Модус національної ідентичності в сучасній українській поезії (на матеріалі творчості І. Андрусяка, П. Вольвача та І. Павлюка)

Урись Т. Ю. Модус національної ідентичності в сучасній
українській поезії (на матеріалі творчості І. Андрусяка, П. Вольвача та
І. Павлюка). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук (доктора філософії) за спеціальністю 10.01.01 «Українська література».–
Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Київ, 2017.
Дисертацію присвячено дослідженню модусу національної
ідентичності в сучасній українській поезії. Об’єктом для розгляду та аналізу є
поетична творчість І. Андрусяка, П. Вольвача та І. Павлюка. Вперше
сформульовано визначення поняття «модус національної ідентичності» в
літературознавчій науці та виокремлено критерії (домінанти), що дають
змогу впевнитися в наявності цього модусу в літературному творі та
національній визначеності його автора. Виявлено основні мотиви, образи,
архетипи, символи та топоніми – ті літературні елементи, які у взаємозв’язку
забезпечують системну єдність (у структурі й семантиці) цього поняття.
Модус національної ідентичності в художній літературі визначаємо як
спосіб ототожнення особистості автора зі своєю нацією через певні
літературні елементи та структури на всіх рівнях літературного твору як
художньої системи. У його основі лежить національний тип мислення автора,
який є носієм національного духу та реалізатором національної ідеї. Модус
виражається текстуально як на змістовому, так і на формальному рівнях
художнього твору. На змістовому рівні поетичного тексту він проявляється у
мотивах, через які автор передає думки й почуття. Реалізація будь-якого
мотиву залежить від емоційного «Я» автора – ліричного героя. Отже, одним
із характерних визначників модусу національної ідентичності є ліричний
герой, що ідентифікує себе зі своєю нацією. У більшості випадків – це
ліричне «Я» автора, яке репрезентує модус його національного буття. На
структуральному (формальному) рівні модус національної ідентичності
виражається, зокрема через наявність національних образів, символів, 3

архетипів, топонімів. Серед формальних особливостей варто відзначити й
заглибленість модусу в етнічну пам’ять, дохристиянську міфологію,
замовляння, обрядові дійства, наявність у поезії фольклорного пласту,
символічного підтексту та архетипного наповнення.
У першому розділі зосереджено увагу на теоретичних аспектах
дослідження. У зв’язку з тим, що термін в літературознавстві не мав чітко
окресленої наукової дефініції та визначених особливостей функціонування в
художніх творах (зокрема в поезії), було опрацьовано праці як зарубіжних,
так і вітчизняних науковців з філософії, психології, етнології, соціології,
політології та літературознавства, а також проаналізовано корелятивні
поняття «нація», «національна ідея», «національний характер»,
«ментальність». На основі цих досліджень сформульовано дефініцію
основного концепту роботи та визначено літературні елементи, які
підтверджують його наявність у літературному творі та визначають
громадянську позицію автора. Саме цьому був присвячений підрозділ 1.1.
Тут також було доведено, що не лише національна ідентичність
транслюється через художній твір, а й література є важливим джерелом
формування та становлення національної ідентичності. Й історія української
літератури від доби Київської Русі до сучасності є тому підтвердженням.
У підрозділі 1.2 розкрито основні тенденції розвитку української поезії
кін. ХХ – поч. ХХІ ст. Визначено, що цей період характеризується активним
розвоєм: оновленням естетики, появою нових літературних груп, підходів до
творчості, проведенням літературних експериментів. У мистецтві цей період
називають постмодерністським. Він об’єднав різноманітні напрями та стилі,
зокрема й постмодернізм, який є панівним напрямом у літературі цього
періоду. Хоча варто підкреслити, що творчість письменників, для яких він є
характерним, не містить яскраво вираженого націоцентричного стрижня, і в
поезії модус національної ідентичності може виявлятися лише на рівні
окремих деталей Натомість для представників інших стилів (а деяким
властивий і їхній синкретизм) творчий набуток є можливістю виявити 4

громадянську позицію та через низку взаємопов’язаних елементів у тексті
проявити свою національну ідентичність та сформувати відповідний
світогляд у реципієнтів. Якісний вияв модусу національної ідентичності в
сучасній українській поезії знайдено у творчості І. Андрусяка, П. Вольвача та
І. Павлюка. Для глибшого та ґрунтовнішого розкриття цього аспекту в
контекст дослідження було залучено аналіз творчості письменників
визначеного періоду – В. Герасим’юка, П. Гірника, Б.-О. Горобчука,
А. Дністрового, О. Ірванця, О. Коцарева, І. Малковича, П. Мідянки та ін.
У другому розділі розкрито особливості реалізації модусу через
саморозкриття ліричного героя як авторське alter ego, основні мотиви та
образність поезії. Зокрема в підрозділі 2.1 осмислено виявлення національної
самоідентифікації ліричного героя у творах І. Андрусяка, П. Вольвача та
І. Павлюка. Розкрито закономірності формування національної ідентичності
у поета (під впливом соціуму, регіональних особливостей малої батьківщини,
психологічних властивостей автора тощо) та особливості вираження цієї
національної детермінованості через авторське alter ego – ліричного героя.
З’ясовано, що національна ідентичність є складовою концепції особистості
автора, а його виразником у тексті є, насамперед, ліричний герой. Ліричне
«Я» І. Андрусяка, І. Павлюка та П. Вольвача ідентифікує себе з українською
нацією, усвідомлює свою належність рідній землі, своїй малій батьківщині,
тобто тому краю, де народився й зростав митець, що в результаті сформувало
певний регіональний аспект їхньої творчості.
У І. Павлюка ліричний герой – виходець із села, якому притаманний
антеїзм, міцний зв’язок із землею і природою, поєднання християнських
елементів з язичницькими. Він бунтар за духом, що проголошує ідею
національного відродження, а способом її реалізації вважає боротьбу словом
і зброєю, як за часів колишньої козацької слави.
Із захопленням про козацькі степи та махновщину розповідає ліричний
герой П. Вольвача, мешканець промислового, зрусифікованого міста
Запоріжжя, де почувався відчуженим від того змаргіналізованого 5

суспільства, з яким жив, бо був внутрішньо інакшим. Болісним для поета є
відчуття втрати українським народом власної духовної цілісності, апатія та
зниження національної самосвідомості, які демонструють мешканці його
міста. Він самоідентифікується як українець, відчуває єдність з українською
нацією, виявляючи бунтарський дух справжнього козака. Поет – національно
свідома особистість з україноцентричним світоглядом, детермінованим
концептосферою «Україна».
Іншим постає ліричний герой І. Андрусяка, який не стільки є борцем,
скільки спостерігачем, констататором фактів та вдумливим іронізатором,
який позиціонує себе українцем, котрому не байдужа доля України. Він через
прямі чи опосередковані звернення намагається достукатись до народу, щоб
вибратися з «депресивного синдрому», у якому держава перебуває не одне
десятиліття, та прискорити її розвиток завдяки власним природним
багатствам та перспективності. Він шукає гармонії з природою та духовно-
релігійною культурою, сподіваючись, що вона відкриє шлях до всесвітнього
миру та національної злагоди.
У підрозділі 2.2 окреслено мотиви, що оприявнюють модус
національної ідентичності в поезії І. Павлюка, П. Вольвача, І. Андрусяка та
інших сучасних ліриків. Серед таких визначено мотив роду, дитинства, роль
митця і мистецтва в суспільстві, зображення національно-історичних реалій,
національно-патріотичні мотиви, зображення реалій сучасного українського
суспільства, що розкриваються через соціальні, політичні, історико-
культурні, духовно-моральні аспекти його життя, бунт, боротьбу тощо.
Мотиви в поезії реалізуються, насамперед, через низку макро- та
мікрообразів (України, малої батьківщини – Волині, Східної України,
Прикарпаття, топосів землі, степу, гір, річок), образів-символів, архетипів,
топонімів, об’єднаних етнонаціональною специфікою.
Третій розділ складається з трьох підрозділів, у яких розкрито
особливості реалізації модусу національної ідентичності на формальному
рівні твору, зокрема через архетипи, символи та топоніми. У підрозділі 3.1 6

охарактеризовано архетип, як репрезентант колективного позасвідомого та
вияв етногенетичної пам’яті, що тісно пов’язаний з такими конструктивними
поняттями, як національний характер, ментальність, спадковість тощо.
Обґрунтовано, що він є одним із визначальних національно-ідентифікаційних
факторів. Константними в структурі вираження модусу національної
ідентичності названі Архетип Роду, Архетип Світового дерева, Архетип
Дому, Архетип Матері, Архетип Слова, що, у свою чергу, виражаються через
різноманітні архетипні образи.
У підрозділі 3.2 окреслено особливості вираження іншої домінанти
модусу в поетичному тексті – символу, що зберігає у своїй конотації
історичний досвід народу, кульурно-естетичні цінності нації, її психологічно-
ментальні риси. Серед символів у ліриці сучасних українських поетів є як
традиційні, так й індивідуально-авторські. Вони відбивають національну
специфіку й підкреслюють національно-культурну основу художнього
мислення поетів кін. ХХ – поч. ХХІ ст. До останніх відносимо образи пут,
пустелі, янгола-охоронця, черешні та ін. А поміж традиційних символів у
поезії сучасних митців, де є модус національної ідентичності, виділяємо
кілька окремих груп – релігійні (образи-символи розп’яття, Ісуса Христа,
Бога, раю та пекла, ікон), язичницькі (образи Перуна, кам’яних баб),
флористичні (калина, волошка, ковила, полин, мальва), бестіарні (кінь,
лелека, журавель і т.д.), символи на позначення об’єктів (свічка, шабля тощо)
та ін.
Підрозділ 3.3 розкриває особливості функціонування не менш
важливого домінантного фактору, що оприявнює модус національної
ідентичності, – географічний номінатив українського простору, тобто
топонімічні назви. У кожного з поетів-сучасників є власний топонімічний
простір: в І. Павлюка – Волинь, Полісся, Київ, у П. Вольвача – Запоріжжя,
Південний Схід України, Київ, у І. Андрусяка – Західна Україна. Хороніми,
омоніми, гідроніми, ойконіми та інші оніми відображають через тексти
національну ідентифікацію їхніх авторів. Самоідентифікація цих
письменників, як і їхніх ліричних героїв, пов’язана з тими територіями, які
позначають названі в їхніх текстах топоніми, у такий спосіб виражаючи
власну позицію щодо нації та рідного краю – «малої» та «великої»
Батьківщини.
У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.
Поезії, що стали об’єктом аналізу, мають один спільний семантичний центр –
модус національної ідентичності, який реалізується на всіх рівнях
художнього тексту, синтезуючи у різних мотивах за допомогою архетипних
образів, символів та топонімів ліричне «Я», що часто збігається з авторським
самоусвідомленням.
Ключові слова: ідентичність, національна ідентичність, модус
національної ідентичності, ліричний герой, мотиви, образність, архетипи,
топоніми, символи.