Ідея поділу влади в українській політико-правовій думці ХІХ - поч. ХХІ ст.

Кравців О.Р. Ідея поділу влади в українській політико-правовій думці
ХІХ – поч. ХХІ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень» (081 – Право). – Львівський державний університет
внутрішніх справ, Львів, 2017.
Зміст анотації. Дисертація присвячена аналізу становлення, розвитку
та реалізації ідеї поділу влади в Україні з ХІХ ст. до сьогодення, з’ясуванню
особливостей і характерних рис цієї концепції на шляху перетворення її на
конституційний принцип. У результаті виконання роботи отримано певні
науково-теоретичні результати, які мають значення як для науки так і для
організації діяльності органів державної влади, а також для вдосконалення
положень чинного законодавства.
У Розділ 1 «Джерельна база та історіографія дослідження» висвітлено
праці вчених, які досліджували ґенезу ідеї поділу влади на українських землях
на різних історичних етапах, особливо в період від XIX до початку XXІ ст., а
також джерелам, що регламентували принцип поділу влади.
Обґрунтовано, що державно-конституційні традиції українського народу
мають складну багатовікову історію. Зроблено висновок, що в період Київської
Русі та Галицько-Волинської держави, а також у часи входження українських
земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, в період
Козацької доби, яскравою сторінкою якого є Конституція Пилипа Орлика
1710 року, були закладені передумови подальшого розвитку ідеї поділу влади
та політико-правових інститутів в Україні. Звернуто увагу на важливу роль в
розвитку української громадсько-політичної думки творчості Кирило-
Мефодіївського товариства (1846–1847). Зазначено, що в основних документах
кирило-мефодіївців відзначається необхідність розподілу функцій в
державному апараті, як засіб обмеження влади монарха, зміни наявного 3


політичного ладу. Вказано, що наступний етап розвитку вітчизняної політико-
правової думки щодо поділу влади нерозривно пов’язаний з видатним іменем
Михайла Драгоманова. Зазначено, що серед творів М. Драгоманова
визначальне місце посідає його конституційний проект, що побачив світ у
Женеві 1884 року під назвою «Проект основ статуту українського товариства
«Вольный Союз – Вільна спілка». У цьому документі простежується, серед
іншого, і вимога поділу влади, як засіб забезпечення особистих прав і свобод.
Зазначено, що послідовником М. Драгоманова з розробки передових ідей
державного устрою України був М. Міхновський, який у написаному ним
Основному законі «Самостійна Україна» пропонував модель президентської
республіки. Наголошено, що важливою сторінкою в історії нашої держави
щодо розвитку ідеї поділу влади був період УНР-ЗУНР (1918–1923), який
позначений низкою конституційних проектів, що відображали, серед іншого, і
розподіл повноважень між вищими владними структурами.
Зазначено, що вчені загалом сходяться у висновках, що розвиток
принципу поділу влади в Україні після здобуття нею незалежності нерозривно
пов’язаний з вітчизняним конституційним процесом, який за своєю тривалістю,
надзвичайною складністю та драматичністю, по суті, не має аналогів у сучасній
практиці світового конституціоналізму. Підкреслено відображення практично в
усіх проектах Конституції України принципу поділу влади.
Розділ 2 «Еволюція концепції поділу влади у вітчизняній політико-
правовій думці ХІХ–ХХ ст. (до 1991 р.)» складається з двох підрозділів і
присвячений дослідженню розвитку ідеї поділу влади у працях членів Кирило-
Мефодіївського товариства, у творчості М. Драгоманова та програмних
документах політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ ст.
У підрозділі 2.1 «Розвиток політико-правових ідей поділу влади в
українській політико-правовій думці ХІХ ст.» закцентовано увагу на тому, що
ХІХ ст. ознаменувалося піднесенням національної свідомості українців,
зростанням їх активності у вітчизняній політико-правовій думці з чітко
вираженими прагненнями до політичної боротьби за відновлення української 4


державності. Зазначено, що в основних документах кирило-мефодіївців, поряд з
іншим, йдеться про необхідність розподілу функцій в державному апараті,
однак не з точки зору принципу поділу влади, а як засіб обмеження влади
монарха, зміни наявного політичного ладу. Так, у рукописі М. Костомарова
«Книги буття українського народу» (1846), прославляється суспільна
організація слов’янства, основана на свободі і рівності, та наголошується на
необхідності дотримання владою закону і забезпечення потреб людей. Також
наголошено на важливому значенні серед документів Кирило-Мефодіївського
товариства кількох варіантів або начерків конституції одного з членів братства
Г. Андрузького. Особливе місце серед конституційних проектів мислителя
посідає третій і останній варіант «Начерки Конституції республіки», написаний
приблизно 1850 року, у якому відкидалась монархічна форма державного
правління і висунута ідея слов’янської федерації. Наступний етап розвитку
української політико-правової думки нерозривно пов’язаний з іменем
видатного українського історика та громадського діяча Михайла Драгоманова
(1841–1895), творчість якого стосується і проблеми поділу влади. Наголошено,
що у кінці ХІХ ст. програмні документи новоутворених політичних партій
набули змісту так званих «партійних конституцій», сутність яких полягала у
викладі партійно-програмного бачення основ майбутнього державного устрою
України, її політичної системи, форм і методів правління тощо.
У підрозділі 2.2 «Еволюція ідеї поділу влади в Україні з початку ХХ ст.
до здобуття нею незалежності (1991 р.)» досліджено особливості
регламентації взаємовідносин владних структур в часи української революції
1917–1921 рр., коли будівництво національної держави перейшло в реальну
площину. Наголошується, що Універсали Центральної Ради поширювали
національну ідею, формували суспільно-політичну думку, визначали риси нової
української держави. Виокремлено Конституцію УНР (Статут про державний
устрій, права і вольності УНР одним з основних принципів якої був поділ влади
на законодавчу, виконавчу та судову. Щодо регламентації розподілу владних
повноважень за часів Гетьманату, зазначено, що у прийнятому 5


П. Скоропадським 29 квітня 1918 року Законі про тимчасовий державний
устрій України було встановлено, що до обрання парламенту (Сойму) влада
належить тільки Гетьману. Останній, зокрема, отримав право затверджувати
закони, призначати главу уряду (отамана Ради Міністрів) і затверджувати та
звільняти уряд в цілому. Тобто, по суті, законодавча та виконавча влада
належали Гетьману. Далі вказано, що доба Директорії, яка настає після падіння
Гетьманату, характеризується врахуванням попередніх помилок Української
Центральної Ради. Як характерну рису цього періоду відзначено те, що, на
відміну від «першої УНР» 1917–1918 рр., Конституція якої не передбачала
інституту глави держави, «друга УНР» 1919 року фактично витворила цей пост
в особі Симона Петлюри, Голови Директорії та Головного Отамана. На
особливу увагу заслуговує державний устрій Західно-Української Народної
Республіки, де 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові
ухвалила Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських
земель колишньої Австро-Угорської монархії. Також відзначено проект
Конституції Західно-Української Народної Республіки 1920 року академіка
Станіслава Дністрянського, як один з найяскравіших взірців українських
конституційно-правових доктрин періоду УНР-ЗУНР, у якому було
передбачено і принцип поділу влади.
Розділ 3 «Еволюція ідеї поділу влади в Україні з 1991 року до
прийняття Конституції України 1996 року» складається з двох підрозділів, у
яких проаналізовано становлення та розвиток системи поділу влади в Україні
після здобуття незалежності, в період з 1991-го по 1996 рік, а також
конституційну модель поділу влади за Конституцією України 1996 року.
У підрозділі 3.1 «Cтановлення та розвиток системи поділу влади в
Україні після здобуття незалежності (1991–1996 рр.)» зазначено, що еволюція
ідеї поділу влади в Україні після здобуття нею незалежності нерозривно
пов’язана з процесом створення нової Конституції держави. Наголошено, що
важливе значення для прискорення конституційного процесу та визначення
принципу розподілу влади мав Конституційний Договір між Верховною Радою 6


України та Президентом України «Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року.
Особливо акцентовано увагу на положеннях Договору, згідно з якими:
державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу,
виконавчу і судову (ст. 3).
Підрозділ 3.2 «Конституційна модель поділу влади за Конституцією
України 1996 року» присвячений характеристиці механізму взаємовідносин між
гілками влади, передбаченому в Основному Законі держави у його первинній
редакції. Відзначено, що Конституція України 1996 року внесла низку суттєвих
змін до організації влади, обсягу повноважень та взаємодії державних органів.
Так, за Конституцією, в її первинній редакції, Президент до системи виконавчої
влади не входив. Крім того, він був позбавлений офіційного статусу глави
виконавчої влади, який йому надавався за попередньою Конституцією та
Конституційним Договором 1995 року. Відтак підсумовано, що сутність
президентсько-парламентської форми правління, запровадженої Конституцією
1996 року, полягала в такому: у державному механізмі України, побудованому
на засадах поділу влади, Президент мав виступати лише одним з вищих органів
державної влади, поряд з Верховною Радою, Кабінетом Міністрів,
Конституційним Судом, Верховним Судом.
Розділ 4 «Проблеми реалізації ідеї поділу влади в Україні в контексті
політико-правової реформи (1996–2014 рр.)» складається з двох підрозділів, у
яких досліджено особливості функціонування вищих органів державної влади в
період між прийняттям Конституції України та внесенням до неї змін (1996–
2004) та систему поділу влади в Україні з січня 2006 року по лютий 2014-го.
У підрозділі 4.1 «Проблеми взаємодії вищих органів державної влади в
період між прийняттям Конституції України та внесенням до неї змін (1996–
2004 рр.)» розкрито пошуки шляхів реформування державно-правових
інститутів країни, реалізації положень Конституції України, які розпочалися
відразу ж після прийняття Основного Закону держави і тривають донині. 7


Зроблено висновок, що змодельований в чинному Основному Законі поділ
влади був розбалансованим: у системі стримувань і противаг на фоні порівняно
сильних позицій парламенту, а особливо Президента, слабкими були позиції
Кабінету Міністрів України та Прем’єр-міністра зокрема. Внутрішня
суперечливість форми правління та невизначеність статусу Президента України
в державному механізмі вкрай негативно позначалися на функціонуванні всієї
системи державної влади України.
У підрозділі 4.2 «Система поділу влади в Україні з січня 2006 р. по лютий
2014 р.» звернуто увагу на рішення Конституційного Суду України від
30 вересня 2010 року, яким було визнано неконституційним Закон України
«Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року призвело
до надмірної концентрації державної влади в Україні Президентом та його
найближчим оточенням, що стало однією з головних причин революційних
подій листопада 2013-го – лютого 2014 року (так званий «Євромайдан», або
«Революція гідності»). Вказано, що до юридичних засобів конституційної
трансформації цього періоду слід зарахувати насамперед Закон України «Про
відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого
2014 року та Постанову Верховної Ради України «Про текст Конституції
України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними
законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року
№ 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII». Підсумовано, що Закон
України від 21 лютого 2014 року № 742-VII відновив положення Закону
України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року
№ 2222-IV, які стосувалися перерозподілу повноважень між парламентом,
Президентом та урядом, що спричинило зміну форми державного правління
Ключові слова: державна влада, ідея поділу влади, законодавча,
виконавча та судова гілки влади, конституція, механізм «стримувань і
противаг», форма державного правління, розмежування повноважень.