Мистецтво етнодизайну в художній культурі України ХХ – початку ХХІ ст.

2

АНОТАЦІЯ
Сиваш І. О. Мистецтво етнодизайну в художній культурі України
ХХ – початку ХХІ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства
за спеціальністю 26.00.01 – теорія та історія культури. Національна академія
керівних кадрів культури і мистецтв, Міністерство культури України. Київ, 2019.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в українському
мистецтвознавстві вперше: конкретизовано науково-понятійний апарат етнодизайну;
розроблено методологічні засади осмислення етнодизайну як явища художної
культури; поглиблено значення народної архітектури, образотворчого, декоративно-
ужиткового мистецтва, традиційного костюма як витоків сучасного етнодизайну;
комплексно визначено передумови становлення та розвитку етнодизайну
як професійного виду діяльності; розкрито художньо-стильові особливості
українського етнодизайну в контексті мистецьких практик ХХ – початку
ХХІ ст.; запропоновано концептуальні положення розвитку українського
етнодизайну як творчого осучаснення традиційних художніх форм, створення
культурного іміджу та національного бренду.
Доповнено, набуло подальшого розвитку: ідеї формування наукового
підґрунтя для дослідження перспектив концептуальних трансформацій етнодизайну
в Україні та зарубіжних країнах з урахуванням процесів глобалізації та
регіональної специфіки; розуміння впливу соціально-політичної ситуації
в Україні на розвиток етнодизайну.
Уточнено: методику дослідження дизайн-діяльності на основі вивчення
наукових робіт сучасних теоретиків дизайну, мистецтвознавців і культурологів;
дизайн-розробки в етностилі на прикладах об’єктів середовища, костюма,
графічного дизайну та реклами.
Дисертація складається з трьох розділів. У першому розділі – «Теоретичні
основи досліджень етнодизайну як складника української культури» визначено
рівень вивчення теми дисертації, проаналізовано наукові джерела, розглянуто
етимологію й семантику поняття «етнодизайн», окреслено основні методологічні 3

підходи до усвідомлення феномену етнодизайну, визначено місце та значення
етнодизайну для художньо-проектної діяльності й культури України, проаналізовано
стан збереження українських етномистецьких традицій у сучасному дизайні.
Другий розділ – «Витоки етнодизайну в контексті мистецьких практик
ХХ – початку ХХІ ст.» присвячено аналізу передумов розвитку етностилю
в українському дизайні. Розглянуто досвід переосмислення форм народного
житла в українській архітектурі, звернення до формотворчих, стилістичних,
технологічних прийомів народних художніх ремесел у професійному декоративно-
прикладному мистецтві, показано процеси формування національної ідеї,
українського національного стилю в мистецтві на основі переосмислення традицій
художньої культури. Зазначено, що в Україні гостро стоїть питання створення
національного стилю в дизайні. Обґрунтовано, що етнодизайн може стати
основою концепції українського національного стилю. Практика звернення
до народних мистецьких традицій як до джерела ідей в Україні існує вже
тривалий час. Аналіз цієї тенденції дає змогу оптимізувати пошуки національного
стилю в дизайні.
Становлення уявлень про сутність та ознаки українського національного
стилю в мистецтві на початку ХХ ст. обумовлювалось як внутрішніми потребами
суспільства, так і впливом зовнішніх обставин. Проведене дослідження
етномистецьких досягнень ХХ ст. може слугувати вагомим джерелом для
подальшої розбудови сучасного українського етнодизайну.
Третій розділ – «Український етнодизайн: сучасні тенденції розвитку»
присвячено стану етнодизайну в Україні. Висвітлено досвід українських і
зарубіжних дизайнерів середовища у створенні дизайн-об’єктів з урахуванням
традицій національної архітектури. Описано діяльність сучасних дизайнерів
одягу, які, трансформуючи народний крій, переосмислюючи народну вишивку,
створюють сучасний одяг. Проаналізовано специфіку використання етномотивів
у графічному, веб-дизайні, рекламі, окреслено значення етнодизайну як
об’єднувального чинника в країні, зазначено його культуротворчу роль.
Проведений компаративний аналіз виявив наявність проблемної ситуації, 4

яка полягає в зникненні унікальних рис української культурної спадщини
під впливом глобалізаційних процесів. На початку ХХІ ст. в Україні етнодизайн
набуває все більшої популярності, його основні принципи відповідають потребам
суспільства та тенденціям ринку. Гармонізація предметно-просторового й
візуально-інформаційного середовища повинна відбуватися через свідоме,
обґрунтоване використання орнаментики, колористики, декору, символіки,
поєднання натуральних, екологічних матеріалів із сучасними технологіями.
Розроблено концептуальні положення українського етнодизайну, які
повинні базуватися на творчому використанні стилістичних і технологічних
прийомів, декорувальних мотивів, зібраних у народних художніх ремеслах,
що дає великий простір для інтерпретацій у різновидах дизайну, стаючи
невичерпним банком ідей, який формувався й удосконалювався століттями.
Звертаючись до народного мистецтва, вдумливо його аналізуючи й трансформуючи,
дизайнери привнесуть у сучасний промисловий виріб національну складову.
Методи створення об’єктів дизайну, стилістика та художньо-образні засоби
повинні визначати їх естетичні, соціокультурні, функціональні і маркетингові
характеристики з урахуванням ролі мистецтва та народної художньої творчості
у формуванні української національної культури. Осучаснення традиційних
художніх форм сприятиме розвитку національного стилю й утвердженню
національного іміджу Української держави. У дисертаційній роботі закладено
підвалини продукування етнодизайнерських ідей і цінностей в умовах сучасних
мистецьких практик. Це повинно стати підґрунтям для відродження культури
та духовних цінностей, самоідентифікації та бачення свого місця в глобальному
культурно-мистецькому просторі.
На фактологічному матеріалі простежено й констатовано значний вплив
українських народних художніх промислів на сучасну дизайн-діяльність.
Визначено, що найбільш затребуваними є декорувальні, конструктивні та
формотворчі засоби народних художніх ремесел, які використовують у
дизайні костюма, дизайні середовища, а також засоби стилізації народної
орнаментики в графічному дизайні, рекламі, рекламно-сувенірній продукції, веб-дизайні. Разом з тим, виявлено й розкрито причини окремих негативних
тенденцій псевдонаціоналізації, проявів кітчу й еклектики. Етномистецькі традиції
мають потужний потенціал для дизайну як невичерпне джерело натхнення, і при
глибокому їх вивченні та продуманому, творчому використанні допоможуть
дизайнерам значно підвищити естетичний рівень об’єктів проектування,
популяризувати українське мистецтво у світі, створювати сучасні, але
водночас національно спрямовані твори, що увиразнить культурний імідж
і популяризуватиме національний бренд Української держави.
Таким чином, у дисертації обґрунтовано вагоме значення етнодизайну
в художній культурі України ХХ – початку ХХІ ст., узагальнено досвід
використання етномотивів у мистецтві та дизайні. На основі проведеного
комплексного аналізу визначено головні положення його подальшого розвитку:
композиційне формоутворення як зв’язок утилітарного й естетичного в дизайн-
об’єкті, стильове вирішення як прояв певних ідеологічних настанов, використання
українських етномотивів як творча інтерпретація культурно-мистецької спадщини
архітектури, образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Проведене
дослідження не вичерпує всіх аспектів розглянутої проблеми. Матеріали
дисертації відкривають подальші наукові й практичні перспективи поглиблених
історико-мистецтвознавчих розвідок етнодизайну як засобу крос-культурної
взаємодії.
Ключові слова: художня культура, мистецькі практики, етнодизайн,
дизайн, народне мистецтво, народні художні промисли, етномистецькі традиції,
етностиль, культуротворчість.