Політика ядерного нерозповсюдження США: кейси Ірану та Північної Кореї

Гергієва В. О. Політика ядерного нерозповсюдження США: кейси Ірану та
Північної Кореї. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем і глобального
розвитку. – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
Міністерства освіти і науки України. – Одеса, 2020. – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. – Київ,
2020.
Дисертація присвячена вивченню політики США щодо зміцнення
міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Причини та наслідки
політики нерозповсюдження США, а також її вплив на міжнародну безпеку
проаналізовані на прикладі двох проблемних з точки зору нерозповсюдження
країн – Ірану та Північної Кореї. У дисертації простежено, яку політику
проводять США щодо закриття таємних воєнних ядерних програм Ісламської
Республіки Іран (ІРІ) та Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР).
Також вивчається, наскільки зусилля США щодо усунення ризиків, пов’язаних з
ядерними програмами ІРІ та КНДР зміцнили чи ослабили міжнародну безпеку.
Крім того, здійснена загальна характеристика політики США у ХХІ столітті, а
також проаналізовані північнокорейський напрямок політики США і еволюція
американської політики щодо ядерної програми Ірану. Зокрема, вивчена
політика США щодо ракетно-ядерної програми КНДР у 2003 – 2017 роках та у
період президентства Дональда Трампа у 2017 – 2021 роках. Розглянута політика
Сполучених Штатів щодо іранської ядерної програми в контексті регіональних
та глобальних викликів, а також охарактеризовані міжнародні зусилля із
закриття іранської ядерної програми та політика США на цьому напрямку за
президентства Д. Трампа.
Мета дослідження дисертаційного дослідження полягає у виявленні
особливостей еволюції політики нерозповсюдження США у контексті кейсів


3



Північної Кореї та Ірану. Об’єктом дослідження є сучасний стан розвитку
режиму ДНЯЗ. Предметом дослідження є політика нерозповсюдження США в
контексті кейсів Ісламської Республіки Іран та Корейської Народно-
Демократичної Республіки.
У дисертації вперше здійснене комплексне дослідження концептуальної
еволюції політики ядерного нерозповсюдження Сполучених Штатів Америки в
контексті розвитку міжнародної системи у ХХІ столітті. Також уперше
визначено основні надбання та прорахунки політики нерозповсюдження
адміністрацій Дж. Буша мол., Б. Обами та Д. Трампа та встановлено
взаємозв’язок між ними в контексті контролю над розповсюдженням ядерної
зброї, зокрема, у контексті протидії США загрозі розвитку потужних ядерних
арсеналів у КНДР та Ірану. Крім того, уточнені перспективи розвитку ситуації
навколо північно-корейської та іранської ядерних програм, а також перспективи
зміни підходів США до врегулювання цих проблем. До того ж, набули
подальшого розвитку дослідження ролі ядерного чинника в політиці держав.
У дисертаційному дослідженні також проаналізовані імовірні варіанти
розвитку політики США щодо нерозповсюдження у майбутньому, зокрема,
розглянута можлива зміна американської стратегії щодо врегулювання проблем,
пов’язаних з іранською та північнокорейською ядерними програмами.
У дисертаційній роботі відзначено, що політика ядерного
нерозповсюдження Сполучених Штатів Америки почала формуватися в 50-х рр.
ХХ століття, коли США усвідомили, що вони не здатні утримати інші країни від
розробки власної ядерної зброї, та не стануть монополістами у цій сфері попри
всі намагання. Зроблено припущення, що створення МАГАТЕ за ініціативи
Вашингтона є першим важливим кроком для формування майбутнього режиму
нерозповсюдження. Пояснено, що переговори та підписання Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) стали наступним етапом для
формування міжнародного режиму протидії поширенню воєнних ядерних
технологій. Зроблено висновок, що у період Холодної війни політика


4



нерозповсюдження США була доволі обмеженою через гонку озброєнь з СРСР
та специфіку біполярної структури світу.
У дисертаційній роботі виявлено, що після розпаду СРСР міжнародна
ситуація змінилася та виникли нові виклики, на які США почали активно
реагувати. На початку 1990-х років Сполучені Штати зіткнулись із ризиком
колапсу режиму ядерного нерозповсюдження через проблему ядерного
роззброєння України. Насамперед це було пов’язано з вирішенням долі ядерної
зброї, яка перебувала на колишніх територіях СРСР – в Україні, Казахстані та
Білорусі. Якщо питання з Казахстаном та Білоруссю вирішилися відносно
швидко, то з Україною процес затягнувся, і тоді США посіли доволі активну та
жорстку позицію, що полягала в комбінації політичного тиску та економічних
важелів заохочення України до ядерного роззброєння. Одним із таких важелів,
наприклад, стало успішне запровадження допомоги за програмою Нанна-Лугара,
що сприяло інвестуванню процесу роззброєння в Україні та надало Києву
економічні стимули для роззброєння.
Відзначено, що подальше успішне вирішення питання із денуклеаризацією
України та, як результат, безстрокове продовження Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї на Оглядовій конференції ДНЯЗ 1995 року,
остаточно закріпили режим ДНЯЗ, що стало одним із величезних успіхів
політики нерозповсюдження Сполучених Штатів. Доведено, що поряд зі
зміцненням політики нерозповсюдження починає формуватись так звана
політика контррозповсюдження США, тобто сукупність військових та інших
силових методів щодо запобігання розповсюдженню ядерної зброї. Кінець 1990-
х рр. став першим практичним проявом політики контррозповсюдження, що
виявилося у військовій операції, проведеній США та Великобританією проти
Іраку в грудні 1998 року з метою позбавлення Багдада здатності виробляти і
використовувати зброю масового ураження. Після терористичної атаки 2001
року США трансформують свої стратегії щодо нерозповсюдження, і
адміністрація Джорджа Буша молодшого почала активно дотримувалися
політики контррозповсюдження. Зокрема, це безпосередньо стосується


5



військової операції США проти Іраку у 2003 р., яка спиралася на тезу «про
неминучу загрозу», однак використовувала навіть не випереджальні, а
превентивні методи позбавлення держави можливостей розробляти ЗМУ. Отже,
за часів Дж. Буша політика контррозповсюдження досягла свого піку, що
достатньо яскраво контрастувало з лояльним ставленням США до так званих
«позитивних порушників режиму ДНЯЗ», таких як Індія або Ізраїль, з якими
Вашингтон прагнув зберегти дружні взаємини.
У дисертаційному дослідженні на основі порівняльного аналізу
концептуальних засад політики нерозповсюдження США у ХХІ столітті,
зроблено висновок, що усі три президентські адміністрації, які працювали у
Білому домі впродовж перших двох десятиліть ХХІ століття, дотримувалися
сформованої політики контррозповсюдження, яка включала в себе не тільки
військові превентивні методи, а ще й політику жорстких санкцій та політичного
тиску. Виявлено, що адміністрація Джорджа Буша мол. та Дональда Трампа були
дещо схожими у своїх діях, оскільки Дж. У. Буш зруйнував Рамкову угоду з
КНДР, а Д. Трамп вивів США з ядерної угоди з Іраном, досягнення якої було
великою перемогою політики Обами. Вказано на те, що адміністрація Обами
використовувала невійськовий міжнародний тиск, який набув піку у санкціях
проти Ірану у 2012 році. Простежено контрастність успішної політики
демократичних адміністрацій США (У. Клінтон, Б. Обама) у рамках
нерозповсюдження з фактичним провалом жорсткої політики
контррозповсюдження республіканців (Дж. У. Буш, Д. Трамп).
Зазначено, що тактика США щодо КНДР базувалася на економічному
тиску на Північну Корею, однак КНДР не збиралася поступатися ядерною
програмою. Вказано на те, що адміністрація Д. Трампа змогла на короткий
період налагодити діалог з Пхеньяном, що вважалося історичним моментом для
відносин двох країн. Зроблено припущення про те, що цей прогрес у діалозі
скоріше зумовлений відчуттям стабільності та більшої впевненості самої
Північної Кореї, ніж успішною політикою США. Показано, що незважаючи на


6



«історичний прорив» адміністрації Д. Трампа у відносинах з КНДР, сумарну
корисність такого діалогу можна оцінити як доволі низьку.
Виявлено, що у ХХ ст. Іран не розглядався, як небезпека для режиму
нерозповсюдження, однак ситуація навколо ІРІ загострилася на початку ХХІ
столітті. Відзначено, що адміністрації президентів Дж. У. Буша, Б. Обами та
Д. Трампа застосовували політику тиску на Іран та використовували економічні
санкції. Показано, що підписання з Іраном Спільного Всеосяжного Плану Дій
(СВПД) стало проривом для режиму нерозповсюдження. Доведено, що вихід
США з СВПД у 2018 році спровокувало відновлення міжнародної кризи навколо
іранської ядерної програми. Зроблено припущення, що прихід демократа Джо
Байдена до влади дає підстави для обережного оптимізму щодо налагодження
відносин з Іраном. Вказано на те, що президентські вибори в Ірані 2021 року
також можуть вплинути на майбутнє ірано-американських відносин.
Зроблено висновок про те, що регулювання проблем північно-корейської
та іранської ядерних програм є найбільшими викликами режиму
нерозповсюдження у ХХІ ст., але формувати однакову стратегію для вирішення
цих викликів є неправильним. Вказано на те, що необхідно налагодити
стабільний діалог, важливість якого полягає у готовності кожної сторони йти на
певні поступки. Зроблено припущення про те, що суперечлива політика США та
різка зміна стратегій, пов’язана із суб’єктивними поглядами президентських
адміністрацій, уповільнюють процес налагодження діалогу, а у випадку з Іраном
відкидають назад будь-який прогрес. Оскільки Північна Корея вже є ядерною
державою з власною ракетною програмою, то будувати діалог потрібно,
враховуючи це, адже КНДР не збирається закривати власну ядерну програму й
залишатися без єдиного козиря, тому політика санкційного тиску та безумовної
ізоляції не працюватиме й надалі. Ситуація з Іраном не дійшла ще до розробки
власної зброї, тому, позбавившись санкцій, Іран отримає можливість відновити
економіку країни, що є важливою складовою державних інтересів. Отож на
сьогодні, як видається, адміністрація США все ще має нагоду відновити старий


7



чи підписати новий договір з Іраном, поставити під контроль усі ядерні об’єкти
держави та побудувати довгостроковий діалог.
Вказано на те, що висновки та рекомендації дисертаційної роботи мають
безпосередню важливість для політики України, оскільки розуміння
особливостей політики нерозповсюдження Сполучених Штатів не лише надає
горизонти бачення певного вектору міжнародної політики України, а й робить
можливим застосування політичного досвіду Києва у цій сфері для
пропонування відповідних ініціатив на міжнародних форумах.



Ключові слова: ядерне нерозповсюдження, ядерна зброя, ядерна програма
Ірану, ядерна програма КНДР, політика нерозповсюдження США, міжнародна
безпека.