Суспільне вчення католицизму: зміст, соціокомунікативний мандат та форми реалізації

Цихуляк І. М. Суспільне вчення католицизму : зміст,
соціокомунікативний мандат та форми реалізації. – Рукопис.



Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство (філософські науки). Чернівецький
національний університет імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки
України. – Чернівці, 2021.
Дисертацію присвячено комплексному релігієзнавчому дослідженню
складної і водночас доволі актуальної проблематики – змісту та провідних ідей
суспільного вчення Католицької Церкви її соціокомунікатвиного мандату й
основних форм його реалізації в умовах глобалізації і постсекукулярної
соціокультурної парадигми розвитку людьтсва. У роботі досліджено чинники,
які впливають на сучасний стан і перспективи соціокультурного розвитку,
суспільної ролі Церкви у цих процесах, у тому числі й засобами філософського
дискурсу задля обґрунтування надійних орієнтирів цивілізаційного поступу.
Наукова праця є самостійним комплексним дослідженням, опертим на
широку джерельну базу ідейно-богословського й еклезіально-конфесійного
спрямування, поєднання релігієзнавчо-філософської та богословської
методології. У такий спосіб у дисертаційній роботі:
- класифіковано та проаналізовано джерела католицького вчення про
суспільство й соціальне служіння Католицької Церкви в сторичному контексті
та на сучасному етапі;
- висвітлено ґенезу і витлумачено специфіку структурно-функціональної
природи католицького вчення про суспільство в межах біблійного визначення
засад соціального служіння та його конфесійної інтерпретації;
- розкрито зміст поняття й увиразнено праксеологічний потенціал
соціальної дияконії як основної форми філантропічної діяльності в контексті
провідних ідей папських енциклік соціального характеру, що складають основу


3



сучасної концепції соціального служіння Католицької Церкви;
- з’ясовано впливи католицької соціальної доктрини на суспільну місію
помісних (національних) церков Римської юрисдикції як специфічного засобу
міжхристиянського діалогу та розвою екуменічного руху й обгрунтовано тезу
про те, що соціальне служіння церков постає важливою формою
міжконфесійного діалогу і є засобом зближення між церквами;
- витлумачено провідні ідеї та тенденції католицької політики
aggiornamento в її взаємозв’язках і взаємовпливах на соціальне служіння
УГКЦ й визначено механізми взаємодії та реалізації соціальної доктрини
католицизму і православ’я в Україні.
Науково-філософську об’єктивацію ґенези й структурно-функціональної
природи католицького вчення про суспільство здійснено шляхом релігієзнавчого
полідисциплінарного аналізу впливів соціальної доктрини католицизму на
суспільну місію помісних (національних) церков Римської юрисдикції і, зокрема
на УГКЦ. Для досягнення дослідницьких цілей застосовано методологічні
принципи кількох самостійних релігієзнавчих напрямів: історії, психології,
соціології, політології релігії та ін. підсистем, які формують структуру
релігієзнавчого знання.
Магістральним принципом аналізу католицької соціальної доктрини обрано
поміркований етичний релятивізм і світоглядно-ціннісний плюралізм. Це
уможливило неупереджено, з позицій позаконфесійності та релігійної терпимості й
толерантності, витлумачити ідейно-богословський, соціально-правовий та
еклезіально-канонічний зміст католицької політики aggiornamento, що часто
сприймається іноконфесійними як пристосуванство до сучасного наскрізь
секулярного світу, а відтак і глибше проаналізувати специфіку й основні форми
реалізації ключових її тверджень та принципів у контексті соціального
служіння Католицької Церкви в Україні і, на прикладі УГКЦ, визначити
основні пріоритети її суспільної місії у дихотомії політики aggiornamento зі
східно-візантійськими моделями соціального служіння та дияконії.


4



У роботі закцентовано увагу на тому, що для релігієзнавчого осмислення
змісту суспільного вчення та соціального служіння Католицької Церкви
фундаментальними й актуальними все ж залишаються джерела біблійного
походження, а також святоотцівські твори, постанови соборів та інші документи.
Водночас єдність, логічну послідовність, суспільну активацію і ефективність
впливу їм забезпечують якраз енцикліки Римських Пап. Це зумовлено передусім
тим, що документи враховують не тільки потенціал еклезіально-богословського, а
й філософського та загальнонаукового осмислення дійсності, опертих на
герменевтичну логіку та філософську методологію пізнання.
Доведено також, що соціальне богослов’я та практика дияконії
залишаються важливими складниками душпастирської діяльності, що завдяки
постійному оновленню соціальної доктрини католицизму еволюціонує,
трансформуються, вдосконалюючи форми соціального служіння з
урахуванням викликів часу та реакції Церкви на них. Провідною ідеєю, яку
автор переслідує в роботі є та, що соціальне богослов’я й дияконія увиразнюють
богословсько-христологічні, сотеріологічні, антропологічні, еклезіологічні та
євхаристійні аспекти соціальної місії Католицької Церкви. Тому й стверджується,
що ключовим стрижнем суспільного вчення є поняття спільного блага, вільної
волі і свободи людини, як образу Божого і подоби, кінцевою метою якої є єднання
з Богом, а визначальним критерієм тлумачення змісту соціальної дияконії служать
не лише принципи та методи релігієзнавчого дослідження, а й методологія
християнського персоналізму.
Важливим результатом дисертаційного дослідженя є концептуалізація
соціальної доктрини УГКЦ, яка свою соціалну місію звершує на засадах
відкритості та етноцентризму. Соціально-політична турбулентність, в якій
тривалий час перебуває українське суспільство і готовність своєчасно
переглядати соціокомунікативний мандат і вдало поєднувати прагматизм
католицької політики aggiornamento зі східно-православним благочестям,
джерелом якого є літургійна традиція Вселенської Церкви, забезпечує їй мало не


5



загальнонаціональний вплив на суспільно-політичні та духовнокультурні
трансформації українського соціуму.
Отже, у дисертації відображено результати комплексного
міждисциплінарного дослідження змісту та практичних механізмів реалізації
католицького суспільного вчення, основних форм і способів вираження
соціокомунікативного мандату Католицької Церкви у сучасному світі. Висвітлено
ґенезу та витлумачено об’єктивні закономірності розгортання, а отже й постійного
оновлення католицької соціальної доктрини. Проаналізовано джерела
католицького вчення про суспільство й соціокомунікативний мандат Католицької
Церкви, увиразнено їхню структурно-функціональну природу та витлумачено
праксеологічний потенціал.
Дослідницький фокус спрямовано на концептуалізацію новизни, що
полягає у розкритті змісту, провідних ідей, еволюційних форм і структурно-
функціональної природи теорії та практики соціальної дияконії католицизму.
Результати дисертації суттєво доповнюють релігійно-етичним змістом головні
богословські дефініції соціальної теології католицизму – «соціальне
служіння» та «соціальна дияконія», якими Католицька Церква протягом
століть підтверджує внутрішню природу й ідейно-ціннісну спрямованість
власної соціальної місії.
Обґрунтовано вплив католицької соціальної доктрини на суспільну
місію помісних (національних) церков римської юрисдикції. Це важливо з
огляду на два фактори – забезпечення еклезіальної єдність, що підтверджує
їхню католичність та право на розвиток власно національно традицію
соціального служіння в межах власного партикулярного права.



Ключові слова: Католицька Церква, Українська Греко-Католицька Церква,
суспільне вчення, соціальне богослов’я, соціальна доктрина, енцикліка,
соціокомунікативний мандат.