Архетипи і топоси постмодерністської поезії України та США

Доній Т.М. Архетипи і топоси постмодерністської поезії України та
США. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.05 порівняльне літературознавство. – Київський
національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки
України, Київ, 2018.
Архетипний аналіз літературних творів завдячує своєю появою відкриттям
у психології, що стали потужним поштовхом для розвитку нових теорій і течій.
Теорія архетипів відіграє важливу роль у розвитку різних галузей гуманітарної
науки та є багатовекторною. Сьогодні в наукових дослідженнях помітний великий
інтерес до міфу, архетипу, топосу, їхньої сутності та сфери функціонування. Вони
можуть набувати нових форм, отримувати нові трактування та пояснення, але при
цьому зберігають свою первісну сутність. Науковців більше цікавить архетип як
культурний феномен, аніж психічна структура. Його вплив на літературу важко
переоцінити, а вплив літератури на суспільство – й поготів.
Архетип вивчають не лише як історико-філософську ретроспективу
світогляду, а, насамперед, як універсальну форму зберігання та передачі
духовності. Архетипні образи допомагають усвідомити структуру народної
пам’яті, визначаючи ключові риси її ментальності як систему кодів, що
передається у спадок від покоління до покоління. Вони стають метамотивами,
сенсом, який необхідно осягнути для глибшого усвідомлення та відтворення
базових естетичних і культурних концепцій. Архетипи є важливим чинником
формування світогляду та подальшого розвитку націй. Вони, на думку багатьох
учених, є однаковими для всього людства, однак під впливом історичних
обставин і потреб кожної нації видозмінюються. Подібність таких процесів за
різних географічних і хронологічних чинників можна пояснити схожістю умов та
обставин, що вплинули на становлення архетипів. 3
Завдання дисертації були підпорядковані головній меті – комплексно
дослідити типологічно адекватні явища архетипності в українській та
американській постмодерністській поезії.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше здійснено
компаративний аналіз архетипів постмодерністської української та американської
поезії як основного елемента колективного несвідомого; визначено та зіставлено
ключові архетипи і топоси, розкрито їхній трансісторизм і здатність по-новому
розкривати свою семантику в нових історичних обставинах. У роботі досліджено
проекцію теорії архетипів К.-Ґ. Юнґа на постмодерністську поезію обох країн,
вказано на такі її прикмети, як містичність і трансценденталізм; встановлено
закономірності вияву архетипних образів, запропоновано концепцію
міфокритичного аналізу постмодерністської поезії, де міф, архетип і топос
виступають важливим структуротвірним чинником поетичного мислення та
спробою повернутися до міфологічного синкретизму.
Дисертація містить багатий поетичний матеріал, зокрема неперекладені
поетичні тексти американських постмодерністів, що раніше не були в науковому
обігу. Результати дослідження можуть бути використані в університетських
нормативних курсах історії української та зарубіжної літератури, на наукових
семінарах і спецкурсах, при написанні підручників і навчальних посібників.
Поняття «міфу», «архетипу» і «топосу» лежать в одній площині й тісно
пов’язані один із одним. Попри певні розходження в поглядах, майже всі
дослідники відзначають кілька спільних моментів, а саме: міф є результатом
колективної взаємодії та універсальною базою для створення символів, сюжетів
та образів; у міфі реальність має міфологічне значення, а час – циклічну
структуру; міф виконує пізнавальну й освітню функції. Архетип – найголовніше
поняття колективного несвідомого. Характерною рисою архетипу є його
постійний розвиток і адаптація відповідно до історичного періоду, літературних
стилів і текстів. Архетипи виявляють спорідненість між творами, авторами, 4
культурами й епохами. Архетипне мислення пояснює причину того, що видатні
твори, що базуються на універсальних архетипах, навіть у перекладах на інші
мови є близькими та зрозумілими, естетично та емоційно цінними для всього
людства в будь-який історичний період. Застосування міфо- й архетипного
аналізу в літературознавстві забезпечує ефективніше вивчення, а отже, й більш
глибоке розуміння художніх творів і літературних процесів
Поняття «топос» почало функціонувати в літературознавстві не так давно.
Цей факт, імовірно, зумовлює невизначеність і розмитість поняття «топосу» в
різних дослідженнях. Сьогодні в літературознавстві домінують два головних
визначення «топосу»: а)набір загальних сюжетів, усталених мовних формул у
національних літературах; б)значуще для художнього тексту (або напряму,
історичного періоду, національної літератури) місце розгортання подій, що може
корелювати з реально існуючим простором, частіше відкритим.
Сьогодні помітний великий інтерес українських науковців до цієї
проблематики. Попри те, що в літературознавстві архетип досі не має чіткого
визначення, кількість досліджень, присвячених вивченню цього питання, й не
лише в літературознавстві, свідчить про його перспективу. Підтвердженням цього
є праці Г. Грабовича, Т. Денисової, С. Кримського, Д. Наливайка, С. Пригодія, Н.
Зборовської та ін. Згадані вчені зазначали, що емпатія, емоційність,
філософічність, кордоцентризм є рисами інтровертного типу, характерними саме
для української нації. В українській літературі архетип функціонує досить
виразно та продуктивно, про що свідчать твори Ю. Іздрика, Ю. Позаяка, Т.
Федюка, С. Жадана, Г. Крук та ін.
К.-Ґ. Юнґ вважав, що інстинкти людини мають не стільки біологічну,
скільки символічну природу. Він визначив змісти колективного несвідомого і
назвав їх «архетипами». Вони, за К.-Ґ. Юнґом, однакові для всього людства і є
символічними носіями прадавніх інстинктів і слідів пам’яті попередніх поколінь.
Архетипи є, найімовірніше, схемою, структурою, яка не має власного змісту, а 5
наповнюється змістом поточного матеріалу. У дослідженні подано аналітичний
огляд семи (за класифікацією К.-Ґ. Юнґа) ключових архетипів та їхніх різновидів
як образів-моделей у художніх текстах. Ними є Персона, Тінь, Аніма і Анімус,
Велика Мати, Самість, вияви яких є набільш характерними для сучасної
української та американської поезії.
У роботі також опрацьовано теорію культурного несвідомого Дж.
Гендерсона, послідовника та учня К.-Ґ. Юнґа. Цей учений значно розширює
поняття архетипу і вводить у теорію нові аспекти: архетип групи, архетип
суспільства, архетип культури, архетип ініціації. Культурні архетипи, за Дж.
Гендерсоном, це вже історично сталі форми та символи. На розвиток особистості
впливає не так суспільство і колектив, як культура. Ще одна теорія, що слугувала
теоретичною основою дисертації, – теорія літературної критики Н. Фрай.
Дослідник визначає міф як одиницю виміру, яка зазнає певних змін у процесі
літературознавчого аналізу. За Н. Фраєм, міф – це архетип літератури, література
народилася з міфу, історія літератури – це певний набір сюжетів, що прийшли з
давньої культури і постійно повторюються, з деякими змінами, практично у всіх
літературних стилях і напрямах.
Потреба самовизначення, самоусвідомлення є ключовою, архетипною
рисою всього людства. Більшість випадків самоідентифікації народів відбувається
саме під час переломних історичних моментів, коли настає зміна парадигм
мислення. У кожен історичний період у свідомості окремих народів
активізуються саме ті архетипи, які найбільше затребувані за певних обставин, що
помічаємо на прикладі української та американської постмодерністської поезії.
Дисертант детально проаналізувала ключові архетипи за систематизацією
К.-Ґ. Юнґа, особливості їхнього функціонування в образній системі
постмодерністської української та американської поезії з метою визначення
подібності, розбіжності образної системи архетипів і висловила припущення
щодо причин їхнього виникнення в обох країнах. 6
У дисертації подано детальне опрацювання образної системи архетипів
Персони, Тіні, Великої матері, Аніми та Анімусу, Самості, їхнього
функціонування й особливостей, зумовлених об’єктивними обставинами та
особистісними характеристиками авторів. Установлено подібності та розбіжності
образної системи архетипів, а також можливі причини такого розходження,
з’ясовано особливості оприявлення архетипів у постмодерністській українській та
американській поезії. У постмодерністських поетичних текстах вдалося
простежити психологічний злам цілих націй, а не лише однієї людини. Поети-
постмодерністи наповнюють архетипними образами свої твори, висловлюють, на
перший погляд, свої власні переживання та досвід, шукаючи власне «Я», вони
свідомо роблять проекцію на світовідчуття цілого народу. Вони усвідомлювали,
наскільки важливим є публічно порушити багато соціальних табу, голосно та
чесно говорити про свої почуття і страхи. У цьому процесі можна побачити як
спільні риси, так і відмінності, зумовлені політичними й економічними
обставинами у США та Україні.
Актуальність архетипних досліджень зумовлена потребами націй в
усвідомленні своєї унікальної етнічної індивідуальності, бажанням повернутися
до джерел своєї національної ідентичності та сформувати власне бачення
майбутнього свого народу.
Окрім ключових архетипів за класифікацією К.-Ґ. Юнґа, у роботі виявлено
та ретельно проаналізовано три види топосів, актуальних для постмодерністської
рецепції: топоси міста, природи, дороги. Визначаючи характерні риси
постмодерністської поезії, дослідники обох національних літератур часто
говорять про її урбаністичність, тому топос міста вважається найбільш
дослідженим серед вищезазначених топосів. Для топосу великого значущого
міста характерним є широкий образний спектр – від апокаліптичних «кам’яних
джунглів», де людина почуває себе самотньою і блукає в пошуках «втраченого 7
раю», до образу міста як символу найвищого та найгармонічнішого людського
витвору, який задовольняє практично всі її потреби – від фізичних до естетичних.
У переважній більшості текстів постмодерний ліричний герой почуває себе
в міському просторі гармонійно, він є частиною цього простору, а місто стає
невід’ємною частиною самого героя, де він народжується, розвивається,
реалізується і створює власну реальність.
Попри безумовну урбаністичність постмодерністської поезії, топос природи
й «антицивілізаційні» мотиви є головними в обох національних літературах.
Причина цього – психологічна потреба самовизначення людини та пошуку
гармонійного способу існування в певному просторі. Стаючи частиною міста і
задовольняючи свої потреби, людина отримує й певні психологічні проблеми:
неможливість усамітнитися, відокремитися від безперервного руху, необхідність
підлаштовуватися під шалений ритм і певним чином обмежений простір
сучасного міста. Це може стати поштовхом до переосмислення себе й виникнення
відчуття самотності та відчуженості в міському соціумі. Повернення до життя на
землі в гармонії з навколишнім середовищем, на думку постмодерністів,
повертало їм розуміння мудрості, що міститься в міфах і фольклорних творах.
Семантичне поле топосу дороги надзвичайно широке – від найдавнішого
амбівалентного символу, який одночасно може й об’єднувати, й роз’єднувати
простір за принципом «своє» / «чуже», до символу життєвого шляху або
переведення в іншу просторову реальність. Образ-символ дороги став знаковим
для багатьох поколінь постмодерністів, починаючи від бітників до сучасних
поетичних текстів. Подорож є домінантою екзистенції постмодерного покоління,
через це топос дороги, а не топос дому стає визначальним в їхній творчості.
У результаті проведеного дослідження виявлено, що поняття «міфу»,
«архетипу», «топосу» належать до колективного несвідомого та тісно пов’язані
один із одним. Топоси, як і міфи та архетипи, мають стійке значення, це
універсальні структури, здатні зберігати культурні традиції. Різниця у сприйнятті та поясненні міфу, архетипу, топосу залежить від багатьох чинників: етнічного,
світоглядного, культурного, освітнього тощо.
Існування архетипної основи постмодерністської поезії України та США
допомагає з'ясувати той факт, що художні твори можуть належати різним
культурам та історичним періодам, але мають спільні естетичні емоційні
чинники, це робить їх зрозумілими навіть у перекладах.
Здійснений аналіз спонукає висловити припущення щодо причин подібності
актуалізації архетипів у постмодерністській поезії України та Америки, якими є:
знищене американське минуле та практично винищена пам’ять багатьох поколінь
українців; втрата національних архетипів і необхідність створення нових в
Америці та відтворення й перетворення старих в Україні; процес індивідуації,
шлях усвідомлення своєї унікальності як особистості, так і нації у складних
соціологічних, політичних і національних умовах.
Відмінності у виявах архетипів та архетипних образів і топосів можна
пояснити полікультурністю американського суспільства та переважною
монокультурністю українського, економічними обставинами, що склалися в
зазначені хронологічні періоди в Україні та США, а також особливостями
політичних устроїв і соціальних умов обох країн.
Ключові слова: архетип, топос, постмодерністська поезія, міф, колективне
несвідоме, образна система, національний код, іронія.