Модерністська експериментальна проза періоду МУРу (на матеріалі творів Ю. Косача, І. Костецького, В. Петрова)

Мукан А. С. – Модерністська експериментальна проза періоду МУРу (на
матеріалі творів Ю. Косача, І. Костецького, В. Петрова). – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.



Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.01 «Українська література». – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України, Київ,
2020.
У дисертації комплексно висвітлено явище модерністської
експериментальної прози на прикладі творчості українських письменників
Ю. Косача, І. Костецького та В. Петрова (Домонтовича). Об’єктом дослідження
обрано їхню різножанрову прозу кінця 30-х – 40-х рр. XX ст., зокрема періоду
МУРу (1945–1948). В основі принципу вибору авторів для розкриття заявленої
в назві дисертації теми лежать схожість світоглядних і художніх засад творчості,
спільність координат життя і літературної діяльності письменників у визначений
термін.
У першому розділі визначено термінологічний апарат дослідження, зокрема
уточнено та сформульовано поняття «художній експеримент»,
«експериментальна література», «експериментальна проза», «орнаментальна
проза», «сюжетна (фабульна) проза». На основі реферування літературознавчих
праць, присвячених таким жанровим різновидам літератури, а також
філософських, лінгвістичних, психоаналітичних студій, які пояснюють ґенезу
художнього експерименту, сформульовано визначальні риси експериментальної
прози на рівні змісту та форми. Серед них – яскрава інтелектуальна домінанта,
поліпроблемність, комунікативність, ігрова природа, чинна на всіх структурних
рівнях, іронія та парадокс, змішування різних жанрових кодів і мистецтв тощо.
Для системного підходу при висвітленні обраної теми проаналізовано
філософську й історико-літературну парадигми раннього та зрілого модернізму –
метаконтекст, у якому функціонувала модерністська експериментальна проза.


3



Визначено, що філософським підґрунтям модернізму є «філософія життя» –
комплекс ірраціонально-гуманістичних концепцій у західноєвропейській
філософії межі XIX – ХХ ст., що викликали зустрічні течії українського
письменства, яке спиралося на іманентну «філософію серця». Встановлено, що в
основі змін художніх стилів лежать змагання аристотелівської й платонівської
концепцій мімезису. Визначено, що разом із протиставленням/зіставленням
методів художньої обсервації дійсності, кожна історико-літературна епоха
коливається між двома літературними стилями (за теорією Д. Чижевського) –
монументальним і орнаментальним, яким відповідають реалістичний і
нереалістичний методи в мистецтві, аполлонійська та діонісійська (за Ф. Ніцше)
тенденції у творчості. Підсумовано, що в основі модерністського напряму
лежить платонівська модель мімезису, панівним стилем історико-літературної
епохи є орнаментальний, а у творчому процесі превалює діонісійське начало, які
не обмежені виражальними наративами, бо часто відбуваються в гостро
фабульних акційних сюжетах.
Досліджено особливості раннього та зрілого українського модернізму в
контексті експериментальної прози. Визначено, що для перехідного
(сецесійного) періоду (кінець XIX – 10-ті рр. ХХ ст.) в українській літературі
характерний критичний перегляд попередньої культурної традиції (реалізму) за
принципом протягування-відштовхування з модернізмом, полістилізм,
різноманіття художніх тенденцій, жанрова переканонізація, потяг до художнього
експериментування. До письменників такого типу належать А. Кримський,
Ольга Кобилянська, Леся Українка, В. Стефаник, М. Вороний, пізні Я. Щоголів,
І. Франко, «молодомузівці» та ін.
Встановлено, що письменники «розстріляного відродження» (20-ті рр.
ХХ ст.) репрезентували дві моделі художньої прози, в яких творився
експериментальний дискурс епіки зрілого модернізму – орнаментальну
Ю. Яновський, М. Яловий та ін.) й фабульну (М. Йогансен, В. Підмогильний та
ін.). Для них характерні кінематографічна, іноді радикалізована під впливом


4



авангардизму поетика, глибокий філософський підтекст, художня деформація
реальності, тяжіння до метатекстуальності й дискурсивності.
Окремо простежено вплив філософії екзистенціалізму на світоглядну
модель зрілого модернізму та художню свідомість Ю. Косача, І. Костецького та
В. Петрова. Доведено, що проблеми свободи вибору людини, нонконформізму,
переживання людиною свого «буття у світі» з’явилися в українській літературі
ще в другій половині XVIII ст. у творчості Г. Сковороди, розвинулися в
експериментальній прозі А. Кримського й В. Підмогильного, що випереджала
європейську модерністську інтелектуально-філософічну літературу. Визначено:
українській духовно-культурній свідомості ближче розуміння релігійного
екзистенціалізму, зумовлене «філософією серця» – органічною для національної
ментальності.
Простежено й досліджено еволюцію й особливість художньо-
літературознавчого контексту Мистецького українського руху – угрупування
діячів культури, між якими точилися «вічні» дискусії традиціоналістів і
новаторів (експериментаторів). Виявлено й систематизовано погляди Ю. Косача,
І. Костецького та В. Петрова на головні тенденції тогочасного культурного, й
зокрема літературного, модерністського дискурсу – на кризу художньої
літератури, свободу творчої діяльності письменника, джерела модерної
української літератури, ставлення до філософії екзистенціалізму.
У біографічному підрозділі дисертації доведено, що множинність
суперечливих соціальних і творчих ідентичностей Ю. Косача, І. Костецького та
В. Петрова спричинена як особливостями психотипу емігранта й феноменом
алієнації, так і обставинами життя й специфікою характерів письменників,
репрезентативних для художньо-філософської парадигми того часу.
На підставі аналізу різножанрової прози досліджуваних письменників
встановлено її експериментальні риси на рівні змісту та форми. Шляхом
дослідження особливостей художньої інтерпретації основних проблем і мотивів
у творчості Ю. Косача, І. Костецького та В. Петрова визначеного періоду –
проблеми втрати та віднайдення національної й особистісної ідентичностей,


5



мотивів двійництва, маски, гри, абсурдності світу – виявлено такі її
експериментальні риси на рівні змісту: філософічність, інтелектуальність,
образотворення за моделлю «персонаж-ідея»/«персонаж-поняття»;
інтертекстуальність; дискурсивність; метатекстуальність; дегероїзація;
пародійність, іронічність, грайливість; відхід від життєподібності та
побутописання.
Встановлено, що Ю. Косач в експериментальному ключі розробляв і
втілював у прозі концепцію «модерного історизму», поєднував можливості
філософії, історіографії й художньої вигадки. Експериментування І. Костецького
– найпослідовнішого орнаменталіста МУРу – апелювали до можливостей
семіотики, а експериментальна природа творів В. Петрова полягала у
застосуванні художніх форм для унаочнення наукових ідей автора. Виокремлено
два світоглядні типи персонажів у їхній творчості: конформісти й
нонконформісти. Серед останніх – чимало героїв-творців, які реалізують себе в
один із трьох способів: беруть на себе роль Бога-Творця або проповідника;
створюють нетлінне мистецтво; намагаються змінити суспільний лад на благо
людства.
Детальний поетикальний аналіз вибраних художніх текстів досліджуваних
письменників дав змогу окреслити такі експериментальні риси їхньої творчості
на рівні форми: синтетичний наратив; психологізована художня деталь;
застосування кіноматографічної техніки «напливів», монтажу та ефекту
прожекторного освітлення; суб’єктивізований хронотоп, в основі якого лежить
персонажна темпоральність; інтермедіальність. Підсумовано, що для прозового
доробку Ю. Косача та В. Петрова характерна змішана експериментальна природа
– орнаментально-сюжетна, натомість І. Костецький тяжіє до «чистої»
орнаментальності.
Ключові слова: модернізм, художній експеримент, експериментальна
проза, орнаментальна проза, тяглість, сюжетна проза, національна ідентичність,
експериментальна поетика.