Екологічна парадигма українського державотворення: політична стратегія суспільних змін

АНОТАЦІЯ
Канцурак В.В. Екологічна парадигма українського державотворення:
політична стратегія суспільних змін. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
(доктора філософії) за спеціальністю 09.00.03 – «Соціальна філософія та
філософія історії» (033 – філософія). – Національний педагогічний університет
імені М.П. Драгоманова, Київ, 2020; Державний вищий навчальний заклад
«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені
Григорія Сковороди», Переяслав, 2020.
У дисертації здійснено філософську концептуалізацію феномену
екологічної політики в умовах сучасних трансформаційних процесів. Всебічно
аналізується феномен екологічної політики як об’єкт державної політики.
Виявлено, що формування національної екологічної політики потребує
концептуально-теоретичного дискурсивного охоплення світоглядно-
філософської, політологічної, соціально-економічної, екологічно-правової
проблематики, а також детального аналізу демократизаційних трансформацій,
що відбуваються в українському суспільстві. В країнах розвиненої демократії
на сьогодні вже вироблені ключові принципи, установки, короткострокові та
стратегічні цілі екологічної політики, а також основні засоби і засади їх
досягнення. І Україні ж, незважаючи на те, що з перших років незалежності
екологічна проблематика ставилася дуже гостро, вона поступово була
витіснена на периферію політичного дискурсу. Актуальність нашого
дослідження полягає саме в тому, що тільки із нового визначення категорії
«екологічна політика» можуть розпочатися дійсно позитивні процеси в цій
сфері. Поки ж екологічна складова в українській політиці є другорядною та
вирішується за залишковим принципом, кризовий стан довкілля, що вже набув
в нашій країні катастрофічного характеру, буде лише поглиблюватися, а якість
життя наших громадян постійно погіршуватися.


3





Проаналізовано в загальному вигляді основні показники та суперечності
екологічної ситуації в Україні в останні десятиліття розвитку, констатовано
фактичну відсутність цілісної, цілеспрямованої, системної екологічної
політики. Фундаментальною суперечністю тут можна визначити відсутність в
українському соціумі глибокого феноменологічного переконання у
необхідності нагальних та невідкладних змін в екологічній політиці держави.
На світоглядно-ціннісному рівні українці не ставлять екологічну
проблематику на перше місце. На державно-управлінському рівні також не
існує зацікавленості у формування цілісної та відповідальної екологічної
політики. Приймаються розпорошені законодавчі акти, ратифікуються
міжнародні документи, встановлюються малообґрунтовані норми, робляться
декларативні політичні заяви, але ніхто не може взяти на себе відповідальність
щодо встановлення та використання чітких принципів екологічної політики,
що вже декілька десятиліть, принаймні з початку 90-х років минулого
століття, застосовуються в розвинених державах світу. Відсутність чітко
сформульованого державно-політичного екологічного порядку денного в свою
чергу нівелює ті зусилля, які здійснюються спеціалізованими громадськими
організаціями. Таким чином, екологічна складова в структурі української
політики не перетворюється на пріоритетну, залишаючись на периферії
загальнодержавної та соціально-громадянської зацікавленості.
Висвітлено загальні концептуальні підходи до опрацювання екологічної
політичної стратегії України, показано, що протягом років незалежності в
нашій країні активно створювалися різноманітні концепції, закони,
рекомендації та пропозиції громадських організацій. В той же час, активна
декларативно-рекомендаційна діяльність не результувалася у формування
цілісної та системної екологічної політики. Цьому є ціла низка причин. В
законодавчій сфері приймалися закони, що були мало пов’язані між собою та
неефективними з моніторингово-контролюючої точки зору. Державні
концепції мали надмірно узагальнений та абстрактний характер, а громадські
організації не діяли достатньо ефективно через існування багатьох


4





адміністративних перепон. Така ситуація тим більше актуалізує наше
дослідження, присвячене детальному аналізу проблематики, пов’язаної із
необхідністю розробити, впровадити та системно реалізовувати цілісну та
цілеспрямовану національну екологічну політику, в рамках якої були б
збалансовані зусилля всіх зацікавлених суб’єктів: держави, громадян,
громадських організацій, виробників та споживачів.
Проведено компаративний аналіз екологічних програм провідних країн
світу у їх значенні для України, виділено декілька напрямів, в яких має
здійснити справжній прорив наша національна екологічна політика.
Насамперед, має відбутися спрямування значних зусиль на підвищення
екологічної грамотності, культури і свідомості населення. Саме громадяни в
провідних демократичних країнах є найпотужнішим джерелом активності,
спрямованої на захист власних прав на чисте довкілля та раціональне
використання природних ресурсів. Окрім того, має постійно здійснюватися
розширення управлінських механізмів за рахунок передачі значної кількості
повноважень громадським організаціям. Позитивним прикладом тут може
стати практика країн ЄС, де національні законодавства поступово
зближувалися із загальноєвропейськими нормативами, а взаємодія держави,
громадськості і наддержавних європейських структур дозволяє досягати
значних позитивних результатів. Наш аналіз показав, що для України можна
активно використовувати, наприклад, досвід Польщі, як країни, яка
перебувала в соціалістичному таборі, а потім проводила економічні та
політичні реформи із врахування екологічного чинника. В Україні, на жаль,
більшість реформ проходить без врахування цієї складової, або ж з
відсуванням екологічної проблематики на другорядні позиції. Таку ситуацію
необхідно терміново змінювати. Тому, як це можна робити, і присвячене наше
дослідження, в чому й полягає його теоретико-методологічна та науково-
практична актуальність.
Здійснено аналіз чинного законодавства України у природоохоронній
сфері. Відмічено, що вона має достатньо розгалуджену структуру, яка


5





охоплює як конституційне регулювання прав і обов’язків громадян, так і
секторальні законодавчі акти. Більшість з них, щоправда, було прийняті ще у
90-х роках минулого століття. За останнє десятиліття розвиток екологічного
законодавства значно загальмувався і обмежувався, в основному,
ратифікацією міжнародних конвенцій. У 2010 році було прийнято потужний
законодавчий акт, який затвердив Основні засади (стратегія) державної
екологічної політики України на період до 2020 року. Його значимість полягає
у тому, що ключовою юридичною категорією в ньому стала саме «екологічна
політика». В той же час, можна стверджувати, що цей закон, не
сформулювавши конкретних механізмів реалізації і контролю, став черговою
декларацією державного рівня. Спеціалісти в екологічному праві постійно
наголошують про необхідність кодифікації екологічного законодавства та
приведення його у відповідність до європейських норм та стандартів. Однак
корумпованість української політичної, економічної, промислової еліти не
припускає прийняття законодавчих актів, які тією чи іншою мірою могли б
припинити зловживання в певній сфері, зокрема в сфері природозахисту та
ресурсокористування.
Доведено, що в Україні екологічна безвідповідальність є однією з
найболючіших проблем, що вразили наше суспільство. Безвідповідальність
царює на всіх рівнях: політичному, чиновницькому, виробничому,
муніципальному тощо. Однак найстрашніше те, що і громадяни у своїй
загальній масі мають дуже низький рівень екологічної культури і свідомості.
Це означає, що в країні ще тривалий час перед політиками не буде поставлено
завдання по створенню ефективної екологічної політики європейського зразка.
Наше суспільство потребує потужного екологічно-просвітницького руху, щоб
хоча б наступні покоління змогли почати виправляти ті помилки, які
робляться зараз. Поки що ж в питаннях природозахисту та
ресурсовикористання продовжує домінувати корупційна складова.
Визначено поняття та основні складники екологічної культури суспільства
та особистості. Доведено багатовимірність даного феномену, що поєднує в


6





собі феноменологічно-аксіологічні, індивідуально-особистісні, щоденно-
побутові, соціально-функціональні, економічно-споживацькі, політично-
громадські та державно-управлінські елементи. По самій своїй суті екологічна
культура спрямована на декілька сутнісних пріоритетів, що полягають в
ощадливому ставленні до навколишнього природного середовища і ресурсної
бази, у прагненні до збереження здоров’я, якості життя, генофонду індивідів і
соціумів, у можливості забезпечити сталий соціально-економічний розвиток
громади, регіону, країни, людства. Таким чином, в дослідженні доведено
сутнісно-формальну інтегративність категорії і феномену екологічної
культури. Сьогодні вона являє собою єднальний фактор, що пов’язує індивідів
із соціумом, виборців із політичними партіями, громадян із державою тощо. І
це лише політико-інтегративний вимір екологічної культури. В психолого-
педагогічному розумінні феномену важливо підкреслити поєднання в ньому
інформаційно-пізнавальної, діяльнісно-практичної, ціннісно-мотиваційної,
емоціонально-психологічної, естетико-смакової складових. Все це необхідно
враховувати при вибудовуванні нової інноваційно-гуманістичної системи
державно-громадського виховання і просвітництва в Україні. Поки що мусимо
визнавати значну відсталість наших громадян в плані особистісної і суспільної
екологічної культури від відповідних показників, притаманних громадянам
розвинених західних країн.
Обґрунтовано формування екологічної культури в якості державного та
суспільно-громадського політичного завдання, визначено ключові напрями
його виконання в сучасних українських соціально-політичних реаліях.
Насамперед доведено необхідність активізації державно-управлінських та
реформаційних зусиль в освітній сфері, на основі яких навчання і виховання
стануть дійсно екологічно орієнтованими. Саме екологічна проблематика
може стати інтегральним чинником перетворення навчально-виховних
стратегій на цілісні та безперервні комплекси. Підкреслено також велику роль,
яку відіграє в розвинених країнах неформальна екологічна освіта і виховання.
В Україні цей інструмент використовується недостатньо потужно. Зрештою,


7





встановлено безпосередній зв’язок між рівнем екологічної культури населення
та рівнем громадянської свідомості, освіченості та ініціативності. Тільки
справжні громадяни, що знають як і вміють відстоювати власні права,
спроможні до захисту права кожної людини на чисте довкілля, необхідне для
забезпечення гідного рівня життя і здоров’я. Таким чином, формування
екологічної культури високого європейського рівня є надзвичайно складним
для України завданням, яке можливо виконати тільки в тісній співпраці та за
потужної активності держави і громадянського суспільства.
Проаналізувало роль середньої і вищої освіти у формуванні екологічної
культури особистості і суспільства. Доведено необхідність активізації
процесів реформування та модернізації вітчизняної освітньої системи в
цілому. Сьогодні екологічний компонент в освіті є занадто фрагментованим і
обмеженим. Найчастіше він формально представлений окремим курсом чи
дисципліною. На нашу ж думку, освіта має ставати екологістичною та
екологоцентричною, тобто проблематика захисту довкілля, збереження
ресурсів для наступних поколінь, досягнення високого рівня якості життя має
стати іманентним чинником інтеграції освітніх програм у змістовному і
формальному вимірах. Сьогодні перед системою освіти постає актуальне
завдання, що полягає в необхідності виховувати екологоорієнтовану
особистість, критична кількість яких в майбутньому зможуть змінити ту
катастрофічну ситуацію, що склалася в Україні з точки зору екологічної
безпеки. Тільки тоді в цьому плані відбудеться прогрес, коли люди навчяться
захищати власні права на основі високої громадянсько-екологічної культури
соціуму. Виховання таких громадянських чеснот, як екологічна
відповідальність та ініціативність, значною мірою є завданням саме
національної системи освіти.
Ключові слова: екологічна політика, соціокультурні трансформації,
суспільство, державотворення, екологічна культура.