Феномен соціального сподівання

АНОТАЦІЯ
Масюк О.П. Феномен соціального сподівання . – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за
спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Запорізький
національний університет, Запоріжжя, 2020.
Актуальність дисертаційної роботи. Огляд наукових пошуків у сфері
осмислення майбутнього показує постійно повторювальну спрямованість
дослідників на досягнення обумовленого результату від реалізації суб’єктивно
вибудованої послідовності подій в перспективі, що й розуміється як сподівання.
Разом з цим, кінець минулого століття позначився посиленням позицій
індетерміністського обґрунтування прийдешності, де сподівання розглядається як
візуалізація захисту від неминучого насування небуття.
Детальне висвітлення темпорального сприйняття людиною самої себе та
навколишнього світу залишається малодослідженим аспектом соціально-
філософського аналізу. Відповідно, актуальним напрямком дослідницької роботи
в цій сфері є побудова концептуальної основи для осмислення процесів
становлення та розвитку збалансованої взаємодії суб’єкта суспільних відносин зі
світом майбутнього, який відображається в його сподіванні.
Глибина та важливість обраної теми відкривається при її розгляді крізь
призму ускладнення навколишнього світу, зменшення його корисних масштабів,
розширення розуміння кращого місця та часу існування, які можуть бути будь-де,
але фактичного їх не існує зовсім. Крім того, подальше пришвидшення
соціального часу та збільшення впливу глобальних загроз на тривалість життя
людини змушують її все більше зосереджуватися на теперішньому, на тому, що
відбувається з нею кожну мить фактичного існування.
На світовому рівні сподівання стає проекцією прийдешнього, яка сприяє
практичному виживанню учасника суспільних відносин у теперішньому його
стані, що відображається у бажанні дожити до кращого майбутнього. Україна є
особливим життєвим простором, в якому глобальні процеси перспективних змін


набувають відображення в поширенні симуляцій, в яких заперечується
імовірність тривалого, насиченого та зрозумілого майбутнього. Отже,
актуальність наших філософських пошуків зумовлена також необхідністю
формування практики побудови конструктивного сценарію прийдешності, в
якому особисте життя має належне місце в спільній перспективі на суспільно-
державному та глобальному рівні.
Початок двадцять першого століття став надзвичайно багатим на трагічні
події, техногенні катастрофи, епідемії та війни, які відбирають у людини
сподівання на сталий розвиток та задають новий постапакаліптисний підхід до
інтенсивного життя тут і зараз. Ця подієва спрямованість на заперечення
майбутнього людини є випробуванням, в якому можна сподіватись всупереч
обставинам, або віддатись плину наявного існування та стати об’єктивною
часткою соціальних процесів. Вказана ділема організації подальшого буття
підвищує актуальність нашого дослідження феномену соціального сподівання як
відповіді на подієву перенасиченість посмодерного суспільства, що постає
концептуальним фундаментом для подальшого розвитку досліджень у цій сфері.
Метою дослідження є соціально-філософське осмислення феномену
соціального сподівання як проекції майбутнього існування, аналіз його
формування та реалізації у суспільному житті.
З огляду на те, що сподівання розглядається як сенситивно-ноетична модель
майбутнього, яка визначає напрям та характер перспективної взаємодії людини зі
світом та охоплює весь її спектр, дослідження сподівання було здійснено на
основі комплексного підходу, який включав міждисциплінарну методологію та
соціально-філософський аналіз. Методологічний фундамент дисертації складають
принципи об’єктивності, неупередженості, діалогу філософських поглядів, а
також взаємозв’язку детермінізму та індетермінізму, які дозволили вийти на
концептуальне рішення розглядати сподівання як інструмент перетворення
прийдешності, а також аналізувати його через зміну сприйняття людиною
оточуючого світу і його конкретних проявів.


У соціально-філософському дослідженні задіяні діалектичний,
аксіологічний, феноменологічний та синергетичний підходи, що дало змогу
сформулювати цілісний погляд на реалізацію майбутнього за допомогою
соціальних сподівань. Діалектичний підхід дозволив визначити сутність, зміст та
прояви цього феномену в житті суспільства, а також встановити етапи його
трансформації в суспільно-історичній ретроспективі. Аксіологічний підхід
допоміг виокремити рушійну силу, яка підштовхує до окреслення майбутнього та
встановлення вектору подальшого існування. Крім того, цей підхід дозволив
якісно розглянути цінність прийдешнього в культурі суспільства.
Феноменологічний підхід сприяв спрямованому дослідженню перспектив буття
на індивідуальному та колективному рівні. Синергетичний підхід дав змогу
оцінити вплив сподівань на функціонування соціального організму в умовах
персоналізації життєдіяльності людини в суспільстві.
У дослідницьку базу були включені загальнонаукові та спеціальні методи
вирішення поставлених завдань: методи класифікації та типології (для виявлення
різновидів соціальних сподівань); термінологічний аналіз (виокремлення
сподівання від інших проекцій майбутнього); теоретичні методи ідеалізації та
екстраполяції (для аналізу життєвого циклу предмету дослідження). На основі
обраних принципів, підходів та методів було сформульовано бачення соціального
сподівання, яке дозволило підійти до його епістемологічної ролі в організації
суспільного життя.
Наукова новизна полягає у вирішенні зазначеної проблеми в галузі
соціальної філософії – створення концепції соціального сподівання, яка охоплює
каузальний (послідовність і паралельність осмислення та перетворення буття),
контекстуальний (сценарії прийдешності), ціннісний (оцінка темпоральних станів
існування) та процесуальний (інтенціональні акти соціальних змін) аспекти
дослідження цієї проекції майбутнього, що дозволяє розкрити особливості її
впливу на трансформацію подальшого існування в суспільстві. В дисертації:


вперше:
˗ побудовано суспільно-історичну модель генезису осмислення соціального
сподівання, яка включає такі етапи: формулювання уповання для націленого
досягнення обраного ідеалу в майбутньому; перехід до використання надії як
суб’єктної проекції прийдешнього; систематизація методологічної бази
висвітлення перспективи життя; виокремлення чуттєвої природи сподівання;
філософська дискусія з приводу спрямованості та універсальності його наративу.
У підсумку запропоновано перейти до аналізу сподівання як продукту чуттєво-
мисленнєвої активності суб’єкта суспільних відносин;
˗ упорядковано категоріальний апарат соціально-філософського осмислення
феномену соціального сподівання шляхом включення у поле наукової дискусії
таких концептів, як «проекція майбутнього», «сенситивно-ноетична модель»,
«візіонер сподівання», «автор сподівання», «суб’єкт сподівання», «об’єкт
сподівання», «потенціал суб’єкта сподівання», «інтенціональний акт
проектування», «аподиктична соціальність», «меллонтип», «футуросфера», що
додало аналітики у сферу понятійного оформлення предмету дослідження;
˗ здійснено концептуалізацію соціального сподівання в категоріях
діалектичного, феноменологічного, аксіологічного та синергетичного підходів,
що дозволило визначити цю проекцію як інструмент покращення умов
прийдешнього існування на бажаний суб’єктивний лад, переосмислити
властивості даного стимулятора суспільного життя та виокремити
системоутворюючі процеси в ньому;
˗ виявлені ціннісні властивості статусу соціального сподівання, які
відображені у можливості суб’єкта даної проекції майбутнього володіти та
використовувати потенціал для створення пріоритетних напрямків
життєдіяльності, які відображаються у моделі «діяти – мати – бути» та
закладають підґрунтя для ефективного написання та реалізації сценарію
суспільного життя. Такий підхід дозволяє створювати сподівання на засадах
безумовної соціальності та спрямованої перспективи подальшого співіснування;
запропоновано концептуальну модель впливу соціального сподівання на


визначення домінуючих трендів розвитку суспільних відносин на основі
порівняння, оцінки, вибору оптимальних сценаріїв перебігу подій та формування
націленості на прийнятний стан існування. В основу моделі покладено параметри
самостійності та корисності, які визначають суб’єктність у майбутньому
соціальному просторі;
˗ сформульовано ідею життєвого циклу соціального сподівання, яка
передбачає впорядкування взаємодії учасників суспільних відносин шляхом
налаштування гармонії внутрішнього та зовнішнього ритмів перспективного
існування в суспільстві. В якості конкретного прояву циклічної природи даного
проектування наведено повторювальну взаємодію «сподівання – очікування», яка
залежить від можливості виходу на межу своїх сил і шансу стати суб’єктом
проектування задля покращення суспільного життя. Водночас підкреслено
посилену репетативність нереалізованих соціальних сподівань і зміну свободи
подальшого життя в процесі успішного впровадження цієї проекції майбутнього;
˗ наведена та обґрунтована роль соціального сподівання у спрямуванні
оптимізації діяльності суб’єктів розвитку українського суспільства, яке
передбачає встановлення співмірності проекції та потенційної реальності,
створення сценарію майбутнього з урахуванням відпрацювання соціальних травм
українців, утворення системи конструктивних підкріплень активності суб’єкта
суспільних відносин для досягнення бажаних результатів. Крім того, позначено
необхідність переходу від універсального спрощення проекції прийдешнього до
збереження індивідуального у спільній картині буття;
уточнено:
˗ роль соціального сподівання при виборі варіантів майбутнього, яка
змінюється в контексті обрання буття та небуття, насичення й виснаження волі
суб’єкта суспільних відносин при перетворенні навколишнього середовища та
встановлення тривалості подальшого існування (орієнтація на співбуття) в ході
ідентифікації із зовнішнім світом. Тобто розроблено концептуальну основу
соціального сподівання як засобу для визначення напрямку суспільного розвитку


за рахунок прикладення вольових зусиль для корекції активності між наміром і
кінцевою метою при досягненні прийнятного відображення прийдешності;
˗ основні аспекти впливу соціального сподівання на розвиток консолідуючих
соціокультурних практик, який здійснюється за допомогою інкарнації іконотипу
як технології медіації взаємодії суб’єктів суспільних відносин. Вона
оформлюється через збалансоване застосування засобів самозбереження
соціального організму та культивування героїчних вчинків на благо суспільства;
˗ взаємозв’язок казкового, історичного та епонімічного у проектуванні
майбутнього; темпоральні горизонти соціального сподівання в контексті
визначення межі існування; синхронність подальшого плину життя людини та
суспільства; орієнтир на футуросферу як сферу випереджальної активності
людини, завдяки чому автор соціального сподівання може створити більш
реалістичну картину бажаної прийдешності;
набуло подальшого розвитку:
˗ соціально-філософське осмислення впливу сподівання на формування
українського світогляду майбутнього як цілеспрямованого руху від родового
міфу до встановлення глобальних стандартів суспільної взаємодії, враховування
суспільно-історичного бекграунду при розстановці акцентів між світоглядом та
антисвітоглядом у нашій країні, а також на переоцінку ролі наукового світогляду
під час створення суспільства загального добробуту в Україні;
˗ з’ясування специфіки відображення соціального сподівання на рівні
«менталітет – ментальність» у нашій країні, до якої відноситься: наявність
архетипів, які містять травматичні сценарії національного розвитку та
обумовлюють подальше співіснування в суспільстві; підтримка сприйняття
варіативності бачення прийдешнього, а також конкурентоспроможності
візіонерів для покращення умов життєдіяльності членів суспільства; відновлення
практики використання ментальних фреймів для встановлення вектору
конструктивного перетворення майбутнього.