантастика як концепт (як основний тематичний і жанротвірний чинник
твору).
2. Проаналізувавши різні підходи до жанрової класифікації та художню
практику кінця ХХ – початку ХХІ століття, дотримуємося виокремлених
ученими трьох магістральних жанрів – власне фантастики, наукової
фантастики та фентезі. Та, враховуючи тенденцію до взаємопроникнення
жанрів, їх гібридизацію, відносимо утопію та антиутопію до тих явищ, які
розвиваються сьогодні вже в руслі фантастики.
3. Пропонуючи власне визначення фантастики, ми опираємося на вже існуючі
та враховуємо міркування науковців про жанр і метажанр (І. Денисюка,
Ю. Коваліва, Н. Копистянської, А. Нямцу, О. Стужук, Ц. Тодорова). Тож 5

фантастика як літературознавче поняття – це динамічний метажанр із чіткою
домінантою “фантастичного” (незвичайного, ірреального, таємничого,
чудесного, умовного), що віддзеркалює через взаємодію змісту й форми
людські й суспільні проблеми, які б часопростори не відображалися
письменниками, та героїв-персонажів (реально-віртуальних, міфологічних,
історичних, казкових, уявних), взаємозумовлених засобами і прийомами
моделювання незвичного світу та компонентами ідіостилю.
4. Особливістю жанру власне фантастики, або так званої “чистої фантастики” є
його функція порушувати норми реальності, викликаючи вагання і в читача, і
в персонажів твору. Головними теоретиками цього жанру вважаємо
французького структураліста Ц. Тодорова та українського дослідника з
еміграції В. Державина. Прикладами цього підвиду в сучасному красному
письменстві є роман “Печера” Марини та Сергія Дяченків та збірка малої
прози Я. Мельника “Чому я не втомлююся жити”. У творах цих
письменників найбільше відчувається художня умовність, тобто
фантастичність як головна їх ознака.Та попри це, вагаючись між
реальним/нереальним, можливим/неймовірним, урешті-решт
читач/персонаж приймає “правила гри” письменників. Така позалітературна
риса необхідна, бо є однією з жанровизначальних у цьому різновиді
фантастики.
5. Рамки науки не дозволяють втілити всі прагнення та можливості
технічного/природознавчого інтелекту, тому вчені вдаються до художної
творчості. Сучасна наукова фантастика представлена творами Вікт. Савченка
“З того світу – інкогніто”, “Під знаком цвіркуна” та В. Єшкілєва “Тінь
попередника”. І в автора-науковця, і в письменника-гуманітарія основою є
раціонально-фантастична концепція, гармонізація наукового та художнього
дискурсів. Звернено увагу на вміння авторів створювати сюжетно-фабульні
колізії зі здатністю психологізувати думки та розмисли головних героїв (у
Вікт. Савченка). Відзначено спрямованість до інтелектуального аналізу та
ілюзію достовірності змодельованої реальності, відповідну атрибутику. 6

6. Осмислюючи фентезійні романи Марини та Сергія Дяченків та Володимира
Арєнєва, відзначаємо їх пов’язаність із міфологією (“Дика енергія. Лана”,
“Ритуал”), фольклором, історією (“Бісова душа, або Заклятий скарб”), з
приматом ритуалу над міфом (“Ритуал”). Наявні ірраціональні мотиви
чарівництва, магії, що пов’язуються також і з реалістичним способом
оповіді; можливі свої мотивування; наявна бінарна етична опозиція “добро –
зло”, а також такі “фабульні складники (за Д. Толкіним), як втеча та розрада.
7. З опорою на художній досвід сучасної фантастичної літератури та основні
положення рецептивної естетики, доведено, що утопія/антиутопія
розвивається в рамках фантастичного метажанру. Відзначено, що головним
критерієм в утопії є відповідна ідея, що базується на досягненнях науки і
техніки (“Серце Всесвіту” О. Бердника), духовно-моральних максимах
(“Синглет Хігса” Даніели Андруш) та фантастичному вимислі (“Писар
Східних Воріт Притулку” Г. Пагутяк). Усі особливості відбито насамперед
на хронотопному зрізі. При аналізі антиутопії взято до уваги приклад
фантастики як концепту (“Хронос” Т. Антиповича) та фантастики як
прийому (романи Ю. Щербака).
Здобуті результати сприятимуть подальшому вивченню розвитку
теоретико-методологічного інструментарію в аналізі творів фантастичної
літератури. Висновки роботи стимулюватимуть подальше дослідження
літературних жанрів, зокрема функціонування нових жанрових модифікацій у
прозі українських письменників-фантастів кінця ХХ – початку ХХІ століть.