Політика КНР щодо країн Африки

Угву В. У. Політика КНР щодо країн Африки. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Київський національний університет імені Тараса
Шевченка Міністерства освіти і науки України. – Київ, 2020ю
Дисертаційне дослідження є першим системним ґрунтовним та
всебічним дослідженням сучасного геополітичного вектору зовнішньої
політики Китаю у відношенні Африканського континенту та ролі
Африканських країн в процесі реалізації Китаєм своєї міжнародно-
політичної правосуб’єктності.
Структура роботи побудована таким чином, щоби дати максимально
повне та точне уявлення щодо напрямків, стратегічних цілей, методів,
механізмів та способів реалізацією Китаєм своєї зовнішньої політики у
відношенні країн Африки, а також дослідженню впливу політичної,
економічної, гуманітарної, культурної та військової складової двох- та
багатосторонніх відносин Китаю з окремими африканськими країнами чи їх
політичними союзами. Для цього в роботі приділено достатньо уваги
обґрунтуванню предметних меж дослідження, а також набору інструментів
та методів наукового пізнання, які покликані максимально та всебічно
розкрити сутність та зміст африканського вектору зовнішньої політики
Китаю.
В роботі відмічається, що стрімкий розвиток процесів оновлення
зовнішньої політики Китаю, механізмів реалізації геополітичних стратегій
його розвитку досліджується в рамках теорій політичної модернізації.
Внутрішньополітичні процеси в Китаї, враховуючи економічну та військову
значимість цієї країни для глобального політичного й економічного
середовища, мають визначальний вплив на процес формування вектору


3



зовнішньої політики. Трансформаційні процеси притаманні сучасному Китаю
виходять за межі суспільно-політичного континууму держави та
поширюються політичним керівництвом Китаю на інші країни, намагаючись
в такий спосіб віднайти нові потенціальні можливості для розвитку.
Встановлено, що одним із таких потенціалів є Китайсько-Африканські
відносини, які через практичну реалізацію складових моделі навздогінного
переходу з елементами органічної модернізації, здатні диферсифікувати
політичні та економічні контакти Китаю, диференціювати його активність в
середовищі міжнародних та регіональних інтеграційних утворень, а також
сприяти встановленню стратегічних відносин та моделі стратегічного
партнерства з країнами, які в найбільшій мірі задовольняють інтересам
Китаю.
Широке застосування теорій розвитку Китайсько-Африканських
відносин дало змогу досягнути в дисертації надзвичайно прогресивних
результатів у визначенні ступеня взаємозалежності та взаємозв’язків між
різними елементами структури зовнішньої політики Китаю у відношенні
Африканського континенту та країн Африки. Доводиться теза стосовно того,
що визначальним напрямком зовнішньої політики залишається економічні,
торгівельні, фінансові та інвестиційні ресурси. Але при цьому наголошується
на недопущення надмірної експансії китайських інтересів в африканській
економіці.
Також в роботі проведено ґрунтовний аналіз процесу історичного
становлення Китайсько-Африканських відносин. Досліджуються позиції
різних фахівців, що дає змогу розкрити періодизацію розвитку цих відносин
в залежності від наслідків для кожного іншого етапу розвитку. При цьому
зазначається, що більшість вчених та фахівців в означені сфері тривалий час
перебувають в пошуках нових форм та траснормаційних механізмах, якими
можна охарактеризувати специфіку Китайсько-Африканських відносин на
різних етапах.


4



Для цього було проведено ґрунтовне історіографічне дослідження,
розкрито основні тенденції сучасних досліджень в сфері зовнішньої політики
Китаю по відношенню до країн Африки. Робиться вагомий акцент на різність
оцінок ролі Африки в реалізації Китайського геополітичного вектору та
впливу на внутрішнє середовище Китаю. Так переважна кількість західних
дослідників звертає увагу на експансіонний характер розвитку таких
відносин, але при цьому китайські фахівці, ґрунтуючись на результатах
більш точних досліджень економічних процесів, акцентуючи увагу на
механізмах м’якої експансії.
Розкриваються і доводяться сучасні проблеми в реалізації Китаєм своєї
геополітичної стратегії на Африканському континенті.
Формується сучасне бачення ролі Африки у стратегічних перспективах
розвитку Китаю. Досить цікавим здобутком дисертаційного дослідження є
визначення впливу ідеологічного фактору у відносинах з Африканськими
країнами. Доводиться роль і політична вага Китаю у процесах політичного
становлення та розвитку країн «Третього світу». приділяється увага
дослідженню нового формату відносин в межах концепції політичного та
економічного розвитку держав третього світу «Південь-Південь».
Відзначається, що роль Китаю в цих процесах узгоджується із основними
потребами внутрішнього розвитку країни. Відсутність вимог та обов’язкових
стандартів розвитку суспільно-політичних процесів в країнах-партнерах,
Китай висуває лише необхідність дотримання «політики одного Китаю». В
інших аспектах політичної стабільності, геополітичного розвитку Китай не
звертає увагу на позиціонування та ступінь демократизації тієї чи іншої
держави визнаючи лише ступінь досягнення власних інтересів за рахунок
співробітництва з такою державою.
Дослідником доводиться важливість для зовнішньої політики Китаю та
процесу реалізації ним вектору геополітичного розвитку його
позиціонування як драйвера розвитку країн «третього світу», донору їх


5



суспільно-політичних та соціально-економічних трансформацій, провідника
нової системи глобальних цінностей в моделі регіонального розвиту.
Вагоме місце в роботі приділяється і визначенню взаємного впливу
Африканського регіону у зовнішній політиці і стратегії розвитку Китаю,
формуванні його зовнішньополітичного іміджу глобального центру
прийняття рішень, особливо у питаннях економічного розвитку.
Проводиться ґрунтовний аналіз інтенсивності економічної експансії
Китаю на регіональному та субрегіональному рівнях по відношенню до
африканських країн. В роботі робляться спроби ув’язати вагомі результати
економічного розвитку Китаю, його економічного прориву із становленням
геополітичної ваги та значимості для глобальних економічних процесів.
Обстоюється думка, що трансформація моделі політичних відносин між
Китаєм та Африканськими країнами відбувається на тлі збільшення потреб
економіки Китаю у нових ресурсах, сировині, а також у ринках збуту
китайської продукції. З таких позицій вектор зовнішньої політики на
Африканському континенті тяжів тривалий час до країн із сформованою
економічною системою, яка ґрунтується на сировинній орієнтації експорту та
потребах в імпорті технологічних товарів із високою доданою вартістю.
Для повноцінного синтезу політичного, економічного т а іншого
співробітництва між Китаєм та Африканським континентом формується
система принципів реалізації двосторонніх та багатосторонніх відносин.
Демонструється важливість побудови відносин між Китаєм та регіональними
інтеграційними утвореннями на Африканському континенті в такий спосіб,
який би давав змогу проникати Китаю в ці інтеграційні союзи через одного з
їх учасників. Така політика експансії на Африканському континенті
розкривається системою сфер взаємодії Китаю з глобальними союзами,
асоціаціями та альянсами на міжнародному рівні; з регіональними союзами
та регіональними лідерами відповідно на суб-африканському рівні; з
окремими країнами на субрегіональному рівні.


6



В роботі розкриваються особливості та механізми політичного
співробітництва між Китаєм та африканськими країнами в рамках ООН,
зокрема між Китаєм та «Африканської групи» в ООН. Політичні контакти,
які відбуваються на рівні ООН були трансформовані в нове потужне
інтеграційне утворення яке отримало назву Китайсько-Африканський форум.
В рамках дослідження доводиться успішність та ефективність цього форуму,
як нового прогресивного політичного інструменту реалізації геополітичного
вектору розвитку Китаю та досягненні його інтересів на Африканському
континенті.
Окремо від значення Китайсько-Африканського форуму для цілей
реалізації зовнішньополітичної стратегії Китаю в Африці, в дисертаційному
дослідженні було встановлено ступінь значущості інших інтеграційних
регіональних утворень: Африканського Союзу; Західноафриканського
Економічного і Валютного Союзу (ЗЕВС); Спільноти Розвитку Півдня
Африки (СРПА); групи країн Економічного Співтовариства Держав Західної
Африки (ЕКОВАС). Встановлено, що всі наведені вище регіональні
утворення мають інтерес для Китаю з точки зору ефективності та динаміки
лобіювання власних інтересів на Африканському континенті.
Було доведено, що в середньостроковій перспективі, найбільш дієвими
та ефективними механізмами двосторонніх зносин є механізми фінансової,
інвестиційної, корпоративної взаємодії. Тобто Китай через засоби
політичного впливу забезпечує досягнення економічних цілей діяльності
власних резидентів на інших континентах та в інших країнах. Тому з метою
підтримки експортного потенціалу Китаю в умовах паралельного розвитку
імпортозаміщення в країнах Африки видається цілком логічним прагнення
Китаю реалізовувати довготривалі інвестиційні проекти на Африканському
континенті забезпечуючи власний доступ на цей період на ринки
африканських держав.
Автор звертає увагу на той факт, що поряд з суто економічними
сферами взаємодії Китаю з Африканськими країнами перший намагається


7



розширити співпрацю в таких сферах як інтелектуальний капітал та людські
ресурси; гуманітарна сфера та подолання продовольчої кризи; культурна та
освітня, з впровадженням програм обміну студентами; охорона
навколишнього середовища та боротьба зі зміною клімату; охорона
громадського порядку та забезпечення національної безпеки в процесі
антитерористичної боротьби на континенті; транспортна та соціальна
інфраструктура. Всі ці напрямки співробітництва не мають градації за
значимістю, вони походять від необхідності захисту економічних інтересів
китайського бізнесу, що провадить свою діяльність на Африканському
континенті. За допомогою політичної складової ці економічні відносини
стабілізуються, перетворюються на довгострокові та усталені, що вимагає
певної еволюції розвитку двохсторонніх зносин з боку Китаю в інтересах
африканських країн. В роботі також доведено, що у Китайсько-
Африканських відносинах існує стала стабільно зростаюча динаміку їх
розвитку та нарощення потенціалу в усіх проявах. Але на сьогодні існує
потреба вдосконалення самої зовнішньої політики по відношенню для країн
Африканського континенту.
Встановлено, що одним із таких стратегічних напрямків удосконалення
всієї зовнішньої політики Китаю по відношенню до країн Африки є акцент на
розвиток двосторонніх відносин з країнами, що є регіональними лідерами або
мають відповідний економічний, політичний та військовий потенціал стати
такими лідерами.
Для цього було проведено ґрунтовний аналіз основних сфер дотичних
інтересів між Китаєм та Нігерією, як одним із найбільш потенційних
сучасних стратегічних партнерів Китаю в усьому Африканському регіоні.
Доведено, що основне підґрунтя для розширення політичних контактів
встановлено бізнес структурами та інституційними інвесторами Китаю, які
використовують економічний потенціал Нігерії для власних потреб.
Встановлено, що Нігерія є одним із найбільших та ключових експортерів
сировини (нафти, нафтового газу, лісу) до Китаю з усіх країн Африканського


8



континенту. Така інтенсивність економічних відносин обумовила
необхідність дослідження потенційних напрямків політичного
співробітництва в таких сферах як: інтеграція, участь Нігерії в міжнародних
інститутах ООН, розвиток гуманітарного та соціального співробітництво,
розвиток культурного співробітництва та програм обміну, обміну досвідом в
сфері науки та технологій, а також взаємодією в рамках військових операцій
проти ісламістських фундаменталістів та терористичних організацій, що
контролюють частину дельти річки Нігер.
Аналізуючи товарну структуру експортно-імпортних відносин;
досліджуючи інтенсивність та глибину політичних контактів у
двосторонньому та багатосторонньому форматі; активність політичного
керівництва Нігерії в роботах Самітів Китайсько-Африканського форуму;
участь та роль Нігерії в регіональних сабзах та організаціях – все це дало
змогу відобразити стратегічній перспективи співробітництва між Китаєм та
Нігерією і запропоновувати якісно нову модель геополітичної стратегії
Китаю на Африканському континенті. Така модель розкривається на думку
автора, через лобі Китаєм інтересів та амбіцій політичного і економічного
лідерства окремих країн в межах Африканського континенту в межах
конкретних інтеграційних утворень, з тим, щоби створити відповідні умови
для паралельного розвитку власного економічного, політичного,
гуманітарного співробітництва в рамках такої інтеграції не вступаючи до неї
напряму.
Важливе місце в роботі займає дослідження стратегічних перспектив
розвитку взаємовідносин Китаю і Нігерії в таких сферах як військове
співробітництво, культурне співробітництво, реалізація спільних
інфраструктурних проектів, досягнення Нігерією ролі регіонального лідера в
межах ЕКОВАС. Окрему і досить ґрунтовну увагу в дослідженні приділено
SWOT-аналізу перспектив політичного співробітництва між Китаєм та
Нігерією і їх співставлення з тотожними перспективами відносин Китаю та
ЮАР.


9



Доведено, що архітектура потенційної моделі співробітництва між
Китаєм та Нігерією носитиме мережевий характер диференційованого
проектного наповнення, оскільки предметна сфера таких відносин постійно
розширюватиметься.
Ключові слова: Китайсько-Африканські відносини, політичні
відносини, економічне співробітництво, співробітництво в безпековій сфері,
Китайсько-Нігерійські відносини, Китайсько-Африканський форум,
ЕКОВАС