Наративні стратегії містичного у художньому творі (на матеріалі прози В. Шевчука, Г. Пагутяк, В. Даниленка)

Вещикова О. С. Наративні стратегії містичного у художньому творі (на
матеріалі прози В. Шевчука, Г. Пагутяк, В. Даниленка). – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 10.01.06 «Теорія літератури» (035 –
Філологія). – Запорізький державний медичний університет; Чорноморський
національний університет імені Петра Могили, Миколаїв, 2017.
Наративний поворот, що відбувся в гуманітаристиці протягом останніх
десятиліть, зумовив пошук нових підходів до теоретичного осмислення
категорії наративної стратегії та її складників. У дисертації досліджено поняття
наративної стратегії в контексті сучасних наратологічних концепцій, уточнено
його сутність і складники. Релевантним для аналізу оповідної стратегії є
розгляд її як стадіального процесу з урахуванням аспекту читацької рецепції
творів із містичним модусом.
У рамках обраного телеологічного підходу до розуміння наративної
стратегії, що передбачає наявність авторської мети (інтенції), також
виокремлено такі її ознаки, як процедурність творчості, її системний і
вибірковий характер, наявність засобів для досягнення необхідного ефекту,
врахування особливостей об’єкта нарації.
Вироблено власну дефініцію наративної стратегії: це процес вибору й
комбінування способів і прийомів організації оповіді, спрямований на
досягнення певного художнього ефекту (авторська інтенція) й базований на
уявленнях автора про читача його творів та про особливості читацької рецепції
тексту.
Щодо «зразкового» читача творів, що становлять матеріал дисертації,
обов’язковою є обізнаність із літературним і культурним контекстом
художнього твору, бажаними – розвинутий інтелект та ерудиція. 3
Проаналізовано феномен містики в контексті наукового дискурсу ХІХ –
початку ХХІ ст. і наявні дефініції містичного в художньому творі. Поняттям
«містичне» окреслено втілений у творі за допомогою системи виражально-
зображальних засобів надчуттєвий досвід пасивного пізнання людиною
таємного, надприродного й можливості спілкування з ним.
На понятті досвідченості, введеному до наратологічного обігу
М. Флудернік, ґрунтується інтертекстуальна наративна стратегія, що
спирається на співвідношення досвіду наратора (персонажа) і досвіду
реципієнта. Узагальнено теоретичні розробки сучасних літературознавців з
проблем міжтекстової взаємодії, введено до наукового обігу термін
«інтермедіатема», висвітлено вплив інтертекстем та інтермедіатем на читацьке
сприймання тексту і розкрито їхні функційні особливості у творах В. Шевчука,
Г. Пагутяк і В. Даниленка. Враховуючи когнітивну компетенцію уявного
читача, автор маніпулює читацькою рецепцією через конкретні текстові
сигнали. Включення інтертекстем та інтермедіатем порушує лінійність
сприймання тексту, пропонуючи новий спосіб прочитання. Рецепція
інтертекстуального відсилання створює альтернативу: можна продовжити
читання, не виокремлюючи включення від тексту, або перервати сприймання,
звернутися до претексту й інтерпретувати фрагмент відповідно до джерела й
авторської інтенції.
Ця стратегія має потужний потенціал, ступінь якого залежить від
маркованості інтертекстем: експліцитно марковані інтертекстеми та
інтермедіатеми (особливо такий їхній різновид, як цитатність) обов’язково
привернуть увагу реципієнта, а от впливовий потенціал імпліцитних є
потужнішим, оскільки читач отримує задоволення від власної проникливості.
Використання саме інтертекстуальної наративної стратегії найбільше потребує
для успішної реалізації «зразкового» читача з належним рівнем літературної
ерудиції, здатного виявити інтертекстеми (особливо імпліцитні), мати уявлення
про претекст і адекватно інтерпретувати авторську установку. Окремо виділено
автоінтертекстуальність, що має значний сугестивний потенціал і слугує 4
засобом виявлення «свого» читача. У більшості проаналізованих творів
виявлено велику кількість інтертекстем та інтермедіатем, що доводить
продуктивність цієї наративної стратегії творення містичного. Переважно
нараторами обрано прецедентні тексти, закорінені у свідомість реципієнта як
культурні коди, – широковідомі міфи, тексти Біблії, твори Данте, В. Шекспіра,
Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Булгакова, Г. Квітки-Основ’яненка, що посилює
ефект від навіювання читачеві містичного настрою внаслідок упізнаваності.
Проаналізовано засоби навіювання читацьких вагань щодо характеру
подій твору, розглянуто феномен ненадійної нарації і досліджено способи його
експлікації на обраному матеріалі. Наративна репрезентація містичного досвіду
як художньої події, зважаючи на його іманентні характеристики, претендує на
високий ступінь неймовірності, що залежить від мети наратора та рецепції
читача. Неймовірність подій реалізується зокрема через вагання в оцінці
їхнього характеру реципієнтом. Одним із найважливіших складників у
наративній стратегії провокування читацького вагання у творах із елементами
фантастики є введення ненадійного оповідача. У творах проаналізованих
авторів читацька підозра в «одержимості», «нечесності» або «наївності»
наратора найчастіше виникає у тих випадках, коли оповідач є першоособовим.
Натяками на ненадійність наратора є такі індиціальні знаки автора: вказівка на
вік персонажа, на його одержимість певними ідеями, обмеженість фокалізації,
явні суперечності між словами і вчинками персонажа, презентація подій з
різних точок зору, сумніви самого наратора у власній когнітивній компетенції,
авторські коментарі.
Мета цієї стратегії у проаналізованому матеріалі зазвичай однакова:
змусити читача сумніватися в можливості наратованих подій у позатекстовій
дійсності, а от види та функції ненадійних гомодієгетичних нараторів різняться.
Виявлення ненадійної нарації, з’ясування природи її творення та її художніх
функцій є важливою умовою адекватної інтерпретації художнього твору.
Систематизовано науковий дискурс явища пролепсису в структурі
художнього наративу, з’ясовано потенціал пролепсису в межах наративної стратегії творення містичного в літературному творі. Зміна одних подій іншими
в часі (темпоральність) є однією з найбільш виразних ознак наративу.
Наративна стратегія використання пролепсису реалізується в темпоральній
організації літературного твору й пов’язана з особливим суб’єктивним
відчуттям часу людиною, яка отримала містичний досвід. Це зумовлює
трансформацію звичного плину часу, втрату логічного причинно-наслідкового
зв’язку подій. Запропоновано такі критерії для класифікації пролепсису: за
об’єктністю; за типом наратора, який надає інформацію; за реалізованістю
передбачення; за повнотою; за каналом рецепції. Зазначені критерії здатні
суттєво вплинути на рецепцію конкретного передбачення читачем.
Найпродуктивнішим у проаналізованих творах виявився візуальний тип
пролепсису: сновидіння й видіння. Значна кількість символів, знаків, що в
сконденсованому вигляді містяться у сновидінні, надає змогу авторові твору
широко використовувати функційний потенціал такого художнього засобу,
реалізувати намічені наративні стратегії, зокрема і пролептичну. До функцій
пролепсису зараховано такі: структурно-композиційна (основа для зав’язки або
розвитку сюжету твору); компенсаційна; функція характеристики образу
сновидця. Провідною функцією пролепсису в містичній прозі є зміщення
часових площин, відчуття майбутнього в теперішньому, отримання інформації
з іншого часу надприродним шляхом.
Виокремлені наративні стратегії творення містичного, як-от залучення
інтертекстуальності й інтермедіальності, провокація читацького вагання щодо
інтерпретації подій та використання пролепсису, об’єднані спільною метою, не
існують ізольовано в межах одного художнього твору, а перебувають у
взаємозв’язку, тим самим забезпечуючи цілісність сприймання твору читачем.
Ключові слова: наративна стратегія, містичне, читацьке сприймання,
інтертекстуальність, інтермедіальність, ненадійна нарація, пролепсис.