Рецепція барокової драми в українській літературі ХХ ст. у контексті типології стилів

Пелешенко Н. І. Рецепція барокової драми в українській літературі ХХ ст. у
контексті типології стилів. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.01 – українська література – Національний університет
«Києво-Могилянська академія», 2021.



У дисертації вперше комплексно проаналізовані дуалістично-циклічні
концепції культурно-історичних змін, які зародилися в європейській
гуманітаристиці наприкінці ХІХ – першої половини ХХ ст., а їхня наукова рецепція
тривала протягом усього ХХ ст. Вони передбачали чергування двох опозиційних
типів художнього мислення: класицистичного (ренесансний, реалістичний) і
барокового (середньовічний, романтичний). Цими визначеннями перелік
опозиційних типів не вичерпувався, арсенал їхніх назв був достатньо великий:
аполлонівський / діонісійський, орфічний / діонісійський, аполлонівський /
фаустівський, раціоналістичний / ірраціоналістичний, первинний / вторинний,
середньовічний / просвітницький, класицистичний / маньєристичний,
монологічний /діалогічний, секулярний /сакральний, денний /нічний тощо. Для ХХ
ст. як простору різних культурних світів, що неминуче зіштовхуються, надзвичайно
актуальним є розкриття «діалогу культур» (за В. Біблером) Бароко, модернізму і
постмодернізму. Діалогічний простір їхніх текстів чи діалогічний дискурс (за
Ю. Крістевою) породжує процес читання текстом однієї епохи тексту попередньої,
який деконструюється і стає основою для нового текстового утворення. Отож,
простеження свідомої чи інтуїтивної, безпосередньої або прихованої комунікації
текстів одного типу становить спосіб розкриття і розуміння кожної з культурних
епох та систематизації мистецьких і, зокрема, літературних явищ.
Увагу в роботі зосереджено переважно на іманентній чи формальній
парадигмі мистецтвознавця Г. Вельфліна, в межах якої формувалася типологія
бароко як стилю епохи. До неї зараховуємо «теорії хвиль» Ю. Кшижановського,


3





Е. Курціуса, Д. Лихачова, Ю. Лотмана, І. Чернова, Д. Чижевського, Ф. Шміта тощо.
Також аналізуються основні положення історіософської концепції В. Петрова, яка
зосереджується на питаннях циклічності та дискретності епох, що, як і теософська
концепція М. Бердяєва про «нове середньовіччя», виникла в означених часових
рамках і в тому ж культурно-філософському дискурсі, який становили концепції
Г. Гегеля, Ф. Ніцше, Х. Ортеги-і-Гасета, О. Шпенглера, Дж. Тойнбі та інших
мислителів .
Типологічному вивченню мистецьких і літературних явищ присвячені
дослідження сучасних літературознавців: С. Андрусів, Д. Горбачова, І. Заярної,
архиєпископа Ігоря Ісіченка, М. Кодака, П. Михеда, В. Моренця, Д. Наливайка,
О. Новик, М. Сулими.
Циклічні теорії розвитку національних літератур більшості дослідників, у
працях яких не можна не помітити зацікавлення і захоплення літературою бароко,
зумовлені різними філософськими системами, естетичними смаками та
методологічними засадами, видаються варіантами ідеї дуалістичної природи
духовного буття, що його підвалинами, за Ніцше, є діонісійський дисонанс і
аполлонівська сила просвітлення.
У роботі стверджується, що дуалістично-циклічні теорії, поширені протягом
ХХ ст. у європейській гуманітарній думці є релевантними для інтерпретації
літературних творів, де «відживлюється» (М. Павлишин) текст барокової доби і
зокрема, шкільного театру і вертепу.
Демонструючи дієздатність теорії «культурних хвиль» (за Д. Чижевським), ми
розширюємо інтерпретаційні поля творів української літератури ХХ ст., де
простежується рецепція драми XVII-XVIII століть як одного із найяскравіших
виявів барокового стилю на теренах України (М. Сулима), репрезентатора
українського бароко (П. Левін), що було пов’язане з культивуванням театральності
як парадигматичної ознаки Бароко в усіх сферах культурного життя епохи.
Український бароковий театр із пророслою на бароковому ґрунті античною
моделлю theatrum mundi («світ – театр») та її засадничим мотивом vanitas («все


4





марнота марнот») приваблював митців наступних культурних епох, орієнтованих на
нереалістичне письмо та творче освоєння спадку Бароко.
У дисертації окреслюються особливості рецепції та трансформації принципів
поетики барокової драми в літературі ХХ ст. і творчості окремих письменників.
Доведено, що бароковий текст актуалізувався в українському письменстві ХХ
ст. із утвердженням модерністських чи постмодерністських стильових тенденцій,
типологічно близьких до епохи бароко.
Барокове театральне дійство як концепт, як тема чи метафора відтворювалося
в літературі, яка декларувала формальне та ідейно-змістове оновлення, на різних
текстових рівнях: формальному, тематичному, сюжетному, ідейному, образному
тощо. Це зумовлено тим, що поетика барокової драми впливала як на мистецтва
своєї доби, так і на наступні культурні епохи «нереалістичного» типу. Тобто, бароко
«входило» в українську літературу ХХ ст. кількома хвилями тоді, коли визрівала
комунікаційна взаємодія художніх епох нереалістичного типу, або, як сказав би
А. Дж. Тойнбі, коли «дім» нашого письменства був готовий до барокових гостин.
У літературі першої половини ХХ ст., яка розвивалася у контексті модернізму
з його настановою на ірраціональне, впливи культури бароко були немов
інтуїтивними, здавалося, що довільно залучалися сюжетні колізії, теми, мотиви,
образи, принципи поетики, зокрема, шкільної та вертепної драми для оновлення
змісту та модернізації форми художнього твору. Знаковим був формальний
експеримент, що сприяв прокладанню нових шляхів у мистецтві, орієнтованих на
відхід від реалістичних практик. Не відкидався і змістовий рівень, який має
корелювати з формою. Теоретиком і практиком таких процесів був Лесь Курбас, на
досягнення якого взорували драматурги МУРу І. Костецький та Ю. Косач.
Але поряд із «підсвідомим» простежується і «свідомий» шлях рецепції
барокового тексту письменниками, які шукали нову форму для вираження засад
нової естетики. Ю. Лавріненко взірцем підсвідомого потягу до культури бароко
називає П. Тичину, свідомого – М. Бажана. Ця теза літературознавця і учасника
творчого життя перших десятиліть ХХ ст. в Україні дуже важлива для


5





підтвердження нашої думки про «підсвідому» бароковість модернізму та «свідому»
орієнтацію на бароковий культурний досвід митців другої половини ХХ ст.
У літературу другої половини ХХ ст. бароко «поверталося» з творчістю
письменників 1960-1980-их рр., стильову манеру яких відносимо до химерної прози,
що перебувала як під впливом модерністської традиції (О. Ільченко, В. Дрозд), так і
виявляла елементи постмодерністської поетики (В. Земляк, В. Шевчук).
«Відживлення» бароко у 1990-их сигналізувало про прихід у вітчизняне
письменство постмодерністських тенденцій, що найперше асоціюється із прозовими
текстами Ю. Андруховича, який яскраво демонструє постмодерністський принцип
гри культурними кодами, обирає для неї найяскравіші, найвпізнаваніші риси
літератури і мистецтва Бароко (алегоричність, антитетичність, синтетичність, форму
поетичних іграшок та інше). У письменстві другої половини ХХ ст. помічаємо
звернення як до змістового і тематичного рівнів барокових творів, філософсько-
естетичних категорій, символічної і алегоричної образності, барокової
метафоричності, так і формальних пошуків.
У процесі дослідження виокремлюються типологічні риси барокової драми,
представлені в творах української літератури ХХ ст. Серед найпоширеніших є
орієнтація на вертикальний (іноді й горизонтальний) триярусний поділ сцени чи
скриньки (небо-земля-пекло); введення інтермедій (інколи взятих із записів
XVII-XVIII ст., а переважно створених за бароковою моделлю); використання хору
як форми художньої умовності та машинерії (deus ex machina), тобто технічних
конструкцій, які «забезпечували» вирішення конфлікту за допомогою чудесної сили;
активне залучення елементів comedia del’arte (комедії масок). Також це прийом
«театру в театрі»; жанровий і мистецький синкретизм; алегоричні образи, позбавлені
барокової усталеності та ієрархічності; семантичні опозиції (життя/смерті,
добра/зла, світла/темряви, верху/низу, внутрішнього/зовнішнього); актуалізація
концептів театру, гри, вистави, сцени, ярмарку, карнавалу, мотивів theatrum mundi
(весь світ – театр) та Vanitas (від лат. «Vanitas, vanitatum, et omnia vanitas»), що
перекладається як «марнота марнот і все марнота», та є актуалізацією в бароковому
просторі головного лейтмотиву книги Еклезіаста).


6





До аналізу залучені тексти українських письменників ХХ ст. від 1900 до 1996
років, зокрема, містерія Панаса Мирного «Спокуса», драматичні твори Людмили
Старицької-Черняхівської «Вертеп» і «Милость Божа», опис вистав і теоретичні
праці Леся Курбаса, п’єси А. Паніва «Червоний вертеп. Травневі інтермедії» та В.
Ярошенка «Менажерія, або Шпана», повість А. Любченка «Вертеп», п’єси «Спокуси
несвятого Антона», «Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину»
І. Костецького та «Дійство про Юрія Переможця» Ю. Косача, роман «Козацькому
роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» О. Ільченка, дилогія В. Земляка
«Лебедина зграя» та «Зелені Млини», роман «Три листки за вікном», п’єси «Вертеп»
і «Свічення» В. Шевчука, роман Ю. Андруховича «Переверзія».
Результати, представлені в дисертації, можуть бути використані в історико-
літературних студіях, присвячених як стильовим течіям ХХ ст., так і творчості
окремих письменників, а також у компаративістичних дослідженнях. Матеріал
дисертації може використовуватися при розробці університетських курсів із
проблем історії та теорії літератури, зокрема, теорії інтертекстуальності,
компаративістики тощо.
Ключові слова: українська література ХХ ст., Бароко, модернізм, постмодернізм,
химерний роман, шкільний театр XVII-XVIII ст., вертеп, інтермедія, мотив Vanitas.