Новелістика Ґео Шкурупія: проблематика, поетика

4
АНОТАЦІЯ

Губарєва С. С. Новелістика Ґео Шкурупія: проблематика, поетика. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.01 «Українська література». – Харківський національний
педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, МОНУ. – Харків, 2017.

Новела як унікальна проблематико-поетикальна єдність має велику історію
становлення, зазнаючи посутніх трансформацій на зламах літературного процесу.
Втім, вона до сьогодні постає досить складним питанням науки, залишаючись
однією з актуальних її проблем.
Дисертація узагальнює масштабний досвід пізнання жанру новели та її
типологізації, що сформувався у світовій та вітчизняній науці, акцентуючи його
особливості на стадії тектонічних зрушень у 1920-ті взагалі та відтинку аванґарду
зокрема – часі, визнаному періодом бурхливого розквіту новели як жанру в
українській літературі.
Дисертація містить аналіз книги Ґео Шкурупія «Проза. Том перший. Новелі
нашого часу» (1931) як динамічного новелістичного простору, підпорядкованого
категоричному принципу історизму, настійно утверджуваному в «реконструктивну
добу» – особливий етап становлення українського аванґарду. Організована
наскрізним мотивом часу, книга розглянута як парадоксальна структура,
підпорядкована єдності, передбачуваній назвою, та автономії окремих новел, що
відповідає принципам соціалізації й солідарності як поетологічної ознаки новели та
унікальності, екстраординарності новелістичної події. Однак новели письменника-
аванґардиста інтерпретуються не так відповідними жанровому канону чи закону, як
певною мірою жанру, його екструкцією, що закріплювала за новелою («лівим
оповіданням») функцію шукань тотальної новизни, очевидним відповідником чого
стало впорядкування книги за принципом реконструкції двох видань книги 5
«Переможець дракона» (1925, 1929), доповненої іншими новелами, відомими з 1923
року.
Перша половина ХХ ст. з її тотальними революційними зрушеннями в усіх
сферах життя відома експериментальними шуканнями новизни у сфері літературно-
мистецьких жанрів, де навіть традиційна диференціація проблематики й поетики
заміщується ідеологією та фактурою. Нова бурхлива дійсність потребувала
віднайдення таких художніх засобів, що стали б найбільш придатними для подання
цього нового змісту у відповідній йому формі, оскільки старий матеріал та форма
вже не могли задовольняти ані ідеологічних, ані психологічних потреб людей
нового революційного покоління. За Ґ. Шкурупієм, мета мистецтва нової доби – це
культурна революція, а головне завдання – пошук нових мистецьких засобів і форм,
що відповідали б запитам сучасності й характеризувалися раціональністю й
доцільністю задля соціальної перебудови суспільства. Таким чином, стає
необхідною боротьба з усім консервативним та реакційним, що гальмує або
перешкоджає поступу революційно-культурного руху. Тож, на його думку, слід
відмовитися від застарілих класичних літературних зразків, відірваної від
справжнього життя, а тому фальшивої естетики та формальної відсталості й
провінційної обмеженості національної літератури, аби просувати українське
мистецтво до європейського рівня, де немає місця «дрібненьким хатнім справам» –
«не лірика особистого, а соціальне замовлення» й інтернаціональні інтереси. А
функціональним мистецтво стає за умови стрункості архітектурної будови, у якій всі
зовнішні й внутрішні елементи відповідають один одному в своїй доцільності та
сприяють найкращому виявленню самої ідеї, наприклад, соціального будівництва і
нової людини. Культурна революція, на переконання Ґ. Шкурупія, – саме у
виробленні «нової психіки», «нової зростаючої людини», «нової ґенерації», «нової
інтернаціональної раси».
Обов’язком «актуального митця» (Н. Берковський) перед пролетарською
громадськістю було «втягування» в літературу матеріалу революційної дійсності та
вирішення проблем згідно з нормами революційної ідеології. Для цього, на думку
представника ЛЕФу в 1920-ті рр. Б. Арватова, була потрібна «фотографія побуту», 6
точна фіксація реальної дійсності, а не «сюжетний псевдопобут», що межував би з
втечею від справжнього життя. Однак не достатньо було подавати фактичний
матеріал у чистому вигляді (тоді художній текст не відрізнявся б від газети) – факти
слід спочатку художньо обробляти, організовувати, надаючи їм певну
«конструкцію» (Ґ. Шкурупій), тобто майстерність автора проявляється і у вмінні
обрати серед синонімічних фактів найбільш виразний та найбільш вражаючий, і у
вмінні перетворити звичайну життєву подію на художню колізію, гідну справжнього
твору мистецтва, що матиме вплив на читачів.
Ґ. Шкурупій шукає коріння сюжету в самому житті, вважаючи, що кожний
найменший факт уже має свій сюжет, тож потрібно лише «розкрити сюжет факту».
Такою конструкцією, таким монтажем фактів, на його думку, може бути насамперед
«ліве» оповідання / новела. І репортажні новели Ґео Шкурупія засвідчують
створення нової, оригінальної поетики шляхом поєднання естетики літератури з
орієнтованою на фактичність матеріалу журналістикою і впливовістю кіномистецтва
– завдяки інтеграції у літературний текст певних мистецьких прийомів і
виражальних засобів, що традиційно вважалися більш властивими іншим сферам
мистецтва (репортаж, паралельний кіномонтаж, крупний план, ведення оповіді за
допомогою «рухливих картин», смислові паузи-інтервали, створення «саспенсу»
тощо). Розрізнений матеріал поєднується завдяки оповідачу в часі й просторі, який,
ніби редактор, змонтовує різні за фактурою частки матеріалу, подаючи оповідь крізь
призму кінопоетики, тобто поєднанням літератури факту з образністю
кінематографа, обігруючи в сюжеті незвично поєднані, зі зміщеними
перцептивними точками фокусування, об’єктивно-соціальні та суб’єктивно-
особистісні лінії, різні часові площини, реальність та ірреальність, дійсність та
вигадку, засвідчуючи новаторські експериментальні шукання письменника разом із
розширенням меж звичних літературних ландшафтів, сприяючи тим самим розвитку
української літератури в європейському контексті.
Експериментуючи із традиційними літературними ландшафтами у царині
«новели таємниць», Ґ. Шкурупій також залишався прихильником новизни. Так,
якщо за законами жанру оповідання / новела таємниць має засновуватися на загадці, 7
яка розгадується лише наприкінці твору, реалізуючи в такий спосіб «прийом
таємниці», а відтягування її розгадки до самого фіналу визначає техніку новели чи
роману таємниць, то Ґ. Шкурупій міг свідомо порушувати вимоги теорії літератури і
втягувати читача в інтелектуальну гру, не надаючи чіткого закінчення: очікування
розв’язки досягає своєї кульмінації, однак сюжетний «пуант» переходить у дубль-
фінал. Таким чином, структурні жанрові межі розірвано, так само як і стерто грані
між мистецтвом і життям: кінець твору вже не є кінцем, а стає початком роботи уяви
читача, отже, отримує безліч закінчень, і текст продовжує жити вже поза своїми
межами, втілюючи ідею метамистецтва, а «новела таємниць» перетворюється
завдяки автору на «новелу розгадування» (або, скоріш, «загадування») таємниць, так
само як і класичний детективний сюжет стає у Ґ. Шкурупія іронічною
інтелектуальною грою, в якій має місце також і уявне, й підсвідоме. Новелу
таємниць Ґ. Шкурупій міг перетворити і на «новелу-анекдот», інтригою якої стає не
містика, а справжнє життя з притаманними йому загадками і таємницями, головним
героєм якої є звичайна людина праці – так письменник намагався привернути увагу
співвітчизників до гостро соціальних тем, використовуючи гумор як не менш дієву
зброю для впливу на свідомість мас, ніж інша ідеологічна пропагандистська
діяльність, властива й футуристичній програмі. І новела з властивими їй жанровими
можливостями якнайкраще підходила для обраної Ґ. Шкурупієм мети, оскільки,
виростаючи з побуту, згідно з теорією формалістів, новела несла з собою не лише
новий життєвий матеріал, але й нове ставлення до нього.
Завдяки оригінальному способу поєднання раціоналізму з ірраціоналізмом,
сцієнтизму з поезією, Ґ. Шкурупій створює свою філософію аванґардної свідомості
початку ХХ століття в сфері культурного психологізму з акцентуацією ролі
народження психіки нової людини, яка мислить вже не категоріями особистісних
потреб окремого індивіда, а переймається загальнолюдськими та універсальними
питаннями планетарного масштабу, дозволяючи вийти за межі як тексту, так і часу.
Тож у Ґео Шкурупія надзвичайного значення набуває «Stimmung» («настрій»)
тексту, тобто буквальний вплив художнього виміру на читачів, коли сюжет і 8
наратив стають вторинними, а гра уяви – первинною, актуалізуючи як розум, так і
почуття.
Так, вимагаючи інтелектуальної літератури для вироблення психіки людини
нового часу, Ґ. Шкурупій активно заперечував «психоложество» в художній прозі,
від чого, на його думку, лише «естетичне позіхання» й «сумбур від копирсання в
переживаннях героїв», та пропонував натомість «здорову інтелектуальну зарядку»,
що даватиме волю до праці й боротьби, а тому у своїх «психологічних» новелах він
торкається тем, що є вічними для пізнання, таких як глибини людської свідомості й
підсвідомості, умовність життя і смерті, внутрішні межі, котрі люди часто самі для
себе створюють і мають подолати. Базуючись на теорії психоаналізу З. Фройда,
Ґ. Шкурупій завдяки множині прийомів сюжетобудування перетворює психологічну
новелу на метапсихоаналітичну, заглиблюючись з читачем у сфери свідомого й
несвідомого, реального та уявного, у світ символів і кодів, у таємниці життя і смерті,
аби спробувати краще зрозуміти самих себе, аби навчитися аналізувати і
розвиватися – задля кращого майбутнього, гідного людей нової ґенерації. Тому
головні герої його психологічних новел – сильні, безстрашні героїчні особистості,
здатні подолати будь-які перепони, що заважають просуватись уперед у своєму
становленні, здатні віддати життя заради мети. І все це Ґ. Шкурупій демонстрував,
обираючи проблематику реального життя: події революції, які не могли не
позначитися на психіці людей і які сприяли створенню як справжніх героїв, так і
антигероїв.
Репортажні новели, новели таємниць / розгадування таємниць, психологічні
новели розрізнюються за принципом домінанти у стратегії перемоги над часом,
перетворення його у простір, що визначається як досягнення «четвертого виміру» –
поняття, продукованого як «геометрією уявностей», так і містичними вченнями. У
добу, коли цінність літератури й мистецтва вбачається в
раціоналізації / функціалізації, перемога над часом розглядається як можливість
перемоги над ірраціональністю, що досягалося її вивільненням, з тим щоб зробити
усвідомленою, на що переконливо спрямовував психоаналіз З. Фройда. Її
осмотичний зв’язок із теорією прози формалістів, що набула відомості завдяки принципам «літературності»: одивнення («остранения»), рами, оголеного прийому,
множини модусів розв’язок та відмови від них, – мав за наслідок художній простір,
де реальність поставала виявом вражаючої новизни «просторового реалізму»,
розуміння якої вимагає професійної витонченості.

Ключові слова: «реконструктивна доба», психоаналіз, формалізм, книга новел,
типологія новел, репортажна новела («фактаж»), новела таємниць / розгадування
таємниць, (анти)психологічна новела, структурна домінанта, «четвертий вимір».