Принципи раціоналізму в утопічних та антиутопічних теоріях: політологічний контекст

Іленьків Г. В. Принципи раціоналізму в утопічних та антиутопічних
теоріях: політологічний контекст. – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Львівський
національний університет імені Івана Франка, Львів, 2018.
В дисертації на основі комплексного міждисциплінарного підходу
проаналізовано особливості вияву раціоналізму в утопічних та антиутопічних
теоріях. Науковий інтерес до утопії, що значно зменшився в ХХ столітті внаслідок
встановлення і згодом – поразки тоталітарних режимів, з якими утопію неминуче
пов’язували, повертається наприкінці століття. Це, однак, характерно швидше для
західної політичної науки, тоді як в українській дослідження утопії є спорадичними
та зосереджуються насамперед на інституційній складовій. Антиутопія при цьому
потрапляє в предметне поле дослідження насамперед культурологів та
літературознавців, залишаючись поза політологічними дослідженнями через свою
художню форму.
Розкрито історичні та теоретико-методологічні підстави дослідження
проблематики. Поряд з класичними у політичній науці підходами К. Мангайма, М.
Бєрдяєва, Р. Нозіка, Г. Маркузе та інших автор використовує сучасні концепції Р.
Левітас, Ф. Джеймісона, Б. Гудвін. Окрім того обґрунтовується доцільність та
правомірність використання пост структуралістського підходу та семіологічного
аналізу для дослідження утопічних та антиутопічних теорій. Для адекватного
розуміння утопії необхідно розглядати її не лише з інституційної сторони, але й з
символічної, тобто аналізувати її як текст та інтертекст.
З цим зв’язана необхідність дослідження і творів художнього мистецтва та
масової культури, насамперед літературної форми, котру найчастіше набуває
антиутопія. Саме така форма полегшує сходження на буденний рівень свідомості,
тобто розуміння тієї інформації, що передається як повідомлення в антиутопічному

тексті. Враховуючи те, що антиутопія є логіко-теоретичним конструктом, на меті
якого є спростування ідеалу як напрямку розвитку суспільства за допомогою
ірраціональних чинників, зокрема страху, художня форма є найбільш адекватною
для антиутопії.
Обґрунтовано формування принципів раціоналізму в утопічних та
антиутопічних теоріях на двох рівнях: політико-онтологічному та політико-
гносеологічному. На політико-онтологічному рівні виділено три принципи
раціоналізму: корисності – щастя – загального блага. В організації політичного
буття значну увагу приділено утилітарності принципів раціоналізму, що і є
причиною абсурдизації раціонального в утопії. В той же час, як і утопія, і
антиутопія є політичними системами, організованими таким чином, що
раціональність в них є всеохопною та абсолютною, вона не існує відокремлено від
ірраціональності. Утопія не відкидає можливість ірраціональності, тому ще вже це
було б ірраціонально. Саме тому раціональність та ірраціональність є
синкретичними в композиції утопії та антиутопії.
На політико-гносеологічному рівні виокремлено чотири принципи
раціоналізму: категоризації, символізації, гіперболізації та парадоксальності. В
західній політичній науці вже доволі давно утопії розуміють як метод та
методологію пізнання політики, а тому і розглядають її швидше з гносеологічної, а
не з онтологічної позиції. В кожному з виокремлених принципів раціональності
виявляється та розкривається специфіка пізнання політики через призму утопії та
антиутопії. Через різний їх вияв формуються категорії політичної науки в
сучасному їх розумінні, система символічного розуміння політичних інститутів та
явищ, відбувається фокусування пізнавальної призми та нарешті розкривається
діалектичний зв'язок між об’єктами політичного пізнання. Утопія та антиутопія в
той же час є і методом пізнання політики, і формою політичної рефлексії. В їх
рамках виводиться та утверджується основний принцип пізнання політики: через
пізнання людини.

Розглянуто негативізацію категорії «утопія» як наслідок її символізації.
Наведено фактори символізації утопії, зокрема зв'язок утопії в свідомості масової
людини з ідеологією радянського та нацистського режимів, перехід поняття на
буденний рівень політичної свідомості. Процес символізації утопії розглядається як
досягнення згоди між учасниками дискурсу, що започатковує процес формування
знаку, внаслідок чого конотативне значення категорії «утопія» спрощується, деякі
риси утопії відкидаються, причому залишається сам факт неможливості реалізації
утопії на практиці.
Сформульовано цілісну концепцію гуманістичного тоталітаризму як
специфічного вияву ідеальної держави утопії. Гуманістичний тоталітаризм
визначається як всеохопна держава з наявними механізмами контролю та репресій,
що існують, однак, з метою забезпечення щастя людини. Як одну з основних ознак
гуманістичного тоталітаризму розглянуто наявність не лише демократичних
процедур, але й демократичних цінностей, які визначають людиновимірний
характер утопії.
Запропоновано модель трансформації утопічних та антиутопічних теорій на
зламі ХХ – ХХІ століть. В основі моделі – творення дискурсу як основної форми
існування знання сучасності. З цієї позиції утопія та антиутопія постають як дві
частини єдиного цілого, розділені інтерпретацією читача. Тобто, формується
єдиний утопічно-антиутопічний дискурс, що є частиною філософії політики, метою
якого є насамперед постановка питання про місце та роль людини в сучасній
політиці.
Досліджено особливості вияву утопізму та утопічного імпульсу в ХХ – ХХІ
столітті. На прикладі Холодної війни представлено протистояння двох утопічних
імпульсів: демократичного та комуністичного. В той же час простежено вплив
утопічних та антиутопічних теорій на формування політичних теорій у ХХ – ХХІ
столітті. Серед цих теорій розглянуто марксизм, теорію меритократії та популізм,

кожна з яких ділить з утопією та антиутопією як інституційні, так і символічні
аспекти.
Уточнено визначення утопії та антиутопії як специфічних політико-
теоретичних конструктів. Основна увага в випадку утопії приділена розумінню
неможливості здійснення зображеного політичного ідеалу, тобто його утопічності.
Проведено чітке розрізнення між антиутопією та дистопією: якщо остання
визначена як ідеально негативна політична система, то антиутопія визначена як
заперечення принципів утопії, на яких і відбувається побудова ідеального на
перший погляд суспільства. Окреслено принципи співвідношення людини та
держави в утопічних та антиутопічних теоріях. На основі концепції зміни цінностей
виокремлено основні категорії потреб людини та співвіднесення їх з типами
підпорядкування в ідеальних державах утопії та антиутопії. Домінування держави
над людиною розглянуто в діалектичній єдності з вивищенням людини як цінності
над суспільством та державою.
Подальшого розвитку набули політико-гносеологічний напрямок
дослідження утопії, концепція утопізму, ідея утопічного імпульсу Е. Блоха. В
вітчизняній політичній науці основна увага приділена інституційно-процесуальній
складовій утопії. В дисертації продовжується традиція західної політичної науки в
розумінні утопії як методу пізнання. Формулюються механізми політичного
пізнання через призму утопії та антиутопії, що втілюються у відповідних
принципах: категоризації, символізації, гіперболізації та парадоксальності.
Утопізм визначено як набір рис, якими володіють політичні концепції, що не
є утопіями, проте наближаються в певних положеннях до утопій за рахунок
наявності цих рис. В дисертації утопізм розглядається як своєрідний культурний
код Західної цивілізації, принцип, що реалізується в цілій низці концептів задовго
до виникнення самої утопії.
Окрім власне утопічного імпульсу виділено антиутопічний як специфічну
його видозміну, що виявляється в протистоянні прагненню до ідеалу в політичних

явищах, процесах та діяльності. Утопічний та антиутопічний імпульси визначено як
прояви несвідомого в політиці. Основними механізмами поширення утопічного
імпульсу, вираженого в сучасній політиці в ідеях світової демократії та
громадянського суспільства, визначено глобалізацію, вестернізацію та західну
масову культуру. В той же час окреслено ознаки антиутопічного імпульсу, зокрема
антисистемність, ідея абсолютної свободи, індивідуалізм.
Основні результати дисертації вдосконалюють понятійно-категоріальний
апарат і методологію політичної науки в дослідженні утопічних та антиутопічних
теорій і реалізації принципів раціоналізму в них. Теоретичні узагальнення та
висновки дисертації можуть бути використані як методологічне підґрунтя для
подальших досліджень проблематики утопії та антиутопії та їх місця в сучасній
політичній науці. Наукові розробки автора також допоможуть у підготовці
наукових праць, навчальних посібників і спецкурсів із політичної науки.
Результати дослідження апробовано в рамках звітної конференції
філософського факультету (лютий 2016 року, м. Львів), круглого столу,
присвяченого 2400-й річниці Арістотеля (листопад 2016 року, м. Львів), звітній
конференції філософського факультету (лютий 2017 року, м. Львів), міжнародної
науково-практичної конференції “Суспільні науки: напрямки та тенденції розвитку
в Україні та світі” (липень 2017 року, м. Одеса), четвертих міжвузівських
методологічних читань “Політологія як наука про принципи, форми та способи
здійснення людської свободи” (жовтень 2017 року, м. Ворохта). Результати
дослідження обговорено на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри теорії та
історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана
Франка.
Ключові слова: утопія, антиутопія, принципи раціоналізму, утилітаризм,
утопічний імпульс, політична гносеологія, політична онтологія, людина політична.