П'ятидесятництво: особливості богословської та соціальної ідентифікації

Мокієнко М. М. П‟ятидесятництво: особливості богословської та
соціальної ідентифікації. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за
спеціальністю 09.00.14 – богослов‟я. – Національний педагогічний університет
імені М. П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України. – Київ, 2018.
У дисертаційному дослідженні вперше у вітчизняному богослов‟ї та
релігієзнавстві здійснено комплексний аналіз богословської та соціальної
ідентифікації п‟ятидесятницького руху, основних теологічних та
еклезіологічних траєкторій розвитку вітчизняного п‟ятидесятництва. Виявлено
соціально-релігійні передумови, світоглядно-богословський контекст та
історико-культурні чинники виникнення і розвитку руху, особливості його
континентальних й історико-теологічних форм. Продемонстровано
поліваріантний характер походження руху в багатьох осередках, виокремлено
причини успішної адаптації п‟ятидесятництва у різноманітних контекстах.
Мета дослідження полягає в комплексному критичному аналізі
п‟ятидесятницького руху, особливостей його богословської та соціальної
ідентифікації, основних богословських та еклезіологічних особливостей
вітчизняного п‟ятидесятництва.
Об‟єктом дослідження є богословська і соціальна ідентичність
п‟ятидесятницького руху.
Предметом дослідження є суттєві трансформації п‟ятидесятницького руху,
які вплинули на його богословську і соціальну ідентичність від виникнення до
сьогодення.
Наукова новизнадисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому
вперше у вітчизняній теології здійснено комплексний аналіз
п‟ятидесятницького руху, особливостей його богословської та соціальної
ідентифікації, основних теологічних та еклезіологічних особливостей розвитку
вітчизняного п‟ятидесятництва.
Вперше: 3

- виявлено, що основним критерієм визначення ідентичності
п‟ятидесятництва є характерна духовність руху, а не історія, доктринальні
концепції або влаштування церковних структур. Для п‟ятидесятництва
властива христоцентрична харизматична духовність, яка прагне
проголошувати повне Євангеліє, в якому Ісус сприймається як Спаситель, Той,
хто освячує, Цілитель, Хреститель Духом і Цар, Який прийде незабаром.
Харизматичний компонент п‟ятидесятницької духовності забезпечується
відчуттям очікування прямої, особистої, преображаючої зустрічі з Богом як на
рівні особистого досвіду, так і в літургійних практиках. Пріоритетна увага до
вчення про хрещення Святим Духом з ознакою дару інших мов, а також
зцілення посилює духовне переживання, пов'язане з бажанням зустрітися з
Господом;
- доведено, що в цілому п‟ятидесятництво слід аналізувати не як
деномінацію чи множину деномінацій, а як рух, що за своїм трансформуючим
для релігії потенціалом подібний до раннього християнства чи Реформації;
- для осмислення ідентичності п‟ятидесятницького руху застосовано
богословську методологію А.Йонга «Дух-Слово-Спільнота», яка випливає з
дослідження Трійці й спрямована на досягнення причетності вірних до
тринітарних відносин, що характеризуються збереженням відмінностей,
взаємозалежністю та перихоретичністю. Церковна спільнота мислиться як
носій пневматологічних якостей та суб‟єкт зустрічі із Словом. Цей підхід
виходить із конкретного досвіду Духа, тримає увагу на христології й
зорієнтований на діяльності спільнот «назовні», у світі;
- доведено, що становлення п‟ятидесятницького руху не можна
пов‟язувати лише з північноамериканськими теологічними витоками, які були
адаптовані до інших контекстів. На початку ХХ ст. зароджується цілий ряд
рухів, які вирізнялися спільними віронавчальними та практичними рисами.
Події в місії на Азуза-стріт в Лос-Анджелесі не були джерелом
п‟ятидесятництва, як вважалося донедавна, а лише слугували фактором, через
який самобутні пневмацентричні течії набули відчуття спільної богословської 4

ідентичності;
- встановлено, що п‟ятидесятництво формується як неформальне
об‟єднання християн і спільнот, підхід до церкви яких ґрунтувався на
демократичному, егалітарному, децентралізованому русі рядових віруючих,
об‟єднаних не інституційними рамками, а спільним харизматичним досвідом.
У більшості регіонів п‟ятидесятництво почалося як екуменічне оновлення
всередині існуючих громад, спрямоване не на нове коло конфесіоналізації, а як
відновний рух у християнстві, який перманентно перебуває у транзитному
стані, очікуючи сходження Святого Духа;
- обґрунтовано, що п‟ятидесятницьке вчення про розмежування
народження згори та хрещення Святим Духом засноване на стверджені
нормативної цінності наративів Нового Завіту. П‟ятидесятницьке богослов‟я
прагне розглядати тексти Луки окремо від паулістичної пневматології.
Особливий характер вчення про Святого Духа у євангелиста Луки стосується
наділення силою окремих індивідів й цілих спільнот як джерела для
ефективного служіння, а не як умови для новозавітного буття, що превалює в
посланнях апостола Павла;
- з‟ясовано, що визначальними для п‟ятидесятницької місійної
еклезіології стали наративи новозавітної книги Дій Апостолів. Місія Церкви
осмислюється як інтегральна частина місії Бога, загальної діяльності Трійці
щодо дарування причетності до Божественного життя. П‟ятидесятницький
пневмацентризм разом із преміленіалістськими очікуваннями приходу Христа
забезпечив високу динаміку місії, осердям якої стала євангелізація з
проповіддю та практикою надприродних чудес та ознак. Спонтанність і
безпосередність літургічних практик обумовили швидке поширення руху в
нових культурних контекстах. У цілому п‟ятидесятницька місійна еклезіологія
розвивається у напрямку подолання суб‟єктивізму і примітивізму, прагне до
творення інтерсуб‟єктивних теорій місії та місійної еклезіології;
- соціальна ідентифікація раннього п‟ятидесятницького руху визначалася
преміленіалістичним наголосом, що знецінював роль боротьби за соціальну 5

справедливість й обумовив індиферентне і навіть обструкціоністське
ставлення до актуальних суспільних викликів. Трансформація
п‟ятидесятницької соціальної доктрини у бік холістичного підходу пов‟язана з
ослабленням апокаліптичного фактору, відходу від космополітизму,
харизматичним оновленням, яке уможливило долучення середніх та
респектабельних прошарків до п‟ятидесятництва;
- богословськи осмислено еклезіологічні витоки вітчизняного
п‟ятидесятництва. Декларуючи транспонування новозавітних зразків
церковного життя на сучасність, п‟ятидесятники успадкували окремі
компоненти еклезіологічного богослов‟я течій «духовного християнства» з їх
містичними спільнотами, харизматичним лідерством, високими етичними
стандартами та екзальтованими зібраннями; баптистський наголос на святості
та устрої помісної громади з характерним водним хрещенням дорослих, а
також священством усіх віруючих згідно з духовними дарами, яке
демонстрували євангельські християни;
- доведено, що представники вітчизняного п‟ятидесятництва
інтерпретували власний духовний досвід як інструмент для звершення місії, у
той час як сучасне покоління п‟ятидесятників бачить у ньому особливий
елемент ідентичності руху.
Уточнено:
- тезу, що п‟ятидесятництво досягло своєї популярності серед нижчих
соціальних верств, компенсуючи своїм послідовникам недолік їх соціального
та політичного статусу. Акцент на особистій духовності, егалітарна
еклезіологія, відчуття Божої живої реальності у повсякденні, доступність
засобів і мети духовного життя та гнучкість усної духовної традиції, якій
невластива абстрактна мова, уможливили привабливість п‟ятидесятництва,
особливо в країнах третього світу;
- теорію, що п‟ятидесятництво через вчення та практику хрещення
Святим Духом з ознакою говоріння іншими мовами унаочнюють ідею, що
Бога можна переживати у будь-який момент. Попри розмаїття 6

п‟ятидесятницьких підходів у частині пневматологічних питань, рух єдиний у
переконанні, що Дух Святий діє сьогодні у тому масштабі й з тими ж ознаками
як це було на зорі історії християнської Церкви. Таке розуміння дозволяє
п‟ятидесятникам проголошувати власний досвід та служіння у провіденційних
термінах, обумовлюючи євангелізаційну та соціальну активність руху й
забезпечуючи йому безпрецедентне поширення;
- спостереження, що процес інституціоналізації хрещених Святим Духом
в Північній Америці спричинив налагодження стосунків із консервативним
протестантизмом, що сприяло респектабельності руху, набуттю ним
євангельських теологічних елементів ідентичності;
- концепцію, згідно з якою ключові теологічні відмінності між
п‟ятидесятництвом та харизматичними рухами обумовлені насамперед
відмінностями їх богословських витоків і соціально-історичних контекстів їх
становлення;
- аналіз спроб поєднати лінії західних богословських впливів та
локальних містичних пошуків, які визначили своєрідність вітчизняної
п'ятидесятницької моделі та не виключають євангельської концепції ґенези
вітчизняного п‟ятидесятництва.
Набуло подальшого розвитку:
- обґрунтування суголосності п‟ятидесятницьких поглядів та практик
сучасним постмодерністським викликам. На думку хрещених Святим Духом,
Бог не обмежений лише сферою раціональності, а впливає на цілісне існування
людини;
- аналіз ключових передумов поширення п‟ятидесятництва в азіатському,
африканському та латиноамериканському контекстах. Пріоритетна увага до
духовних переживань у поєднанні зі створенням альтернативного ціннісного і
світоглядного контексту дозволяє п‟ятидесятництву здійснювати потужний
вплив на релігійні та позарелігійні сфери життя своїх вірян;
- дослідження соціально-богословських домінант п‟ятидесятництва у
різних соціокультурних контекстах. Для п‟ятидесятництва властива не стільки
участь у реформуванні існуючих соціальних структур чи політичній
діяльності, скільки прагнення створити альтернативну соціальну реальність;
- вивчення богословської та соціальної ідентичності нелегальних течій
п‟ятидесятництва, зокрема Об‟єднаної Церкви християн віри євангельської.
Відкритість до суспільства привела до підтримки представниками цього руху
Помаранчевої революції та Євромайдану. Патріотичні настрої під час сучасної
війни на Сході України зумовили часткове переосмислення раніше
категоричних постулатів традиційного пацифізму.
Ключові слова: п‟ятидесятництво, ідентичність, богослов‟я, духовність,
пневматологія, еклезіологія, місія.