Творення та застосування сухопутного компонента Сил спеціальних операцій (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)

2
АНОТАЦІЯ
Слюсаренко А.В. Творення та застосування сухопутного компонента Сил
спеціальних операцій (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.) – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 20.02.22 – військова історія. Національна академія сухопутних
військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Львів, 2019.
У дисертації здійснено розв’язання наукової проблеми, яка полягає у
пошуку й теоретичному узагальненні процесу творення та застосування Сил
спеціальних операцій як явища (феномена) воєнної історії та структурно-
функціонального компонента сучасних збройних сил.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена процесом доведення
гіпотези, інноваційною постановкою наукової проблеми і розв’язанням
сукупності визначених дослідницьких завдань на основі ґрунтовної емпіричної
бази та із застосуванням комплексу загальнонаукових і спеціальних методів. У
рамках виконання поставлених завдань автором вперше:
- комплексно розв’язано наукову проблему із ретроспективного аналізу
виникнення ССО як феномена сучасної воєнної організації та воєнного мистецтва;
- досліджено комплекс чинників геополітичного, міжнародного, воєнно-
політичного, військово-теоретичного та військово-прикладного характеру, які
обумовили виникнення та особливості розвитку Сил спеціальних операцій як
військово-історичного явища;
- розроблено військово-історичну періодизацію процесу виникнення та
розвитку сил спеціальних операцій провідних кран світу та Сил спеціальних
операцій Збройних Сил України;
- сформовано рекомендації щодо можливих напрямів використання
виявленого військово-історичного досвіду для оптимізації концептуальних засад
розбудови, удосконалення організаційно-функціональних підвалин, форм і
методів діяльності Збройних Сил України. 3
Удосконалено та доповнено знання щодо:
- процесу формування організаційно-правових засад Сил спеціальних
операцій ЗС України.
Подальший розвиток отримали положення щодо:
- сутнісних рис спеціальних операцій та особливості їх проведення у війнах
та збройних конфліктах історичного періоду, який досліджується;
- особливостей застосування ССО у «гібридній війні» в залежності від
змістовних властивостей її вірогідних етапів;
- історії формування доктринальних підходів і моделей формування ССО
розвинутих країн світу.
Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації можуть бути
використані у теорії і практиці розбудови Збройних Сил України, їх Сил
спецоперацій, для вдосконалення підготовки військовослужбовців, при підготовці
узагальнювальних наукових праць з історії війн та воєнного мистецтва ХХ – ХХІ ст.,
навчальних посібників і підручників для підготовки командних кадрів ССО,
Десантно-штурмових військ, військової розвідки, Національної гвардії та інших
військових формувань України.
Фактичний матеріал, узагальнення та висновки дисертаційного дослідження
використовуються під час наукових досліджень воєнно-історичним відділом
Воєнно-наукового управління ГШ, воєнно-науковою групою Командування ССО
ЗС України та під час вивчення навчальної дисципліни «Історія війн і воєнного
мистецтва» у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра
Сагайдачного, Житомирському військовому інституті імені С.П. Корольова,
Військовій академії (м. Одеса), під час виконання заходів індивідуальної підготовки
особовим складом 140-го окремого центру Сил спеціальних операцій
(м. Хмельницький) та підрозділами спеціального призначення Західного
територіального управління Військової служби правопорядку.
У першому розділі «Історіографія та джерельна база» теоретично
узагальнено вітчизняні і зарубіжні наукові доробки з обраної проблеми, здійснено 4
оцінку стану та концептуального виміру сучасних уявлень про роль ССО у
загальному контексті історії війн та воєнного мистецтва. Дано аналіз пізнавальних
можливостей джерельної бази. Поєднання архівних та опублікованих документів і
матеріалів, комплексу іноземних джерел із спеціальною літературою створило
можливості для повноцінного розкриття поданої теми.
У другому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження»
охарактеризовано принципи, загальнонаукові та спеціальні методи, методику
наукового дослідження. Методологічну основу військово-історичного досліджен-
ня складають принципи історизму, об’єктивності, логічності, діалектичного
дослідження явищ в їх розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності явищ (подій)
історичного процесу в їх безперервній динаміці та діалектичній взаємопов’яза-
ності його часо-просторових складових.
Третій розділ «Еволюція військово-теоретичних поглядів щодо змісту
спеціальних операцій, концептуальні засади застосування ССО» проведено
аналіз та охарактеризовано сутність і зміст спеціальної операції згідно з
сучасними доктринами, концепціями, стандартами провідних країн – членів НАТО.
Наведено теоретичні узагальнення щодо поглядів іноземних аналітиків і
науковців щодо аспектів оперативного використання Сил спеціальних операцій у
локальних війнах та збройних конфліктах другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
Узагальнено досвід західних експертів щодо особливостей застосування ССО у
мирний та воєнний час.
У четвертому розділі «Організація та особливості становлення військ
спеціального призначення провідних країн світу в епоху глобального
протистояння» визначено особливості творення та бойового застосування
формувань спеціального призначення провідних країн світу в роки Другої світової
війни та післявоєнний період міжблокового протистояння.
П’ятий розділ «Трансформація ССО в окремий компонент збройних сил
як одна із головних тенденцій світового військового будівництва (1980-ті роки –
початок ХХІ ст.)» розкриває історичні передумови та особливості новаторського 5
процесу формування ССО як самостійного функціонального компонента
збройних сил США, в яких подібний феномен воєнної організації держави
з’явився вперше й набув завершених форм, та армій інших передових країн світу.
Висвітлюється трансформація ССО в окремий компонент збройних сил як одна із
магістральних тенденцій світового військового будівництва (1991 –
початок ХХІ ст.) в історичному контексті воєнно-політичної конфліктності на
межі ХХ – ХХІ ст. Охарактеризовано роль та особливості бойового застосування
угруповань ССО у війнах і збройних конфліктах межі ХХ і ХХІ століть,
включаючи військові кампанії в Іраку та Афганістані.
У шостому розділі «Розвиток та сучасний стан концептуальних суджень
про призначення, організаційно-функціональну побудову та застосування
ССО в Україні» виявлено перші кроки формування організаційно-правових засад
ССО ЗС України. Визначено шляхи можливого застосування світового
історичного досвіду для подальшої розбудови й удосконалення професійного
рівня ССО ЗС України.
У Висновках зазначено: здобуті наукові результати дозволяють припустити,
що вони підтверджують гіпотезу дослідження про існування військово-
історичного та сучасного воєнно-політичного і стратегічного явища (феномена)
Сил спеціальних операцій, яке з’явилось під впливом комплексу геополітичних,
міжнародних, конфліктних військово-будівничих та військово-концептуальних
процесів (подій), стало закономірним наслідком еволюції (історичного розвитку)
воєнно-безпекової організації держави та її воєнного мистецтва і набуло статусу
окремого елемента воєнної організації держави за умов поширення у сучасному
світі асиметричного (гібридного) типу конфліктності (воєнно-політичного
протистояння).
Основні наукові результати й теоретичні узагальнення дослідження:
1. У зв’язку із прискореним розвитком військ спецпризначення та ССО на
межі ХХ – ХХІ ст. сформувались концептуальні погляди на спеціальну операцію
(СО) як основну форму застосування ССО або їх окремих складових. Проведене 6
нами дослідження сучасних зарубіжних концептуальних уявлень щодо сутнісних
рис спеціальних операцій дозволяє визначити, що спеціальна операція як
особлива форма бойових дій (або інших видів застосування збройних сил)
відрізняється особливими просторово-часовими рамками, характером і мінли-
вістю завдань, специфічними методами роботи та підготовки особового складу.
Спеціальні операції відрізняються не тільки своїми завданнями, а, передусім,
практикою їх виконання, основними характеристиками якої є:
- значно вищий фізичний, політичний та військовий ризик при проведенні,
ніж для операцій інших родів військ;
- здатність СО впливати на перебіг протистояння не лише на тактичному чи
оперативному рівнях, а й на стратегічному, у т.ч. за рахунок несподіваності та
зосередженості ударів на життєво важливих ділянках, що перетворює СО на
інструмент воєнно-політичної стратегії;
- залучення до СО компактних, високомобільних підрозділів, малочисель-
ність яких компенсується можливістю скритної підготовки та блискавичного
здійснення операції, високим професіоналізмом та автономними бойовими
можливостями;
- використання нетрадиційних оперативно-військових методів і способів дій,
які проводяться як у мирний час, так і під час кризи чи війни незалежно від
звичайних операцій або в координації з ними;
- різноплановість ознак характеру (призначення) СО: розвідувально-
диверсійна; військово-політична спрямованість (проведення диверсій, нейтра-
лізація політичних і військових діячів); інформаційно-психологічна (проведення
психологічних і інформаційних операцій); повстансько-партизанська (створення
повстанських рухів); антитерористична тощо.
Поряд із цим у військових формуваннях провідних країн світу спостері-
гаються різні доктринальні підходи до визначення та мети спеціальної операції,
особливостей її проведення.
2. Друга світова війна піднесла на якісно новий рівень мистецтво зафронтової
розвідувально-диверсійної діяльності, яка поряд із партизансько-підпільною 7
боротьбою перетворилася на дієвий чинник оперативно-стратегічного й
стратегічного характеру. У воєнний період оформилися прототипи «класичних»
військ спеціального призначення (розвідувально-диверсійних за призначенням і
способом застосування) – достатньо виокремлені структури збройних сил або
спеціальних служб (досить згадати утворення британської Спеціальної авіаційної
служби та полку (дивізії) «Бранденбург-800» військової розвідки гітлерівської
Німеччини).
3. У післявоєнний період головними геополітичними та воєнно-політичними
чинниками, що детермінували становлення військ спеціального призначення,
стали зростання міжблокового протистояння у світі поряд із неможливістю
глобального прямого зіткнення ракетно-ядерних держав, поширення локальних
війн і збройних конфліктів між країнами, орієнтованими на союзницькі відносини
з великими державами, розпад світової колоніальної системи та активізація
іррегулярних військово-політичних рухів. Війська спеціального призначення
США й їх союзників – країн – членів НАТО та СРСР, з іншого боку, адаптувалися
до потреб глобальної війни (зокрема, щодо нейтралізації засобів ракетно-ядерного
нападу, глибинної розвідки, диверсійної війни в тилу, на комунікаціях, утворення
«партизанських» сил тощо).
Радикальна відмінність цивілізаційного та геополітичного базису розвитку,
воєнно-стратегічних спрямувань та інші чинники обумовили різні концептуальні
та організаційно-функціональні шляхи розвитку військ спецпризначення СРСР та
США з провідними союзниками останніх (які, зокрема, докладали величезних
зусиль у неоколоніальних війнах та щодо збереження/встановлення контролю над
ресурсними регіонами світу тощо).
Потужним каталізатором розвитку спеціальних військ стали, зокрема,
неоколоніальні війни в Індокитаї, Алжирі і тропічній Африці, Малайї, війни в
Кореї (1950 – 1953 рр.) та у В’єтнамі (1963 – 1975 рр.). Відповідно, частини
Спецназу ГРУ ГШ Радянської Армії розглядалися майже виключно як знаряддя
масштабної класичної війни, і довелося докладати значних зусиль щодо адаптації
їх до потреб антиповстанської боротьби в Афганістані. 8
4. США стали піонером створення Сил спеціальних операцій як інтегро-
ваного, виокремленого в командно-управлінському й організаційно-функціональ-
ному відношенні компонента збройних сил. Єдиний командний орган ССО та
наявність спеціальних військ (частин, підрозділів) у сухопутних, військово-
морських силах, Корпусі морської піхоти, Національній гвардії тощо дозволило
створювати залежно від стратегічних або оперативно-тактичних завдань
міжвидове угруповання спецвійськ, застосовувати його автономно або у взаємодії
із загальновійськовими угрупованнями на театрі воєнних дій.
5. Істотно зросла частка ССО у найбільших воєнних кампаніях останніх
десятиліть. Під час операції «Буря в пустелі» 1991 р. проти Іраку до ССО (військ
СпП) зі складу національного контингенту відносилися: у США – 36 тис. вояків,
Великій Британії – 2000, Франції – 600 (в цілому 6,7%). Натомість уже в операції
«Союзницька сила» 1999 р. частка вояків ССО сягала 11%, «Свобода Іраку» у
2003 р. – 30% (36,5 тис. американських і 800 британських вояків ССО). У міру
розширення НАТО на Схід до розбудови ССО переходили (із середини першої
декади 2000-х років) нові члени Альянсу з числа посткомуністичних держав. У
НАТО створено Координаційний центр спеціальних операцій (NSCC), і до 2008 р.
ССО були запроваджені у 25 з 26 країн – тогочасних членів блоку.
6. Виявлено такі сутнісні риси концептуальної спрямованості й організаційно-
функціональної побудови Сил спецоперацій СВ провідних країн НАТО:
- детермінованість функціонального місця у системі національних збройних
сил, завдань, особливостей побудови й тактики дій ССО за геополітичними спря-
муваннями, доктринальними документами воєнно-політичної стратегії держави,
розподілом функцій у системі колективних (блокових) військових завдань, істо-
ричними традиціями військового будівництва та ресурсними можливостями
конкретної країни;
- чітка тенденція до виокремлення ССО у самостійний високопрофесійний,
боєздатний та високомобільний компонент збройних сил із формуванням
відповідних окремих управлінсько-командних (координаційних) органів; 9
- набуття ССО можливостей для автономного вирішення важливих воєнно-
політичних завдань без задіяння основних збройних сил у рамках стратегій
асиметричного протистояння;
- визначення кола завдань ССО для мирного та воєнного часу з урахуванням
ступеня загроз або інтенсивності реального збройного конфлікту;
- формування ССО в основних видах збройних сил, передовсім у сухопутних
військах, визначення механізму взаємодії між ними;
- визначення кола провідних завдань ССО сухопутних військ із пріоритетним
значенням дій у тилу противника з ведення спеціальної розвідки, диверсійно-
підривної роботи, нейтралізації зброї масового ураження, сприяння проведенню
загальновійськових повітряно-наземних операцій;
- поява та закріплення в організаційно-функціональній моделі підрозділів
(органів) із вирішення небойових або асиметричних завдань (психологічні
операції, розгортання повстансько-партизанських рухів, взаємодія із прихильним
цивільним населенням тощо);
- наявність особливої системи (закладів, центрів тощо) підготовки та
перепідготовки кадрів «елітних військ», включаючи підготовлений контингент
резервістів тощо.
Спостерігається розширення номенклатури завдань, що покладаються на
ССО, у т.ч. завдання стратегічного рівня. Сили спецоперацій все частіше
розглядаються як міжвидова функціональна структура, яка включає компоненти
різних видів збройних сил, а також органи управління, структури забезпечення та
підтримки їх дій, утверджується схема підпорядкування таких сил вищому
воєнно-політичному керівництву держав, обминаючи проміжні управлінські ланки.
7. Утвердилися наукові погляди на існування таких організаційно-
функціональних моделей ССО:
- координаційна модель, коли структури спецоперацій існують у видах
збройних сил, мають свої органи управління, а координацію спеціальних дій
здійснює у складі МО або вищих штабів окремий спеціальний орган; 10
- модель оперативного підпорядкування, в рамках якої адміністративна
функція належить видам збройних сил, які мають структури ССО, а оперативне
управління здійснює вищий спеціальний орган ССО;
- модель безпосереднього підпорядкування, коли управління різними час-
тинами СпП цілком належить окремому органу управління ССО.
8. Сформульовані теоретичні узагальнення щодо перспективної ролі ССО у
площині асиметричного (неконвенційного) протистояння (яке інколи називають
«гібридним»). Підвищення ролі ССО у сучасних локальних війнах та конфліктах
закономірно витікає із особливостей т.зв. війн шостого покоління, переважно
неконтактних війн із масованим застосуванням високоточної неядерної зброї,
інформаційних методів протиборства з перетворенням на інтегроване поле бою
землі, повітря та космосу. Головними принципами застосування добірних військ
стають раптовість, ініціатива, швидкість, узгодженість зусиль за напрямками та
цілями, взаємодія зі спецслужбами та приватними військовими компаніями,
здатність до неконвенційних дій (створення на основі підрозділів ССО повстан-
ських антиурядових рухів, прихована участь у державних переворотах, замаско-
ваних формах агресії тощо).
Застосування ССО в «гібридній війні» відбуватиметься відповідно до
загального задуму асиметричної конфліктності. Основною формою застосування
виступатимуть спеціальні операції – операції, що проводяться відповідно органі-
зованими, навченими та озброєними військовими або іррегулярними силами для
досягнення воєнних, політичних, економічних чи інформаційних цілей нетради-
ційними військовими засобами у зайнятих противником чи політично нестабільних
районах. Раціональним стане використання ССО у тісній взаємодії із спеціальними
службами та антиурядовими парамілітарними формуваннями (повстансько-
партизанськими, терористичними, організованими злочинними тощо).
Залежно від конкретного прояву «гібридної війни», особливостей структури
воєнної організації певної держави в неконвеційних діях можуть брати участь
окремі частини (підрозділи) військ спеціального призначення або високомобільних 11
сил (командос, повітрянодесантні, десантно-штурмові, аеромобільні підрозділи), а у
разі наявності ССО як самостійного компонента збройних сил можливе ком-
плексне застосування функціональних спецпідрозділів – спеціальної (глибинної)
розвідки, розвідувально-диверсійних, бойових плавців, інформаційно-психоло-
гічних операцій тощо.
9. На підставі історико-аналітичного дослідження розроблено наукову
військово-історичну періодизацію процесу виникнення й розвитку Сил
спеціальних операцій як феномена воєнної організації та воєнного мистецтва:
- перший етап – 1939 – 1945 рр., коли у контексті інноваційного розвитку
збройних сил та воєнного мистецтва держав – провідних учасників Другої
світової війни (Великої Британії, США, СРСР, гітлерівської Німеччини,
фашистської Італії) були цілеспрямовано створені й взяли участь в оперативно-
бойових діях виокремлені частини (підрозділи), які спеціалізувалися на
розвідувально-диверсійній діяльності за лінією фронту (в специфічних умовах);
- другий етап – початок 1950-х – кінець 1980-х років, під час якого в умовах
розпаду світової колоніальної системи, глобального блокового протистояння у
світі («холодної війни») та поширення війн і воєнних конфліктів локального типу
у провідних країнах світу були створені та отримали бойове застосування окремі
війська спеціального призначення, які взяли активну участь за призначенням у
локальних війнах та збройних конфліктах;
- третій етап – кінець 1980-х – початок 1990-х років створення Сил
спеціальних операцій США як автономного й багатовидового компонента
збройних сил, який став модельним зразком для поширення ССО у світі;
- четвертий етап – початок 1990-х – початок 2000-х років, утворення Сил
спеціальних операцій (різного організаційно-фунціонального типу) як
виокремленого компонента збройних сил низки країн – провідних членів НАТО,
їх цілеспрямоване застосування у воєнних кампаніях (коаліційних діях, локальних
війнах, операціях стабілізаційного характеру, гуманітарних операціях тощо), у т.ч.
з ознаками війн шостого покоління; 12
- п’ятий етап – початок 2000-х років (триває), що характеризується стрімким
поширенням Сил спеціальних операцій різного організаційно-функціонального
типу як автономного компонента збройних сил інших країн світу, включаючи
посткомуністичні та пострадянські держави (у т.ч. – нові члени НАТО), РФ, КНР
тощо, а також адаптацією їх оперативно-бойових можливостей до властивостей
конфліктності нового (асиметричного, неоконвенційного, «гібридного») типу та
зростання турбулентності у світових воєнно-політичних й геополітичних процесах.
Розроблено періодизацію процесу творення вітчизняних Сил спеціальних
операцій:
- перший етап – 1991 – 2007 рр., коли здійснюється реорганізація (адаптація)
успадкованих суверенною Україною частин і підрозділів спеціального
призначення ГРУ ГШ Радянської Армії відповідно до нових завдань і структури
Збройних Сил України, їх розвідувальних органів;
- другий етап – 2007 – 2015 рр., під час якого ухвалюється рішення про
створення Управління Сил спеціальних операцій як автономного компонента
Збройних Сил України, відбувається поступове формування комплекту частин
(підрозділів) спеціального призначення під егідою управлінського органу ССО ЗС
України;
- третій етап – 2015/2016 р. (триває), коли відбувається затвердження
загальнодержавного законодавчого й концептуального поля творення та діяльності
ССО, оптимізується організаційно-штатна структура (чисельність), значно
активізується реорганізація та посилення оперативно-бойових можливостей
частин ССО відповідно до вимог збройного конфлікту гібридного характеру на
Сході України, інших загроз безпеці України та потреб її стратегічного курсу на
євроатлантичну інтеграцію.
10. З 2017 р. по теперішній час в Україні ухвалено низку базових актів
концептуально-доктринального рівня, які корегують загальні завдання держави в
оборонно-безпековій сфері або пріоритети діяльності сектору безпеки і оборони
держави, його окремих складових. Проте далеким від досконалості залишається 13
механізм розподілу компетенції та взаємодії між військами (частинами,
підрозділами) спеціального призначення МО, МВС, Національної гвардії, СБ
України, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони.
Розбудова ССО ЗС України вимагає додаткових заходів із налагодження
координації їх діяльності із спеціальними оперативно-бойовими структурами
інших військових формувань України. На нашу думку, виникає необхідність
відпрацювання алгоритмів подібної взаємодії залежно від ситуаційного типу
загроз безпеці та обороні держави.
Залишаються нерозв’язаними певні структурно-функціональні проблеми
розвитку ССО. Серед них можна назвати невирішеність питання про власний
повітряний (авіаційний) компонент, адже він виходячи із дослідженого нами
світового досвіду повинен надійно забезпечувати транспортну автономність
бойових підрозділів, повітряну розвідку, вогневу підтримку, евакуаційні потреби
тощо. Доцільним видається внесення перспективної цільової програми
матеріально-технічного оснащення ССО до числа пріоритетних завдань
діяльності оборонно-промислового комплексу України.
11. Доведено, що утворення ССО не є процесом простого механічного
поєднання в межах окремого угруповання частин (підрозділів) спеціального
призначення. Утворення ССО на базі існуючих «елітних військ» неминуче
супроводжується:
- внесенням необхідних нововведень у загальнодержавні та відомчі
нормативно-розпорядчі документи або розробленням нових правових (дирек-
тивних, статутних та ін.) актів;
- корективами (розробленням інноваційних документів) у доктринальних
(концептуальних) документах щодо структури та функцій сектору безпеки і
оборони держави, розвідувальної (спеціальної) діяльності тощо;
- появою нових управлінських (командно-штабних) органів, розвідувальних
органів, організаційно-штатними змінами у збройних силах (військових форму-
ваннях в цілому); - творенням нових військових частин і підрозділів спеціального призначення,
організаційно-функціональними змінами в основних видах (родах) сил (військ),
викликаних необхідністю всебічного забезпечення (взаємодії) із ССО;
- змінами у стратегії та тактиці, бойовому плануванні застосування
національних збройних сил та корегуванням (у разі необхідності) механізму
блокового (міжнародного) військового співробітництва;
- визначенням нових напрямів підготовки кадрів, створенням відповідної
навчально-тренувальної бази тощо;
- налагодженням логістичного і науково-технічного супроводження розбу-
дови та діяльності ССО;
- відповідними змінами у діяльності органів розвідувального, контррозвіду-
вального, антитерористичного, правоохоронного призначення тощо.
Наведені інновації у сукупності створюють синергетичний ефект від
впровадження ССО у структуру збройних сил та їх застосування, або загалом
всього сектору безпеки і оборони держави.
Можливі перспективні напрями продовження досліджень за тематикою
дисертації:
- особливості формування та сутність певних національних (блокових)
моделей творення та застосування ССО;
- еволюція військово-теоретичних поглядів на побудову та бойове застосу-
вання військ (сил) спеціального призначення;
- спрямованість і зміст, організаційно-методичні засади професійної та
морально-психологічної підготовки особового складу ССО;
- бойове (службове) застосування ССО (військ спеціального призначення) у
певних локальних війнах, збройних конфліктах, миротворчих і стабілізаційних
операціях другої половини ХХ – першої чверті ХХІ ст.
Ключові слова: асиметричні дії, війська спеціального призначення, диверсія,
кампанія, командос, рейнджер, розвідка, Сили спеціальних операцій, спеціальна
операція, сухопутні війська.