Микола Зеров як критик та теоретик перекладу

Бриська О. Я. Микола Зеров як критик та теоретик перекладу. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.02.16 «Перекладознавство». – Львівський національний університет
імені Івана Франка. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Львів – Київ, 2017.
Дисертацію присвячено дослідженню усього доступного на сьогодні
друкованого і недрукованого науково-критичного доробку М. Зерова, з метою
виявити головні складові його перекладознавчої концепції, історично знакової для
творення української традиції перекладу зокрема та з погляду культуротворення
загалом.
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури,
та чотирьох додатків.
Перший розділ «Переклад як культуротворення в концепції Миколи Зерова»
складається з трьох підрозділів, у яких на основі історичного та культурологічного
підходів визначено роль перекладознавчої концепції М. Зерова в українській
національній традиції, доведено відповідність і своєчасність його теоретичних
міркувань щодо якості, функціонування й рецепції перекладу та його культуротворчої
ролі.
Оскільки діяльність М. Зерова припала на період відродження української
культури, рушійними були формування поетики, традиції і переконань,
життєствердних для розвитку мови, літератури й культурної ідентичності
українського читача. Методологія дослідження перекладу у світлі культуротворення,
зокрема теорій “культурного повороту”, постколоніальної теорії перекладу та
полісистеми дають належне підґрунтя для інтерпретації доробку М. Зерова. Як було
виявлено, до ознак, що вказують на пріоритетність культуротворчої функції
перекладу в поетиці перекладача, передусім належать: 1) вибір творів світового
значення для перекладу; 2) актуальна для читача проблематика твору; 3) узгодженість
з горизонтом сподівань читача та помірне його розширення щодо віршоскладання та

3
морфології, лексики й синтаксису; 4) дотримання провідної поетики перекладу в
цільовій культурі; 5) звернення до рідковживаних та “безпідставно занедбаних”
(С. Караванський) пластів мови як альтернативних для відтворення складної для
сприйняття образності оригіналу, за латентно-асоціативним критерієм; 6) мовно-
стилістичний критерій адекватності; 7) помірне введення особливостей версифікації
оригіналу в переклад для розширення спектру засобів цільової мови; 8)
джерелоцентризм у відтворенні елементів культурно-історичної дійсності оригіналу в
перекладі.
Встановлено вплив на перекладознавчі погляди М. Зерова естетичної теорії
чеського структураліста Я. Мукаржовського, який вважав категорію краси
інтегруючим елементом естетичних та соціальних норм будь-якої культури; та
Тартуської школи семіотики, що покликається на теоретичні твердження добре
відомих М. Зерову російських науковців і перекладачів В. Брюсова й В. Іванова у
трактуванні принципів перекладу: дотримання єдності тексту у поєднанні текстових
та позатекстових ознак, відтворення домінанти в перекладі та можливої
полідомінантності тексту, метатекстового перекладу та розрізнення поетики
перекладу та поетики перекладача.
Виявлено, що М. Зеров випрацював інтегрований мовно-літературний підхід до
перекладу, за яким важливими є як особливості мов, залучених до перекладу, так і
літературної епохи творення тексту оригіналу і перекладу, індивідуальні риси манери
письма автора та перекладача.
Встановлено безпосередній зв’язок з’яви напряму неокласицизму із суспільно-
історичними умовами. Неокласичний дискурс розуміємо в широкому сенсі як такий,
що охоплює не лише оригінальну літературну діяльність, а й будь-яку іншу
діяльність, спрямовану на розбудову національної культури відповідно до
універсальних ідеалів європейського мистецтва. Доходимо висновку, що
неокласицизм – це напрям в українській культурі, що об’єднав навколо себе
літераторів та науковців, які активно зверталися до читання та перекладу класичних
авторів, переважно представників античності та класичних творів європейської

4
літератури, синтезуючи у своїй оригінальній творчості їхню манеру письма, ідейно-
образний план та тематику творів.
Головні джерела літературних та естетичних уподобань неокласиків умовно
розділяємо на: 1) український напрям, представлений українськими класичними
авторами та представниками об’єднання “Українська хата”; 2) російський напрям,
який поєднував вплив стилю та поетики російських поетів періоду Золотого та
Срібного віку, течій російського символізму та акмеїзму; ознайомлення з
перекладами ключових іншомовних праць та літературних творів, зокрема античних
авторів та поетів літературної групи Парнас російською мовою; 3) оригінальну
світову класичну літературу та науково-філософську думку.
Вагоме значення у формуванні поглядів М. Зерова мав доробок корифеїв
української літератури: Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, Лесі Українки,
І. Франка. Зокрема, характерною є тенденція до сприйняття перекладу як основи
культуротворення – розвитку національної мови й літератури через відкритість до
інших систем у світовому контексті.
Другий розділ «Основи перекладознавчої концепції М. Зерова» висвітлює
жанри та методологію критико-теоретичних та історико-літературних праць
М. Зерова, де йдеться про переклад.
Здійснено огляд праць М. Зерова з критики перекладу та виявлено їхнє вагоме
місце в доробку як основи наукових узагальнень про переклад, а отже
перекладознавчої концепції. М. Зеров розглядає критику як мистецтво інтерпретації, а
також як спосіб вплинути на якість перекладної літератури, що потрапляє до
цільового читача. Серед праць найчисельнішою групою є рецензії, написані в період
його діяльності як редактора альманаху “Книгар” та в пізніший період –
“Літературно-наукового вісника”, проте надруковані в різних літературних виданнях.
Простежуємо, що методологія критики перекладу М. Зерова відповідає методам
системного підходу до розгляду літератури. У критичних працях розрізняємо систему
культури оригіналу, цільової культури, літератури оригіналу, літератури перекладу та
твір як систему текстових параметрів. Розгляд кожної із систем вважаємо окремим

5
аспектом критики перекладу М. Зерова, що вміщує теоретичні узагальнення про
переклад і дає ключ до тлумачення його перекладознавчої концепції.
Серед критичних робіт М. Зерова розрізняємо праці для власне читача та для
фахового читача, які мають подібні функції, проте різняться своїм спрямуванням та
інструментарієм дослідження. Базовими функціями критики перекладу М. Зерова є
інтерпретативна (призначена сприяти правильному тлумаченню твору); оцінкова
(критика для власне читача оцінює переклад переважно за відповідністю нормам
мови та стилю й за ступенем читабельності, тоді як роботи для фахового читача
оцінюють підхід до вибору методу перекладу, його дотримання за головними
текстологічними характеристиками, а також простежують критерії вибору тексту для
перекладу); рецептивна функція (у працях для власне читача – фонова інформація,
яка сприяє правильному сприйняттю перекладного твору та його відповідній
інтерпретації, у працях для фахового читача – це сприйняття перекладу в діахронії та
огляд різноманітних чинників, які впливали на нього).
Перекладна література в історико-літературних працях М. Зерова висвітлена як
невід’ємний та генеруючий компонент. У цьому контексті розглядаємо
диференціацію жанрів перекладу, які М. Зеров застосовує у працях. Як історик він
зараховує до перекладної літератури зразки епігонства, перекази, переспіви та інші
переробки і подає періодизацію на основі жанрів перекладної літератури, що
переважали в ту чи іншу епоху: травестія, травестія-переклад, переспів та власне
переклад, а отже виявляємо критерії розрізнення жанрів перекладу в історичній
перспективі: 1) жанрово-стилістична домінанта – відповідність стилю мови оригіналу
та його жанровим особливостям (тон, ритмо-мелодика твору); 2) лінгвостилістичні
елементи – відтворення художньо-естетичного апарату (тропи та фігури, система
образів); 3) лінгвокультурні елементи тексту оригіналу – інтерпретація історико-
культурної канви в жанрі; 4) смислова домінанта – смислова відповідність.
До напрацювань з методології та методики перекладу М. Зерова відносимо
тлумачення провідних перекладознавчих категорій, де переклад висвітлюється у двох
значеннях: як процес перекладання та як наслідок процесу перекладання. У наукових
статтях М. Зерова виявляємо рекомендації та настанови щодо процесу перекладу, які

6
можемо розділити за двома етапами роботи з іншомовним текстом: декодування
іншомовного тексту (з урахуванням текстових та позатекстових особливостей);
2) кодування отриманої інформації для створення цільового тексту.
Етап декодування є процесом цілісного прочитання для визначення
інваріантних і варіантних особливостей першотвору на основі дослідження системи
культури оригіналу та системи літератури оригіналу. М. Зеров наголошує на
сприйнятті твору як цілості, а вже згодом рекомендує з’ясовувати його інваріантні та
варіантні особливості й надалі працювати над їхнім відтворенням у перекладі.
Етап кодування характеризуємо як процес суб’єктивного прочитання і
з’ясовуємо визначальні ознаки підходу М. Зерова до інтерпретації оригіналу з огляду
на поетику перекладу та перекладача. На етапі кодування М. Зеров вважає високу
майстерність, ерудованість і поетичний хист перекладача вирішальними у відтворенні
першотвору за попередньо визначеною ієрархією та обраним методом перекладу.
На основі огляду критичних та критико-теоретичних праць М. Зерова
виявляємо низку прикладів інваріантних особливостей, де головним критерієм
виступає присутність цієї риси в усій творчості певного автора, певному творі чи їх
низці. Відповідно інваріантні особливості є художньо-стилістичними маркерами
певного ідіолекту, літературного напряму чи літератури, над ідентифікацією та
відтворенням яких перекладач має працювати перш за все. Вимогою вченого є
дотримання послідовності в інтерпретації варіантних особливостей, де перекладач
має визначити певний підхід до роботи з такими елементами тексту, вибрати
“настанову”, тобто певну стратегію щодо тих чи інших елементів тексту.
У четвертому розділі досліджуємо актуалізацію теоретичних напрацювань
М. Зерова в царині перекладу. Працюючи над інтерпретацією творів римської
літератури, віддалених у часі, М. Зеров робить спробу зберегти найхарактерніше для
оригіналу, наслідуючи першотвірний художньо-естетичний інструментарій, його
провідні образи та стилістику, активізуючи доступні ресурси національної мови та
неодноразово експериментуючи з її продуктивним матеріалом, маючи на меті
відтворити нетипове для її мовно-літературної традиції та надати перекладові
культуротворчої функції. У перекладі ліричних форм М. Зеров вдається до функціонального відтворення оригіналу, щоб влучніше апелювати до читача. У
процесі перекладу творів епічного характеру, де велику роль відіграє відтворення
фонової інформації, особливостей культурно-історичної доби, М. Зеров прагне
зберегти відповідну розгорнуту форму оригіналу та інші формальні характеристики.
У відтворенні основних інваріантних особливостей творів польського та
російського романтизму, М. Зеров зберігає смислову цілісність образів оригіналу,
інтерпретує їх за допомогою образів. відомих та доступних українському читачеві, а в
формальному та стилістичному оформленні максимально наближає до оригіналу,
зберігаючи просодію оригіналу та головні виражальні засоби, які в сукупності
характеризують літературний метод авторів та літератури періоду романтизму
загалом.
М. Зеров збагачує українську перекладну літературу творами авторів напрямів
символізму та неокласицизму. Головними інваріантними рисами є оспівування
естетики духовного, внутрішнього світу, звернення до античних та біблійних
символів. Форма вірша одночасно набуває естетичної та апелятивної функції.
Формальні характеристики поезій символістів, зокрема ритміко-синтаксичні
структури, нерідко зазнають змін в процесі перекладу, однак загалом перекладачеві
вдається відтворити просодію вірша, не порушуючи смислової адекватності.
Ключові слова: Микола Зеров, критика перекладу, теорія перекладу,
перекладознавство, концепція перекладу, культуротворення, неокласицизм, метод
перекладу, жанр перекладу, переспів, домінанта, інваріант.