Радянська судова система в західних областях України 1944 – 1953 рр. (історико-правове дослідження)

Думанівська А.Я. Радянська судова система в західних областях України
1944 – 1953 рр. (історико-правове дослідження). – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень» – Національний університет «Львівська політехніка»
Міністерства освіти і науки України, Львів, 2021.
Узагальнений короткий виклад основного змісту дисертації. У
дисертації досліджено радянську судову систему в західних областях України
1944 – 1953 рр.
У першому розділі подано загальну характеристику стану наукового
дослідження радянської судової системи в західних областях УРСР в 1944 –
1953 рр. Здійснено аналіз методів дослідження, що використовувались для
вивчення наукової проблеми і досягнення достовірних результатів.
У другому розділі виділено п’ять основних етапів становлення радянської
судової системи в Україні у 1920-ті – середині 1950-х років. Окреслено
політичне становище в Західній Україні та правові основи відновлення
радянського режиму і судової системи в перше післявоєнне десятиріччя.
Зокрема, в західноукраїнському регіоні в повній мірі відновлено радянізацію
управлінських органів, здійснено націоналізацію промисловості і
колективізацію земель, поширено радянське законодавство і створено мережу
судових органів, розбудовано радянську пенітенціарну систему.
У третьому розділі розглянуто питання партійного і державного нагляду
за діяльністю судових установ. Вказано, що з метою оптимізації їхньої
діяльності здійснювалися планові та позапланові перевірки роботи місцевих
судів, а результати цих перевірок обговорювались на оперативних нарадах з
суддями уже перевірених установ та тих, що підлягали перевірці.
Передбачалися заохочення та покарання. Зокрема, після реорганізації у 1948


3
р. міністерства юстиції за помилки у провадженні правосуддя винних суддів
притягали до дисциплінарної відповідальності.
Встановлено, що підготовка, розподіл і звільнення, судових кадрів, в
західних областях УРСР, як й в республіці загалом, в післявоєнний період
здійснювалися під загальним контролем партійних органів – КП(б)У, у чиїй
«номенклатурі» перебували ті чи інші судові установи. Водночас наголошено,
що більшість суддів були членами ВКП(б). Зокрема затвердження кандидатів
на посаду суддів відбувалося через спеціальну перевірку, здійснювану
відповідною партійною інстанцією республіканського чи обласного рівня.
Зазначено, що у перше післявоєнне десятиріччя в СРСР – УРСР
бракувало кваліфікованих суддів, тому з метою підвищення кваліфікації
суддів запроваджено короткотермінові курси в трьох і дев’яти місячних
юридичних школах.
Окреслено місце та роль судових органів в державному апараті.
Встановлено, що суддя в своїй професійній діяльності юридичними засобами
забезпечував втілення в життя «політичної лінії партії», натомість абстракт
«правосуддя» відігравав допоміжну роль. Зокрема, для притягнення до
кримінальної відповідальності члена ВКП(б) вимагалася попередня згода
відповідного партійного органу (зазвичай цьому передувало виключення з лав
партії, або, навпаки, виведення обвинуваченого з-під кримінального
провадження рішенням партійної інстанції).
Звернуто увагу на те, що судді були зобов’язані співпрацювати з
місцевими партійно-державними органами та періодично звітувати їм про
свою роботу в порядку партійної дисципліни, обов’язкової для усіх членів
ВКП (б). Так, в 1948 р. після створення в складі обкомів партії відділів
адміністративних органів посилився контроль компартійних структур за
діяльністю судів.
Водночас виконкоми місцевих Рад фінансували будівництво, підтримку у
належному стані приміщень судів, ліній телефонного зв’язку, постачали
тверде паливо і забезпечували транспортом, також вирішували житлові та


4
господарські проблеми, пов’язані з умовами життя і діяльності працівників
судового апарату. Це, у свою чергу, створювало небезпеку корупційних схем.
Розкрито взаємодію суддів з прокуратурою та правоохоронними
структурами у вирішенні важливих «політичних» завдань в західних областях
УРСР. Працівники судового апарату брали активну участь в радянських
виборчих кампаніях, у процесах колективізації, в боротьбі проти ОУН-
івського підпілля тощо.
Наголошено на контролі компартії за випадками ухвалення
виправдувальних вироків. Розглянуто діючу практику повідомлення
прокурорів вищого рангу про кожну призупинену в суді справу і про кожний
ухвалений виправдувальний вирок, та порядок повідомлення суддів в
прокуратуру вищого рангу про кожну зупинену і закриту на підготовчому
засіданні справу, яка надійшла із прокуратури району.
Встановлено, що в окремих випадках судові установи в західних областях
України усе ж ухвалювали виправдувальні вироки і навіть намагалися
стримувати маховик необґрунтованих репресій. Таке випередження у часі
загальносоюзних процесів, розпочатих після смерті Й. Сталіна, пояснювалося
не стільки втратою партійного контролю над судами, скільки необхідністю
продумано комбінувати політику батога і пряника в проблемному
західноукраїнському регіоні з метою його успішної радянізації.
Розкрито перебіг політичних та господарських кампаній в
західноукраїнському регіоні УРСР у 1944 – 1953 рр. Зазначено, що з метою
успішного проведення цих кампаній компартійними органами проводились
наради за участю т. зв. активу, до складу якого входили й представники
радянських судових установ. З’ясовано, що під час виборчих та
сільськогосподарських кампаній відбувалась мобілізація суддівських кадрів за
закріпленими за ними селами. Партійна відповідальність за успішне
проведення кампаній змушувала суддів ігнорувати професійні обов’язки, на
тривалий час залишати робочі кабінети та зали судових засідань, час
відведений на розгляд справ, суттєво скорочувався. Звернуто увагу на те що


5
судді регулярно (навіть не у час агітаційних кампаній) займалися агітаційно-
пропагандистською роботою, формально пов’язаною з «роз’ясненням
населенню суті і положень радянських законів», а фактично з радянською
агітацією.
У четвертому розділі здійснено аналіз правового регулювання діяльності
суддів. Встановлено, що право ототожнювалося із законом, а нормативно-
правовий акт фактично визнавався єдиним формальним джерелом права.
Зокрема, встановлено, що правовими основами регулювання судочинства
були Конституції СРСР – УРСР які формально розширили і закріпили
демократичні принципи організації і діяльності радянських судів, а також
Закон про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік від 16
серпня 1938 р. На території УРСР діяли також Постанови ВУЦВК та РНК
УРСР, що регулювали роботу судів.
Акцентовано увагу на тому, що радянське правосуддя де-юре діяло в
правовому полі, формально визначеному радянськими законами. Однак,
додатково до цих законів видавалися партійні, радянські й відомчі постанови,
укази, директиви, інструкції, циркуляри і роз’яснення, що докорінно міняли
суть, зміст і порядок застосування законів, та іноді зводили їх значення
нанівець.
З’ясоване місце і роль формально незалежного радянського суду з
українським національно-визвольним рухом в західноукраїнському регіоні.
Підкреслено узаконення масових репресій не тільки щодо учасників ОУН і
УПА, а й осіб, пов’язаних з ними родинними зв’язками. Зокрема з цього
приводу ухвалено низку постанов та роз’яснень Верховного Суду республіки.
Встановлено, що з метою залякування місцевого населення і підпільників
з мовчазної згоди судів широко практикувалися різного роду провокації,
фальсифікації доказів та привселюдні страти засуджених повстанців, а
подальша політизація кримінального процесу зумовила поширення
позасудового переслідування і засудження «списками» що призвело до
масового вивезення повстанців та їх родин.


6
Визначено, що після завершення війни суди практикували закриті судові
процеси, а 5 вересня 1949 р. постановою Політбюро ЦК ВКП (б) введено
відкриті судові процеси над учасниками ОУН-івського підпілля.
Встановлено, що в радянському кримінальному процесі підсудний,
обвинувачений у скоєнні «політичного» злочину, не мав змоги у повному
об’ємі скористалися власними процесуальними правами, оскільки суддя
підпорядковувався передусім т. зв. партійній дисципліні, а не процесуальним
вимогам радянського законодавства.
Встановлено, що участь захисника в судовому процесі не відігравала
якої-небудь суттєвої ролі, оскільки радянський режим установив тотальний
контроль не лише над суддівським корпусом, але й над адвокатською
колегією.
Вказано, що радянське законодавство передбачало можливість
призначення до двох десятків різного роду кримінальних покарань, однак
найбільш поширеними в СРСР – УРСР видами покарання де-факто були лише
три з них: виправно-трудові табори (ИТЛ), тюремне ув’язнення («крытка») і
смертна кара (формально відмінена у 1948 р.). Запропоновано власне
пояснення такого стану речей – осіб, визнаних «невиправними» ворогами
радянської влади, передбачалося відразу знищити фізично; менш вороже
настроєних – максимально використати на різного роду «стройках
пятилетки», які у більшості випадків здійснювалися потугами ГУЛАГу.
Відтак у суддів існував свого роду неформальний обов’язок безперебійного
постачання «кадрів» нелюдській ГУЛАГівській системі.
Відмічено (в СРСР та УРСР) протягом 1945 – 1953 рр. посилення репресії
щодо загально-кримінальних справ, що супроводжувалось прийняттям низки
нормативно-правових актів, якими влада легалізувала суворі заходи щодо
осіб, обвинувачених у спекуляції, вчиненні абортів, хуліганстві,
самогоноварінні, крадіжках тощо. Суддям було, звісно, неофіційно,
запропоновано безперебійно постачати до установ ГУЛАГу якомога більше
вимушених «будівників комунізму». Це давалося взнаки на суворості


7
винесених вироків навіть за незначні порушення т. зв. соціалістичної
законності.
Під цим кутом зору розглянуто вироки судів у справах щодо порушників
трудового законодавства (за самовільне залишення роботи, за прогул без
поважної причини, за виробіток обов’язкового мінімуму трудоднів
колгоспниками тощо). Вказано, що надмірна суворість вироків щодо
ситуативних порушників трудового законодавства, введена Указами Президії
ВР Союзу РСР від 26 червня 1940 р. та 15 квітня 1942 р., не залишала суддям
простору для самостійності винесених вироків.
Подано огляд розгляду суддями судів західних областей УРСР цивільних
справ. Радянське законодавство, на відміну від законів «буржуазних Другої
Речі Посполитої, а також міжвоєнних ЧСР та Румунії, формально
дотримувалося презумпції державного захисту «експлуатованих класів», а
також прав жінки і матері, що далеко не завжди сприяло об’єктивному
розгляду цивільних справ.
У Висновках, окрім науково-обґрунтованих оцінок радянського суду
післявоєнної доби, запропоновано певні практичні рекомендації для сучасної
системи українського судочинства.
Ключові слова: радянізація західноукраїнських земель, радянська судова
система в 1944 – 1953 рр., радянський суд і його особливості, компартійний
контроль над судовою системою УРСР, кадрове забезпечення радянських
судів, питання самостійності радянської судової системи.